Мирні плани, нескінченні переговори та зустрічі на вищому рівні, засідання «коаліції рішучих» та «Рамштайну», зусилля дипломатів й не тільки, санкції та інше – це, звісно, чудово, але насправді всі – від лідерів країн-партнерів до військових на «нулі» - чітко розуміють, що доля України в цьому екзистенційному протистоянні вирішується на полі бою. Дуже класно про це написав журналіст Леонід Швець: «Якщо росіяни перестануть стріляти – не буде війни, якщо перестануть стріляти українці – не буде українців».

Чи витримаємо ми черговий тиск агресора? Що в ЗСУ треба змінити прямо зараз? Чи доцільний перехід армії на корпусну систему управління? Який реальний потенціал ворожих збройних сил? На ці та інші питання today.ua відповів начальник Генерального штабу — головнокомандувач Збройних Сил у 2014–2019 роках, доктор військових наук, генерал армії України Віктор Муженко, який зараз працює головним науковим співробітником Центрального науково-дослідного інституту ЗСУ. 

Не втомлюся повторювати, що Муженко — стратег і аналітик найвищого рівня, якого дуже поважають і в армійському середовищі, і західні колеги, і навіть його опоненти. Він постійно наполягає на необхідності системних змін у війську. Так, його гірка правда багатьом не подобається. Але він і підказує, і радить. Якби чули… 

«Ми не здатні зраз проводити якісь наступальні або контрнаступальні операції оперативного і більшого масштабу» 

- Вікторе Миколайовичу, почнімо з ситуації на фронті. «За останні два місяці українці фактично досягли більших поступових успіхів, ніж росіяни», - констатував днями колишній директор ЦРУ Девід Петреус. А координатор групи «Інформаційний спротив» Олексій Копитько написав, що зараз ми знаходимося на відрізку, коли Україна тимчасово має певну перевагу: «За всіх багаторазово описаних проблем в армії, у владі, у суспільстві, в економіці. За всіх жахливих складнощів і жертв. За відсутності комфортної впевненості у діях партнерів і т.д. Але динаміка зараз – не на користь РФ». Який сценарій розвитку подій на весняно-літній період виглядає сьогодні реально? Головком ЗСУ Олександр Сирський сказав, що «маємо перехоплювати стратегічну ініціативу, відтак ведемо активну оборону». В нас достатньо ресурсів для відбиття наступу росіян, завдання ударів у відповідь, а також для випереджувальних ударів, щоб зірвати їхні плани?   

- Знаєте, що мені імпонує в цьому запитанні? Що ви вжили   слово фронт. На жаль, наразі в засобах масової інформації, в публічних коментарях та заявах, навіть на політичному рівні, звучить «лінія розмежування» або «лінія  бойового зіткнення». В уяві людей одразу складається картина про якусь лінію, яка знаходиться десь далеко, тому вони відчувають себе поза всіма цими подіями.

Сучасний фронт зовсім інший, ніж раніше. Там тепер лінія, де безпосередньо йдуть бойові дії, розмита через застосування нових технологій і нових видів озброєння, через створення kill zone, тобто зон суцільного ураження, які мають ширину до 40 кілометрів по обидва боки. 

Щодо тилу, є тил тактичний, оперативний і стратегічний. Стратегічний тил сьогодні - це практично вся територія України. Тому люди мають розуміти, що країні дуже потрібна мобілізація, в тому числі й суспільства на досягнення визначеної політичної цілі. А вона одна - зберегти й відстояти нашу державу або як мінімум досягти переходу до якоїсь мирної угоди на умовах, які нас задовольняють. На жаль, цього загального розуміння в нас, мабуть, немає. Або воно не сформоване до кінця. 

Тил має організувати не тільки  логістичне забезпечення потреб фронту, а й інші процеси - функціонування органів державної влади, оборону, в тому числі протиповітряну, охорону критичних об’єктів, проведення контррозвідувальних заходів, боротьбу з диверсійними групами та недопущення терористичних актів. Яскравий приклад – події 18 квітня в Києві. Неадекватна людина розстрілювала і брала в заручники людей, а ніякої протидії не  було. 

Що стосується можливих сценаріїв, вони не нові. Я вже не раз їх озвучував, і вони потім підтверджуються. Зараз знову виникають питання, так де ж будуть зосереджені основні зусилля ворога. Днями Сирський заявив про те, що Росія почала наступ по всій лінії фронту. 

- Цитую: «Зі зміною погодних умов противник активізував наступальні дії та проводить їх практично по всій протяжності лінії бойового зіткнення завдовжки 1200 кілометрів. Найгарячішими протягом місяця були Олександрівський, Покровський, Костянтинівський та Лиманський напрямки».

- Те, що підвищилась інтенсивність боїв усюди, - так. Але це демонстрація активності, бо Росія не здатна наразі вести настільки широкий наступ. В них для цього немає сил і можливостей. Тому основні зусилля зосередять на кількох головних напрямках, де будуть створені основні угруповання й куди підуть основні резерви. 

Найбільш ймовірна задача ворога - заволодіння Слов’янсько-Краматорсько-Дружківсько-Костянтинівською агломерацією, тобто вони будуть намагатися блокувати логістичне забезпечення угруповання наших військ, яке там знаходиться, і місцевого населення. Причому не думаю, що буде акцент на лобові штурми. Тому, вірогідно, буде вихід північніше Слов’янська на Лиман, так званий Сіверський напрямок. Але на першому етапі, можливо, не сам Лиман, а вклинення в нашу оборону між ним і Рай-Олександрівкою й спроба блокування цієї агломерації з півночі. А з півдня - варіант активізації бойових дій в районі Костянтинівки. Ще ймовірний напрямок - від півночі Покровська на Добропілля та Барвінкове або по меншому колу на Черкаське та інші населені пункти, які наближені до цієї агломерації з західної частини Донбасу. 

Ще одним напрямком, на якому вже фіксуємо концентрацію та перегрупування росіян, особливо частин морської піхоти та повітряно-десантних військ, є Запорізький. 

Тому задача їхньої літньо-осінньої кампанії й, можливо, навіть цього року  - це блокування  агломерації Слов'янськ-Краматорськ і Дружківка-Костянтинівка з метою добитись політичного рішення щодо виводу українських військ під загрозою оточення й розгрому та заволодіти як мінімум лівобережною частиною Запорізької області й заблокувати Запоріжжя зі сходу.

Це для України створить проблему і велику загрозу на майбутнє. Якщо таке відбудеться, росіяни зможуть вимагати на переговорах про досягнення якогось перемир'я неприйнятних для нас умов, наприклад таких, як вивільнення Запорізької та Херсонської областей в адміністративних кордонах як плацдармів для подальшої реалізації своїх імперських планів, оскільки питання з виходом з Донбасу вже буде практично вирішено, тому що ця агломерація в умовах блокування не має перспектив для виживання. Як тільки це станеться, виникне загроза для Харківщини, маю на увазі проблему з водою. 

І друге питання - це вихід від Запоріжжя, створення плацдармів на правому березі для можливого розвитку подальшої агресії в напрямку північніше Миколаєва й Одеси, вихід в район Придністров'я і на північ, тобто заволодіння Дніпром.  

А це одразу позбавляє Україну економічної суверенності. В якому плані? Є так званий  індустріальний ромб - це Кременчук, Дніпро, Запоріжжя й Кривий Ріг, де зосереджений практично весь промисловий і ресурсний потенціал України. Таким чином, при розв'язуванні цих питань, які Росія може ставити як стратегічні, ми надалі позбавляємося як мінімум 85% природного ресурсу. І тоді під великим знаком питання наше існування як самодостатньої держави.  

Це глобальні проблеми - не поточного року, а взагалі можливої перспективи на найближчі десять років, а то й більше. Навіть з певними паузами в росіян для відновлення і накопичення сил і засобів. А створення цих умов може бути якраз на етапі 2026-2027 років.  

В цьому ключі треба розглядати й питання загроз з півночі. Останнім часом президент і  головнокомандувач попередили про ймовірну підготовку агресії з боку Білорусі – це призов їхніх офіцерів запасу, відновлення дорожньої мережі на українському напрямку, активізація підготовки артилерійських позицій поблизу кордону. На мою думку, це є демонстраційні заходи, метою яких може бути сковування маневру наших військ, а також тиск на наших партнерів. Але не можна не звертати на це увагу. Можливо також використання повітряного простору. Треба відстежувати ці процеси й вести активну розвідку. Однак можливість агресії буде визначена діями щодо створення ударних угруповань, а це потребує певного часу та передислокації військ, що не може бути непоміченим. Тому станом на сьогодні такої загрози я не бачу, а на перспективу – не виключаю. Однак  для цього потрібні певні умови. Це може бути розвал фронту на півдні й сході нашої країни.  

- Суттєві прориви з боку противника можливі?

- Думаю, що зараз можливості для проривів оперативного масштабу, вже не кажу стратегічного, не проглядаються. Певні спроби зробити це будуть, але просування буде, скажімо так, повільне і з великими втратами. 

І тут стоїть питання, наскільки Україна буде спроможна утримувати цю ситуацію. Сьогодні ми здатні, однак не здатні проводити якісь наступальні або контрнаступальні операції оперативного і більшого масштабу. Лише як максимум тактичного.  

Що ми зараз спостерігаємо? В останні два тижні дуже мало чуємо про наступ, який відбувся на Олександрівському напрямку. Є загроза, що він зупинений. І знову вимальовується та сама помилка, як під час осінньої Харківської операції 2022 року і Курської операції 2024-2025 років. На етапі планування  - все було супер. На етапі першого просування  - все нормально, згідно з задумами. А далі мало б бути вчасне переформатування цих операцій. В оборонну, що слід було зробити на Харківщині з метою  вивільнення ресурсів і резервів для завдання ударів на іншому напрямку і збереження стратегічної ініціативи за Збройними Силами України. На Курщині - це переформатування або навіть планування її як рейдової операції, що давало б можливість уникнути тих втрат, які ми понесли в ході її реалізації. 

Зараз така сама ситуація. Тут, мабуть, є і суб'єктивні, і об'єктивні фактори. Ними можуть бути відсутність сил і засобів для переформатування, вивільнення  контратакуючого угруповання, відведення для збереження ресурсів, їх відновлення і, можливо, завдання ударів на інших напрямках.

- Це об’єктивні. А суб’єктивні?

- Це якість планування. Наскільки такий розвиток подій  передбачався? Яку мету ставили і яких рубежів мали досягнути наші війська? 

До речі, питання планування операцій впирається в один з об'єктивно-суб'єктивних факторів, можна назвати їх так, - це рівень підготовки оперативного складу органів управління, які здійснюють це планування, і компетенцій командирів як військових лідерів і керівників таких операцій. Тобто наскільки процес реалізації відповідає планам.

"Надскладним питанням є нестача людей"

-  Яка в ЗСУ зараз більша проблема - нестача людей чи неякісне управління? 

- Думаю, що ці два фактори взаємопов'язані. Брак людей впливає і на якість управління, і на обсяг завдань, які війська можуть виконати. Тобто як органи управління оцінюють здатність бригади, корпусу або ще якоїсь структури, як враховують рівень їхньої укомплектованості й оснащеності. Це по-перше. 

По-друге, наскільки при чітко спланованій операції ресурс дозволяє ті плани реалізувати. Якщо, наприклад, операція передбачає вихід на певні рубежі, виходячи з укомплектованості штату, а ми маємо лише половину, то наші можливості зменшуються у два рази. Хоча не завжди ця математична пропорція, це лінійне порівняння співвідношення може визначати спроможності, оскільки багато залежить від рівня підготовки та компетентності керівників, які планують ці операції й реалізують їх. Тут не можна один показник поставити як головний, а інший як допоміжний, або навпаки. 

Але зараз, на мою думку, надскладним питанням є нестача людей. Тобто рівень укомплектованості значно впливає на виконання завдань в рамках стратегічної оборонної операції по відбиттю агресії Росії. 

- Доволі часто військові обурюються в соцмережах, що Генштаб отримує неправдиві доповіді про події на фронті, що їм малюють красиву, але нереальну картинку, що є помилки в оцінці ситуації. В Росії все зрозуміло. Яскравий приклад  - вони Куп’янськ вже «брали» кілька разів. Їхні воєначальники розповідають про те, чого хоче Путін. А в нас наскільки реальна ця проблема? 

- Вона завжди існувала в більшій чи меншій мірі. Це по-перше.

По-друге, все впирається в рівень довіри  й в форму спілкування старших начальників з підлеглими й підлеглих зі старшими начальниками. Якщо з обох сторін є розуміння, довіра і взаємоповага і якщо рівень підготовки керівників дійсно відповідає вимогам, то в Генеральному штабі не повинно бути спотвореної картинки ситуації на тому чи іншому напрямку або в цілому на фронті. Якщо взаємовідносини побудовані на страху, тоді Генеральний штаб і вищі командири отримуватимуть прикрашені доповіді. Тому що люди будуть старатися будь-яким чином уникнути негативної реакції керівництва.  

- Не раз чула від офіцерів, що вам не боялися доповідати про реальний перебіг подій. 

- Треба розуміти: так буде, якщо керівник підтримує підлеглих і сприймає їхні доповіді, якщо він володіє ситуацією, отримуючи інформацію з різних джерел, і може її аналізувати, в тому числі з допомогою свого штабу. У сучасній війні одна людина не може охопити весь спектр проблем. Є таке поняття, як колективний або інтегральний полководець. Його ввів ще сто років тому російський військовий теоретик Свєчин у своїй класичній книзі «Стратегія». Це поєднання діяльності політичного керівництва держави, вищого командування, Генерального штабу, тилових служб тощо.

Тобто штаб потрібний в тому числі для того, щоб отримувати оцю різнопланову інформацію, зводити її в певну форму, щоб керівник міг затрачувати мінімальний час на ознайомлення. Однак штаб повинен користуватися не лише доповідями, а розуміти, що реально відбувається,  виходячи зі свого аналізу. Для цього в штабах та в органах оперативного управління є такі посади, як напрямківці, які відповідають за роботу з підрозділами на відповідній ділянці. Але якщо цей напрямківець буде лише отримувати інформацію знизу, бачити все тільки на карті, не буваючи на місцях, то в його загальному аналізі ніколи не буде об'єктивної картини.  

Я у свій час відправляв офіцерів-напрямківців Генерального штабу у війська для того, щоб вони самі могли реально оцінити, що й де відбувається, на якій місцевості, що ця місцевість уявляє, який настрій і морально-психологічний стан особового складу і таке інше. 

Є в мене одна приказка - завжди повторюю, що з вікна Генерального штабу ти не побачиш всього. Керівникам треба побувати особисто на найбільш важливих та проблемних ділянках при плануванні операцій, щоб розуміти ситуацію і рельєф місцевості. А потім - при проведенні цих операцій. Однак, наскільки знаю, наприклад при плануванні й підготовці контрнаступу керівники самого високого рівня не проводили рекогносцировок і не виїжджали на місце. Тобто не розуміли реалій. І це був один з тих факторів, які негативно вплинули на хід подій. 

- Сирському закидають, що він постійно знаходиться на командних пунктах, а начальнику Генштабу Гнатову - що він весь час на переговорах. 

- Правильно закидають. Чому Сирському дорікають? Тому що, перебуваючи на командному пункті, він розуміє локальну ситуацію, але не може об'єктивно оцінювати обстановку на всьому фронті, й не тільки на фронті, а й в тилу, в тому числі й вплив певних міжнародних політичних подій на неї, а це дійсно так і відбувається, бо вони взаємопов'язані. 

А головне, що, можливо, все упирається в недовіру до командирів на місцях. Тобто він розуміє, що вони або недостатньо підготовлені в професійному плані, або в них мало практичного досвіду на цих посадах. І тоді необхідна особиста присутність.

Щодо начальника Генштабу генерала Гнатова, його активність на міжнародному переговорному треку, на мою думку, не дає йому можливості виконувати в повному обсязі функціональні обов’язки. Яка його роль там? Якщо просто як технічного консультанта або запобіжника від звинувачень при прийнятті тих чи інших пропозицій, які не сприймає суспільство, то її  може виконувати посадова особа іншого рівня. Начальник Генштабу має забезпечувати концентрований аналіз всіх факторів та підготовку прогнозів і пропозицій для головнокомандувача і верховного головнокомандувача, які ґрунтуються на розрахунках і моделях, а також генерацію сил та засобів і стратегічне планування.       

В нас теж не все було гладко, різні моменти траплялися, але я вимагав від командирів доповідей про реальний стан, тому що спотворена картина - це потім  необ'єктивне рішення. Це по-перше.  

По-друге, на початкових і дуже проблемних етапах Антитерористичної операції (це весна-літо 2014 року і  січень-лютий 2015-го, коли йшли активні бойові дії)  протилежній стороні було відомо забагато інформації через переговори по незахищених засобах зв'язку, роботу агентури, публічні оцінки деяких кроків і інші різні фактори. Тому я прийняв рішення ставити задачу командирам сам на сам без будь-якого документа. У нас була чітка домовленість. Завжди їм казав: «Чим би ця операція або бій не закінчилися і які б не були наслідки, я вам на сто відсотків гарантую документальне підтвердження тієї задачі, яку поставив усно». І жодного разу в нас не було якоїсь недовіри або звинувачення, що «ви мені сказали зробити так, а лист надійшов про зовсім інше» або «ви обіцяли, а цього не трапилось». 

Коли виникали проблемні моменти, основне питання, яке мене завжди турбувало, - це евакуація поранених і загиблих. Тому при плануванні старався ставити цей пункт першим. 

Пам'ятаю, як в липні 2014 року ми відправляли тактичну групу 13-го батальйону в район Ізвариного. Тоді був злив інформації, повний контроль за нашими пересуваннями й т.д. Командир цього підрозділу Олександр Порхун (він у 2015 році отримав звання Героя України) сказав: «Все зрозуміло, ми готові. Одне питання - чи буде забезпечена евакуація поранених і загиблих?» Відповів, що зроблю все, що від мене залежить. І вони дійсно виконали завдання й вийшли в той район. Це просто як приклад. 

- А зараз яка ситуація з евакуацією поранених і загиблих?

- Зараз проблеми. Вони залежать від ряду об'єктивних факторів, в тому числі ситуаційної обізнаності, оскільки всі наші пересування під контролем, бо усюди є засоби розвідки, особливо це стосується безпілотних летальних апаратів. Інколи евакуація загиблого може спричинити загибель ще кількох військовослужбовців. І тут вже все рішає командир. Але це дуже негативно впливає на морально-психологічний стан особового складу. 

До речі, в нас повністю зруйнована структура морально-психологічно забезпечення. Це сталося ще у 2022 році, коли Залужний прийняв рішення скоротити ці структури, поміняти їхній функціонал і замість них ввести психологічну службу, яка потребувала десь півтора-два десятки тисяч посад. Я тоді запитав: «А ви впевнені в тому, що ми найдемо таку кількість фахівців?» - «Так, впевнені». 

Вже пройшло чотири роки, а досі ці посади не укомплектовані. Тобто зруйнувати зруйнували, а створити нове не спромоглися. І це суттєво впливає і на бойовий дух, і на ту ж саму проблему мобілізації та самовільного залишення військових частин. Можливо, це не основна, але  одна з причин. 

"В складі Сил оборони України є підрозділи, які живуть за своїми правилами"

- Контрнаступ був помилкою, руйнування системи морально-психологічно забезпечення - теж. Які ще ключові помилки керівництва ЗСУ за ці чотири роки можете назвати?

- Крім питань підготовки та організації мобілізації, другий етап Курської операції, довготривале утримання Бахмуту теж вважаю помилками. Колись причини вже озвучував, що все в першу чергу впирається в рівень компетентності керівного складу і рівень підготовки особового складу. Кадрова політика в нас провальна.

- Ми воюємо дванадцять років. Здавалося б, у всіх є досвід, причому не аби який, всі вже мають бути супермегапрофесіоналами.

- А скільки людей звільнили? Скільки офіцерів, які воювали й з 2014 року, і з 2022-го, і з 2023-го, тепер  знаходяться поза штатом. Зараз посади командирів батальйонів обіймають ті, хто не має навіть базової військової освіти. Військова кафедра якогось цивільного вишу, а в кращому разі короткострокові  офіцерські курси. 

Я був дуже здивований, коли в січні цього року  заступником командувача Повітряних сил призначили Павла Єлізарова (позивний «Лазар»). ЗМІ пишуть, що це в рамках реформи протиповітряної оборони з акцентом на мобільні вогневі групи та безпілотники-перехоплювачі. 

Так, він створив у складі Національної гвардії доволі успішний загін спеціального призначення «Lasar's group». Але чи є в нього розуміння застосування, ролі й місця цього новоствореного роду військ в загальній системі? В нього за плечима лише короткострокові курси L-4, які передбачають підготовку військовослужбовця до конкретної посади при наявності базової військової освіти (чого в даному випадку немає), й тільки на один щабель підняття. Вони не заміняють академічну освіту оперативно-тактичного або оперативно-стратегічного рівня.   

Ще приклад. Командувач Сил безпілотних систем майор Роберт Бровді (позивний «Мадяр») дає «The Economist» перше інтерв'ю на цій посаді й каже про їхню ефективність - чисельність СБС складає 2% від загальної чисельності Збройних Сил, але при цьому забезпечує понад 35% загального вогневого враження ворога. Тобто він вважає, що оці 2% — це тільки ті підрозділи, які безпосередньо йому підпорядковані. А є ж ще підрозділи СБС в корпусах, які зараз формують і комплектують, в бригадах і у зведених батальйонах. Він за них не відповідає? Такі заяви демонструють, що рівень його підготовки явно не відповідає такій посаді. 

З застосуванням цих підрозділів теж проблема. Їх мають використовувати в інтересах загальновійськового командира, який відповідає за певну ділянку, тобто командира бригади, корпусу, командувача угруповання, а не для набуття електронних балів за ураження ворожих об'єктів, тобто за якомога більшу кількість, як це  бачить командувач СБС. Сирський заявив, що у березні підрозділи СБС уразили понад 150 тисяч верифікованих цілей. А яка їхня класифікація? Як казав один з моїх колишніх керівників, «цілі бувають важливі й небезпечні». Так скільки цілей важливих, скільки небезпечних, скільки критичних об'єктів, які впливають на виконання завдань російськими корпусом, бригадою або угрупованням, знищили ці СБС.

Основним критерієм ефективності тих чи інших організмів незалежно від виду військ (сил) є виконання поставленого завдання. В обороні це утримання займаних рубежів і позицій, в наступі – захоплення певних рубежів та об’єктів в тактичній або оперативній глибині залежно від формату операції.  

- Тобто ми ганяємось за показниками й намагаємося вразити українців і весь світ великими цифрами?  

- Так. Знаю, що це образить багатьох, але це все не на користь загальній ситуації. 

Ще одне питання, якщо ми говоримо про автономність командувачів в прийняті рішень, які не узгоджені з діями тих чи інших підрозділів, тобто без організації взаємодії. Дуже серйозна проблема сьогодні - це фрагментація Збройних Сил. Що я маю на увазі? Те, що в складі Сил оборони України є підрозділи, які живуть за своїми правилами. 3-й корпус живе за своїми правилами, в них є свої бази та школи підготовки, своя методика підготовки. «Хартія», «Азов», «Kraken», бригади Нацполіції, штурмові частини – за своїми. Створюється враження, що воюють не структури Сил оборони України, а якісь приватні компанії. 

Може, вони й кращі, питань немає. Але коли командири «Хартії» і 3-го штурмового місяць тому заявили, що разом готують реформу підготовки в армії, яку можна масштабувати на всі Сили оборони України, виникають питання: а хто вам давав такі повноваження? хто оцінив рівень підготовки ваших корпусів? по публічних заявах чи ще по чомусь?

«Хартія» в грудні провела операцію в Куп'янську, всі про це говорили. Однак потім два тижні розбиралися, чи причетні до неї головнокомандувач Збройних Сил і командувач угруповання Об'єднаних сил, який відповідає  за ділянку фронту у Харківській області, бригадний генерал Драпатий. І почалося перетягування каната. Якщо «Хартія» підпорядкована Драпатому, то як цей корпус може проводити операції без його затвердження? Яким чином приймали рішення, хто давав добро на виконання, хто забезпечував певним комплектом сил і засобів, якщо безпосередній командувач від цього процесу усовується? Так не буває.

- І що з цим робити?

- По-перше, головним законом для всіх має бути загальновійськовий статут. 

До речі, у 2018 році був відпрацьований проєкт єдиного базового загальновійськового статуту (зараз в ЗСУ керуються статутами внутрішньої служби, гарнізонної та вартової служби, стройовим та дисциплінарним),  у 2019-му його направили до військ для вивчення і збору пропозицій від особового складу і командирів всіх рівнів. Але після зміни політичного і військового керівництва цей процес був забутий. Яка його доля, невідомо.   

По-друге, привести  вертикаль управління до тих законів, по яких сьогодні працюють всі армії світу. Однак в нас систему жорсткої відповідальності, чітких розмежувань повноважень і т.д. називають «совком». А це не «совок», це закони життя,  закони війни. Ми досі звертаємося до трактату Сунь-цзи про військову стратегію «Мистецтво війни», який був написаний за різними оцінками у VI–V століттях до нашої ери. Донині дотримуються його основних принципів, на них будують плани та їх реалізацію. То чому ми вважаємо, що зараз повинні діяти по зовсім інших правилах? Форма може змінюватися, і це впливає на стан, якість, види озброєння, але самі принципи залишаються. Наприклад, принцип давньогрецького воєначальника Епамідонда - зосередження сил і засобів на основному напрямку. Його вперше застосували у IV столітті до нашої ери. Однак він досі актуальний. Безпілотні системи, якісь бронетанкові сили – та будь-що завжди зосереджують на основному напрямку. Десь більше, десь в якихось інших пропорціях, але сам принцип діє. А ми зараз хто в ліс, хто по дрова. 

Як можна говорити, що, наприклад,  операцію зі звільнення Куп'янська провів один корпус? Це була спільна робота, в ній брали участь підрозділи й ССО, і механізованої бригади, і десантники – багато хто. Так, під керівництвом командира корпусу, тому що це було йому визначено як завдання.  Але знову ж як проходив процес узгодження і затвердження цих планів? По вертикалі, як це повинно бути, чи минаючи її? То хто порушує цей принцип? Якщо наверху, то це якраз і є якість оперативного управління і вплив на неї. 

Але повертаюся до фрагментації армії. Я категорично проти створення штурмових військ як окремого роду військ. 

- Це зараз топова тема, яку дуже активно обговорюють.  Які ваші аргументи? 

- Тому що це загроза внесення в усі Збройні Сили окремої культури. Вона частково з’явилася з деяких штурмових підрозділів. На яких законах, на яких принципах там побудована система взаємовідносин, планування, забезпечення і застосування? Вона відрізняється від загальноприйнятої. Можливо, і дає якийсь явний ефект, підходи й таке інше, якщо не заглиблюватися в деталі й в наслідки.  

Знаєте, що це нагадує? У свій час в радянській армії було таке явище, як дідівщина або нестатутні взаємовідносини. Природа його різна, але перш за все це пов'язують зі скороченням збройних сил у 1960-х під час правління  Хрущова. Тоді робили акцент на ракетні війська, які, мовляв, замінять інші види й роди військ, тому не потрібна армія в тій чисельності, яка була. Тобто  розвивали лише ракетну галузь, все решта - авіація, сухопутні війська, артилерія - було скорочено.  

До речі, зараз теж така загроза виникає - вперлися в БПЛА й забуваємо про інші складові. Так не може бути. Завтра знайдуть протидію цим безпілотним системам – і чим будемо воювати? Артилерію скоротимо, танки скоротимо, а безпілотники вже не матимуть тієї ефективності, яка є сьогодні. 

Світові збройні сили та військові технології дуже швидко розвиваються. Наприклад, у 1914 році країни, які вступили  в Першу світову війну, мали на озброєні обмежену кількість літаків – десь 150-300, а танків не було взагалі. Через чотири роки – 8,5 тисячі танків, літаків – 10-15 тисяч. 

Другу світову називають війною моторів, хоча вона частково починалась з кавалерії. А закінчилась чим? Реактивними літаками й ракетною зброєю. І хто був піонерами в цьому? Німці. В них були Messerschmitt і Focke-Wulf, потім з’явилися крилаті ракети «Фау-1» і «Фау-2». 

- Але продовжмо про загрозу розповсюдження окремої культури. 

- Чому я пов'язую це з нестатутними взаємовідносинами? Тому що тоді армію почали розгортати, однак через нестачу ресурсу призивали тих, хто відбував покарання (до цього такого не було, крім штрафбатів під час війни). І всі негативні практики й закони були частково перенесені у збройні сили.  

Другий момент. У багатьох тоді почалося різке зростання кар’єри, що ми спостерігаємо зараз. 

У 1983 році я після закінчення училища прибув в Закавказькій воєнний округ. Наш батальйон брав  участь в одному показовому навчанні для начальників генеральних штабів і міністрів оборони країн Варшавського договору. За цю підготовку відповідав заступник командувача з бойової підготовки округа генерал-майор Зайцев. Молодий,  підтягнутий. Вишикував наш батальйон і розповідав, яким чином все має пройти: «Ви повинні показати високий рівень підготовки, тоді будете достойними офіцерами. От я від лейтенанта до генерал-майора йшов довгих 11 років». Досі пам'ятаю цю фразу, настільки тоді був здивований такою стрімкою кар’єрою. І зараз така сама ситуація з кадрами.  

Тепер про штурмові війська. Якщо є в них потреба, а вона є, то такий інструмент для вирішення завдань повинен мати й командир корпусу. І при плануванні операцій, знаючи, що  своїх інструментів недостатньо, він звертається до старшого начальника, а той виділяє йому при наявності певний ресурс матеріальних засобів і особового складу. Це може бути корпус, але, можливо, як варіант - у підпорядкуванні Десантно-штурмових військ.

Там тоді буде три корпуси, й кожен матиме своє призначення і застосування. Це в принципі вкладається в можливий розподіл функціоналу між ними. А хто сказав, що Десантно-штурмові війська, які зараз закривають практично всі дірки, менш ефективні, ніж підрозділи 3-го корпусу, підрозділи Національної гвардії «Хартія» та «Азов» і оці штурмові війська? Вважаю, що ДШВ є флагманом Збройних Сил в сухопутній частині й одним з основних чинників стійкості нашої оборони й тих успіхів, які ЗСУ мали з 2022 року. 

- Це еліта. Однак тепер вони виступають в ролі пожежної команди. 

- Зараз ми бачимо зміщення акцентів. Що еліта – це штурмові війська з незрозумілими законами, правилами та культурою. В інформаційному просторі присутні 3-й армійський корпус, корпус «Хартія», ще якісь підрозділи, але не ДШВ. А де, до речі, морська піхота - елітний рід військ? Чомусь про них не чути. Де Військово-Морські й Повітряні сили? Де ССО? Не чути також про бригади Сухопутних сил, які достатньо ефективно виконують завдання. Це так звана «піхота» - 30-та, 93-тя, 72-га, 31-ша, 32-га, 33-тя, 150-ті та ряд інших бригад, які на своїх плечах несуть весь тягар цієї війни. Про інженерні війська, частини тилового і технічного забезпечення тощо теж мінімум інформації. А ми акцентуємо на більш медійних, хоча ще треба подивитись на їхню ефективність.  

Дивіться, як це працює в росіян. Там, де з'являються угрупування морської піхоти або повітряно-десантних військ, - очікуй наступальних дій. Це один з маркерів, по якому можна оцінювати загострення або гостроту ситуації на якомусь напрямку або навіть певні перспективи. От зараз йде перегрупування деяких частин повітряно-десантних військ якраз на ті напрямки, про які ми говорили на початку розмови. 

"Штати роздуті – купа помічників з такого питання, з такого, з такого"

- Коли питаєш штучний інтелект про проблеми армії, він відповідає, що критична для ЗСУ тема – це  автономність, «бо війна карає і за хаос, і за політичне ручне управління».

– Я знайшов цей термін в книзі Френсіса Фукуями «Політичний порядок і політичний занепад». Вона з двох частин – до Французької революції й після. Там описані основи функціонування держави - які інструментарії та інституції, яка роль і вага цих інституцій, в тому числі армії. 

Один з принципів функціонування армії – її автономність. Це не так, що військові роблять, що хочуть. Це коли є цивільний міністр оборони від політичної сили, яка здобула більшість на виборах і реалізує свою програму, коли є громадянський контроль, є профільні парламентські комітети й громадські організації. Це все розписано в законі «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави». 

Але питання внутрішніх призначень за професійними ознаками або якостями - це питання саме військових. І це стосується в такій же мірі й цивільно-державного апарату. Є приклади. Чим можна пояснити повоєнне різке зростання, причому за короткий період, економіки Федеративної Республіки Німеччина - держави, яка капітулювала, була розбита і розгромлена, а її підприємства повністю вивезені? І на який рівень розвитку вона вийшла й зараз які позиції займає у світі по всіх напрямках? Японія - така сама ситуація.

Це все сталося внаслідок того, що зберігся середній апарат держави. Навіть ті, хто проходив службу у військах СС або був партійним функціонером, повертались через два-три роки після так званої денацифікації на свої посади й керували, в тому числі формували збройні сили. Тому що вони були професіоналами. А в нас кажуть, що «він фахівець, але представник іншої партії». Хоча всі українські політичні сили мають бути орієнтовані лише на збереження і розквіт держави, на підвищення обороноздатності та спроможностей армії. Правильно?

- Сто відсотків. 

- У мене колись була розмова з журналісткою «Радіо Свобода». Вона наводила приклади кадрових призначень. Я тоді сказав: «В мене така ж ситуація - звільнили одразу після виборів». - «Ну, це було політичне рішення, ви ж політична фігура». Начальник Генерального штабу – головнокомандувач ЗСУ  політична фігура? Я ніколи не був політичною фігурою. Ми служимо державі, а не особистостям і не партіям, складаємо присягу на вірність українському народові, а не Петренку або Іваненку. То чому такі підходи? І це якраз призвело до створення іменних команд - Залужного, Сирського, інших. Це, до речі, теж один з елементів фрагментації армії. Приходить новий головнокомандувач - і міняє всіх. Купу професіоналів, які служили не Муженку, Хомчаку, Залужному, Сирському, а Батьківщині й народу, було звільнено з посад. А тепер ми говоримо про якість оперативного управління. Це все похідна від недолугих кадрових рішень. 

- Більшість армій НАТО використовують корпусну структуру управління. Зараз це одна з ключових реформ ЗСУ.  Ця система справді є оптимальною для сучасної війни? Це правильний крок? Ми не створюємо зайву бюрократію, бо є ризик, що корпуси стануть ще одним рівнем, який гальмує рішення? Взагалі які ризики цієї реформи ви бачите? 

- У свій час я був ініціатором цього переходу. Ми створили корпус резерву ще у 2017 році, реалізуючи реформу, яку планували на період з 2017 по 2021 рік, хоча вона була відпрацьована у 2016-му, а насправді почалася ще раніше на основі замислу щодо підвищення спроможностей Збройних Сил. Так от, після 2021 року ми повинні були перейти до формування корпусної системи й, можливо, як варіант  дивізійної. Питання про бригадно-дивізійну систему не стояло. До 2003 року, коли була розформована крайня дивізія Сухопутних військ, 30-та танкова, в нас була система бригад-дивізій - були бригади в корпусах і були дивізії. Наприклад, в склад 8-го армійського корпусу на початку 2000-х входили дві дивізії, 72-га механізована і 30-та танкова, і кілька бригад. Тобто була змішана система. Перехід на корпуси - це об'єктивна необхідність. І це дуже правильно.

Але ми ці корпуси створили у великій кількості. Таким чином опустили корпус з рівня  оперативно-тактичного з'єднання на рівень тактичного з'єднання. І зараз виходить, що оперативний рівень знову нічим не заповнений. Тому, на мою думку, раціональнішим був би перехід на дивізійно-корпусну систему. Я, до речі, писав в кінці 2024 року у Facebook, яким чином бачу цей процес.  

Внаслідок цієї реформи ми відійшли від тимчасових органів управління до постійних. А яким чином були створені ці постійні органи управління і чи набрали вони своїх спроможностей - великий знак питання. Тому що людей зривали з тактичного рівня і підіймали на оперативний. Без досвіду, без відповідних знань і практик проходження служби в органах управління такого рівня. І це триває досі.  

- Експерти вважають, що, якщо ЗСУ зможуть сформувати сильні штаби корпусів, це дасть серйозну перевагу на оперативному рівні, особливо для наступальних дій.

- Якість штабу впирається в кадрове наповнення. Свєчин пише, що для підготовки офіцера оперативно-стратегічного рівня необхідно 20-25 років службової практики. І я з ним погоджуюсь.  

- Однак в нас зараз часу немає.

- Так є купа готових людей, які знаходяться в запасі або у відставці, десь поза штатом, в розпорядженні, в так званих батальйонах резерву (незрозуміло, що це за батальйони й на якому рівні їх використовують), багато хто пішов в ад'юнктуру, дай Боже щоб вони розвивали науку. Уявляєте, що в Університеті оборони України офіцерів, які воюють або воювали, вчать люди без бойового досвіду? Викладають стратегію ті, хто взагалі не розуміє й не знає, як приймають рішення на стратегічному рівні, які фактори на них впливають, крім загальноприйнятих тактичних.  А чому б не залучити бойових офіцерів та генералів з великим досвідом для викладання профільних дисциплін? 

Є така загроза, про неї пишуть, до речі, всі теоретики, - це різке підвищення тактиків, умовно кажучи, на рівень оперативний або навіть стратегічний, а вони не охоплюють весь спектр, в них немає загального розуміння.  

Завжди приводжу цитату з книги радянського письменника Симонова «Живі й мертві». Хоча зараз навряд чи хто читає ці книжки. Там є епізод - збили літак Героя Радянського Союзу, командувача авіацією особливого Західного округа. Автор пише:  «Он не умел командовать никем, кроме самого себя, и стал генералом, в сущности оставаясь старшим лейтенантом». А скільки тепер таких?  

Нещодавно прийняли дуже правильне рішення, але воно запізніле. Річ у тім, що спочатку запровадили, що під час воєнного стану присвоєння чергових звань має відбуватися за скороченими термінами. Це призвело до того, що сьогодні він лейтенант, потім дуже швидко капітан, потім майор. От «Лазар» вже полковник, хоча лише у 2022-му отримав офіцерське звання. Є командири бригад, яким до 28-30 років. Так, бувають індивідууми, але в основній масі, вибачте, коли він встиг набути цього досвіду у взводі, роті, батальйоні? І от нарешті це все скасували. Звання в скорочені терміни тепер отримують лише ті, хто бере безпосередню участь в бойових діях.  

Ми говорили про підходи командувача сил СБС. А він розуміє своє призначення, коли по радіо або під час телемарафону йде реклама на кшталт «оператори комплексів безпілотних систем, переходьте до нас, ми вам обіцяємо 15 днів бойової роботи й 15 днів відпочинку»? І вони своїм розпорядженням забирають цих операторів з батальйонів, бригад, корпусів. Ти таким чином комплектуєш підрозділи? А що тоді буде в батальйонах? Це ж все ваше, і ти відповідаєш за них. І таких прикладів можна навести море. 

Сухопутні війська настільки розширили, на них поскидали все, що тільки можливо. І виші, і мобілізацію, і все інше. А функціонал командувача розмитий до такої міри, що він неспроможний його охопити. 

Штати роздуті – купа помічників з такого питання, з такого, з такого. Усі воєнні теоретики говорять, що некомпетентні начальники компенсують рівень своєї  некомпетентності розширенням штатів. 

В армійських органах управління сотні людей. Чисельність Генерального штабу збільшено в кілька разів. Чи всі вони залучені, чи всі ефективні на своїх посадах і чи потрібні ці посади? Я у свій час був начальником штабу 8-го корпусу, а потім його командиром. З 260 осіб в управлінні дійшло до 150, однак не відчув ніякого дискомфорту.   

Коли очолював Генеральний штаб, мені приносили пропозиції щодо розширення штату. Реагував наступним чином: «Давайте ми так зробимо. Штат затверджуємо, але 20% посад залишаються вакантними. Подивимося. Якщо справляються, тоді ці посади скорочуємо. Якщо десь виникне напруга, то в нас є ці резерви, якими можемо доукомплектовувати. Але це не буде однім рішенням масове поповнення Генерального штабу». І що? Тільки мене звільнили, все було вмить повністю заповнене. Тому я був незручний.

До того ж ми хотіли з п'яти тисяч полковничих посад зробити дві з половиною тисячі з подальшим скороченням, тому що в нас на кожному кроці є полковник. Це звання походить від слова полк. Хто його пройшов, цей полк? Хто з бригадних генералів, яких зараз купа, пройшов бригаду?  Де оцей рівень горизонтальної ротації, який ми ввели з 2018 року, хоча багато хто був дуже проти? Чому не використовують автоматизовану систему кадрового менеджменту, які була введена в дію в грудні того ж року?  

Є такий принцип підходу «я командир, а це робота начальника штабу». Як тільки людина заявляє подібне, це говорить про її незрілість, про те, що без штабу вона не здатна управляти процесом. 

І знову ми повертаємося до цього колективного або інтегрального полководця. От представляє головнокомандувач президенту план застосування Збройних Сил або якоїсь операції. Президент повинен своїм наказом затвердити цей план. Так передбачає процедура.  Але наскільки він компетентний в деталях? В радянській армії були інспекції, а в НАТО є так звані червоні команди, тобто група незалежних експертів, які оцінюють такі кроки. В американців цю роль виконує Об'єднаний комітет начальників штабів. А в Європі в них є верховний командувач Об’єднаних сил НАТО і командувач Європейського командування збройних сил США. Це одна посада. Президент ставить йому задачу напряму. А ці експерти оцінюють плани й замисли, завдання і формулювання, які представляє цей командувач, і дають рекомендації: «Тут не так, так не може бути. Поясніть оце або більш детально відпрацюйте. А отут є така-то загроза».   

Чому їх назвали червоними командами? Мабуть, тому, що у свій час на мапі синім кольором позначали країни НАТО, червоним -  Радянський Союз і країни Варшавського договору. 

- А в нас же є Ставка головнокомандувача.

- Скільки там компетентних військових? Це по-перше. 

По-друге, вони всі є підлеглими головкома. Хтось з них буде ставити йому питання? Мовчатимуть, бо бояться викликати критику або гнів аж до загрози зняття з посади. Це теж проблема довіри й побудови відносин. 

На мою думку, склад Ставки має бути з п’яти-семи осіб.  Всіх решта можна запрошувати на засідання для представлення документів, планів, коментарів по деяких напрямках. А в нас Ставка – це понад 20 людей.  Рішення там приймають більшістю голосів. Це спроба сховати за колективною відповідальністю персональну.

- Що б ви першочергово змінили в ЗСУ? От два-три рішення, які конче потрібні. 

- На мою думку, в нас зараз на порядку денному стоїть питання створення командування сил стратегічного стримування (або якось інакше це назвати). Воно має включати управління переданими в підпорядкування частинами ракетних військ (це на перспективу) та далекобійних безпілотних летальних апаратів і комплект сил спеціального призначення для виконання специфічних завдань в стратегічному тилу ворога. В цього командування має бути  можливість отримувати розвідувальну інформацію, в тому числі з вітчизняних супутників (наразі актуальна тема - створення космічного угруповання для ведення розвідки й зв’язку). 

Дивіться, в DeepStrike залучені СБУ, ГУР, ССО, СБС тощо. Навіть прикордонники мали свій підрозділ, який завдавав ударів на велику глибину території ворога. Всім цим керує певна структура, все йде з якогось центру. Але як там ставлять завдання і кому? Застосування безпілотних систем - це задача СБУ? Це функціонал ГУР? Тому повинно бути командування, яке матиме передані звідти сили та засоби й здійснюватиме централізоване управління. Вони визначатимуть, які ворожі об'єкти треба нищити.

Бо є цілі, знищення або ураження яких підриває оборонний потенціал агресора і знижує економічний, вносить певні проблеми в систему державного управління і таке інше. Вибір цих цілей впливає на рівень міжнародних відносин. Вже скільки разів наші партнери ставили нам за провину, що ми завдаємо ударів не по тих російських об'єктах. Пам’ятаєте, наприкінці 2025 року виникла напружена ситуація, пов'язана з атаками українських безпілотників на нафтовий термінал у Новоросійську, який використовують для експорту казахстанської нафти? Потім в січні були заяви росіян про спроби атакувати безпілотниками резиденцію Путіна на Валдаї. І так далі. 

І завжди крайніми роблять військових – «це не наше рішення, просто військові не туди влучили, так буває».  Але ж не військові приймають рішення про застосування. Це роблять на рівні Ставки, якою керує верховний головнокомандувач. Це якраз і є персональна відповідальність.

Наступне. Сьогодні в Національній  гвардії є два корпуси. Вони беруть участь у відбиті агресії противника. Але це не їх функціонал. Добре, закінчиться війна. Вони будуть розформовані? В якому статусі існуватимуть? А якщо не будуть, то чому ми зараз їх створюємо? Інакше  виникає питання зміни функціоналу Національної гвардії або передачі відповідних об'єднань в Збройні Сили. Ще  можливий варіант – Нацгвардія як резерв Збройних Сил (така модель у Сполучених Штатах Америки).  

Ще є ряд питань, які стосуються реформування всього силового блоку держави й системи управління ним. Бо що зараз відбувається? Корпус Національної гвардії отримує завдання від головнокомандувача, яке повинен виконати. Командир доповідає своєму керівнику і погоджує це все з ним. Це правильно? Неправильно. Керівник віддав корпус в підпорядкування головнокомандувачу? Все, він може брати участь лише в питаннях забезпечення та інших. 

До речі, тут одразу з’являється проблема однакового навантаження в плані можливості ротацій, відпусток та іншого в корпусі як з'єднаної частини особового складу Збройних Сил і в корпусі Національної гвардії.  

Далі. Прикордонників в нас зараз під сотню тисяч. Як вони залучені? Де їх використовують? На тих ділянках фронту, де йдуть бойові дії чи ні? Можливо, є необхідність створити у складі ДПСУ  прикордонні війська, оскільки у функціоналі служби передбачена не тільки охорона, а й оборона кордону. Для цього потрібен інструмент - підрозділи, сформовані за армійськими зразками.

Наступний момент - кому прикордонники підпорядковуються? Знову подвійне підпорядкування, від якого ми не можемо відійти. Така проблема існувала під час АТО. Ми її не могли виправити. Хоча на законодавчому рівні все привели до ладу, але реально вона так і залишається. Кому вигідно це подвійне підпорядкування? Можливо, комусь і вигідно. 

А політичний вплив на певні структури Збройних Сил за рахунок матеріальної допомоги та додаткового фінансування - як це може бути? От вам і питання автономності. Ніхто не повинен нав'язувати професіоналам воєнні рішення. Тому що саме військові відповідають за їхню реалізацію.  Є ж чітке розмежування - чим займаються РНБО, Ставка, головнокомандувач, Генеральний штаб і далі по всій вертикалі по всіх рівнях вниз. 

- Та в нас суцільний хаос усюди. 

- Таке враження, що так. І це проблема не тільки Збройних Сил, а й взагалі всіх державних інституцій. Якщо цей хаос керований, то наскільки він керований і в чиїх інтересах? Я розумію, що все не може бути паралельно і перпендикулярно, що є певні відхилення,  але в основі всі мають дотримуватись свого функціоналу.

- Міністерство оборони України повідомило про впровадження дроново-штурмових підрозділів, які поєднають повітряні та наземні безпілотники з піхотою в єдину систему. Як ви до цього ставитеся?

- В нас є 59-та окрема штурмова бригада безпілотних систем.   Дроново-штурмові підрозділи мають бути в комплекті військ. Наприклад, у корпусу в підпорядкуванні як мінімум полк безпілотних систем, в бригаді - батальйон, він і є. Хочемо чи не хочемо – маємо до цього прийти. Питання в іншому. Щоб ми в ході цих переформатувань разом з водою не виплеснули немовля, як то кажуть. 

- Ще які зміни потрібні терміново? 

- Прискорення створення військової поліції й військової юстиції. Розв’язання проблеми академічної освіти військових. Введення курсу БЗВП (базова загальновійськова підготовка) для всього населення.  

12 квітня набрав чинності закон, який кардинально змінює систему БЗВП для студентів вишів та фахової передвищої освіти. В них не буде практичного компонента БЗВП у військових частинах, а головне - зменшений обсяг навчання та суттєво скорочена кількість годин для відпрацювання навичок. На жаль, замість того, щоб активізувати цей курс, зміцнити та розгорнути навчальну матеріальну базу й покращити кадрове забезпечення курсів, в нас пішли по шляху скорочення. Це може говорити про прийняття в майбутньому рішення щодо мобілізації людей молодше 25 років та розширення мобілізації на ті категорії, які не були долучені, бо не мали базової підготовки, що суттєво вплине на рівень їхньої готовності.  

Якщо мобілізація буде продовжуватися в такому вигляді, як зараз, маю на увазі для поповнення втрат, то ми ніколи не створимо дієвих резервів і тоді нам на перемогу хоч в локальних операціях, хоч в майбутніх операціях оперативно-стратегічного масштабу навіть не варто   розраховувати. Мобілізація має бути не лише для комплектування чинних частин, а й для формування резервів.

- «Якщо слабкий не впав, то він виграв», - написав днями про цю війну хтось у Facebook. Відома теза, що переможе  та сторона, в якої будуть міцніші нерви, розумніше витрачання ресурсів і ставка на технології. Ви добре знаєте противника. У чому сьогодні реальна сила російської армії? Чи стала вона ефективнішою? Які їхні слабкі місця ми недооцінюємо? 

- 24 серпня 2022 року я зустрічався з Куртом Волкером, який з 2017-го по 2019-й був спеціальним представником Державного департаменту США з питань України. Він мене запитав про проведення контрнаступальної операції.  Відповів йому: «Сьогодні це неможливо, а десь через рік при умові, що ми системно підійдемо до підготовки й створення резервів, зможемо провести». - «А які плани росіян на перспективу?» - «Це Запоріжжя,  потім Одеса та Миколаїв». – «Та в них вже повністю пригнічена й психологічно розбалансована армія. Вони не спроможні нічого зробити». – «Знаєте, вся їхня історія демонструє, що росіяни дуже швидко вчаться. Це перше. Друге – вони всі людські, фінансові та інші ресурси кидають для того, щоб досягти  своїх цілей, не дивлячись на втрати. І будуть це робити надалі». – «Думаю, що Росія вже втратила свій потенціал». – «Коли в них не було грошей, вони навіть продали Аляску й ці кошти використали для відновлення своїх позицій після Кримської війни, а також війни на Кавказі та впливу в  Середній Азії». 

До чого я веду? Так, ми вчимося, і вони вчаться. І інколи швидше, ніж ми, в тому числі інституційно. В них ще з часів Радянського Союзу працюють науково-дослідні центри. І не один-два-три, як у нас, а десятки. Вони все системно аналізують, випереджають нас у виданні посібників та методик. Технологічно вони від нас, особливо це стосується безпілотних систем, відстають, але цей розрив скорочується. З застосуваннями БПЛА вони теж підтягнулись дуже серйозно. Якщо на початку повномасштабного вторгнення їх рахували сотнями, то зараз йдеться про десятки тисяч. 

Створення підрозділів типу «Рубікон» («Центр перспективних безпілотних технологій») та інших, які в них ще в планах,  - це дійсно ознаки певного руху вперед. Це з одного боку.  З іншого, в них трошки зменшився приток особового складу, що впливає на рівень здатності проводити певні операції. Це по-перше. 

По-друге, ця схильність до викривлення та прикрашення ситуації в доповідях для керівництва, в тому числі на стратегічному рівні, не кажучи вже про тактичний, це для нас позитив, тому що, не маючи об'єктивної інформації, неможливо приймати правильні рішення. Ми говорили, що в нас є ця проблема. У них вона набагато глибше.   

Перевага росіян в тому, що в них зрозуміло структуровані збройні сили. Там чітко - рота, батальйон, полк, бригада, дивізія, армія, у всіх свої смуги відповідальності. Є резерви типу повітряно-десантних військ і морської піхоти, які вони перекидають як мобільні. 

В них жорстка вертикаль. Це для них з одного боку плюс, з другого мінус. Чому? Відсутність ініціативи та самостійності на низовому рівні збільшує час реакції на зміну обстановки. Ми зараз теж приходимо до такої централізації й прийняття одноосібного рішення на самому верху. Це неправильно. Має бути певний рівень самостійності й автономності кожної структури. Тоді швидше прийматимуть рішення і швидшою буде реакція. Інше питання, наскільки ця реакція адекватна, виходячи зі співвідношення сил та засобів. 

- Скільки часу росіяни спроможні вести бойові дії високої інтенсивності?

- Доки в них не вичерпаються ресурси. Зараз ми цього не бачимо. Є певне зниження, але для них воно не критичне. 

- Днями на засіданні «Рамштайну» міністр оборони України Михайло Федоров повідомив, що втрати Росії досягли рівня, який перевищує темпи мобілізації, – 254 військових на кожен квадратний кілометр. А відомий кремлівський ідеолог Дугін сказав, що до кінця року планують додатково мобілізувати мільйон осіб, про що Путіна постійно просить начальник їхнього генштабу Герасимов.  

- Це тиск на наше політичне керівництво. Путін розв'язання цієї проблеми буде відтягувати. В них навіть питання демобілізації тих 300 тисяч, яких призвали у 2022-му, досі гостро стоїть. Три роки вони переносять терміни, так і не оголосивши цю демобілізацію. Бо це потребуватиме додаткового залучення ресурсу. Однак, виходячи з прогнозів, там розуміють, що це буде дуже складно. Все, що вони можуть, - набирати на контракт за гроші. Значить, мобілізація буде потрібна. А суспільство цей процес навряд чи сприйме. Хоча, думаю, 100-200-500 тисяч вони можуть мобілізувати без проблем і якихось змін в настроях громадян особливо не відчують.  

Там жорстка централізація, жорсткий контроль і чіткі підходи до відповідальності за невиконання рішень. З іншого боку, оця централізація працює для них негативно,  тому що потребує більшого часу, щоб прийняти рішення й потім спустити його вниз. Нам цього треба уникати, делегуючи певну частину самостійності на низові ланки. 

Завершуючи відповідь на питання, що б я зробив в рамках чинної системи та з цією купою проблем та цими підходами, скажу, що перш за все повернув би багатьох офіцерів на посади. Тих, хто вже перевірені, мають досвід, знання й почуття відповідальності за долю країни.  

- Вже бачу гнівні коментарі типу «це він про себе».

- Хай коментують. Впевнений, що таких пропозицій і не буде. Я про це вже говорив.

- Росіяни зупиняються там, де їм дають по зубах. 10 квітня в «Daily Mail» вийшов  репортаж Бориса Джонсона про поїздку на Запорізький напрямок. Його висновок: «Після 48 годин на фронті я як ніколи переконаний, що українці досягнуть успіху, що якось знищать схожу на орків армію Путіна, і що ця прекрасна, щедра країна стане вільною».  В інтерв’ю від 1 грудня 2024 року ви сказали: «Ми продемонстрували силу духу і спроможність до опору. Думаю, що в нас є все для того, щоб протистояти російській навалі. Шанси перемогти на полі бою були й зберігаються досі». Ви все ще в цьому впевнені?   

- Ми здатні провести кілька успішних операцій, які стабілізують ситуацію і створять чинники для переговорів на умовах, які прийнятні для України. Ми здатні покращити свою переговорну позицію при розв'язанні проблеми мобілізації, СЗЧ, задоволення урядом і парламентом бюджетного запиту Міністерства оборони, розуміння в міністерстві системи функціонування армії, чого там сьогодні немає взагалі.

Як можна говорити про якісь позитивні кроки, коли заступником міністра оборони призначають лейтенанта?  Це підриває всю систему військової ієрархії. Як командир корпусу, для якого цей лейтенант є начальником, повинен з ним спілкуватися? Та він робитиме все можливе, щоб уникати таких зустрічей, бо вважає, що це послабляє його авторитет в очах підлеглих. 

Як може бути, що міністр оборони готує реформу Збройних Сил, однак ховає її від Генерального штабу і від головнокомандувача? Це повне нерозуміння свого місця і призначення. Він публічно заявив про створення якихось центрів компетенцій військових технологій, що, зокрема, передбачає об'єднане управління дронами, а в перспективі іншими системами, включаючи артилерію, через цифрові екосистеми. Але це не його функціонал. Яким чином він це буде робити без Генерального штабу? Він що, забирає на себе функцію оперативного управління? Люди, які прийшли в міністерство, не розуміють, як армія будується й на яких законах та принципах існує. Сьогодні крім гучних заяв, які більше схожі на піар, ніж на реальні досягнення, нічого, на жаль, не проглядається.

- І до чого ми в результаті прийдемо?

- Можемо прийти до поразки, якщо не змінимо підходи до Збройних Сил України й всередині їх. Зараз це єдиний дієвий інститут, на нього дивляться всі наші партнери. Від дій армії залежить рівень західної допомоги. Ви ж бачите - як тільки ЗСУ відходять, миттєво або виникає затримка в якійсь процедурі,  або використовують будь-які причини типу «Орбан заперечує», або Європарламент не приймає рішення. А якщо армія показує якийсь успіх, з'являється додаткове фінансування. Тобто партнери орієнтуються на ЗСУ, а ми чомусь їх розбалансовуємо. 

- Дуже сумна вийшла розмова. На превеликий жаль, взагалі не додала оптимізму. 

- Вважаю, що чим реальніше сприймаєш ситуацію, тим більше шансів, що її можна якимось чином виправити.