Воєнна безпека держави забезпечується проведенням воєнної політики, яка є невід’ємною складовою політики держави в цілому. Воєнна політика, в свою чергу, може бути реалізована при наявності її основного інструменту – збройних сил.
Незважаючи на те, що в світі поширюється ідея про ненасильницьку цивілізацію, про розширення можливостей вирішення суперечностей мирним шляхом, дійсність свідчить, що армії існують і продовжують відігравати значну роль в забезпеченні воєнної безпеки країн.
Збройні сили створюються та існують в умовах конкретного суспільства та залежать від стану його політичного, економічного та суспільного розвитку.
Не винятком тут є і Збройні Сили України (ЗСУ), які ведуть свою новітню історію з 1991 року, часу розпаду Радянського Союзу та набуття Україною незалежності.
Із проголошенням 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України найважливішого значення набуло питання військового будівництва та створення гарантованої національної безпеки молодої держави. Суверенна Україна була першою серед країн колишнього СРСР, яка законодавчо затвердила створення національних збройних сил.
Керівництвом України було прийнято рішення про формування власних Збройних Сил на основі об'єднань, з'єднань та частин Радянської армії. Початок процесу взяття Україною під свою юрисдикцію військових формувань, дислокованих на її території, поклало прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року постанови “Про військові формування в Україні”.
Геополітичне положення України сприяло розміщенню на її території на початку 90-х років минулого сторіччя значного угруповання військ Радянської Армії, яке фактично було одним з найбільш потужних у Європі. На території України на той час дислокувалися ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони, Чорноморський Флот.
Це угруповання військ нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисяч танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.
Проте це ще не були Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова. Україна отримала лише окремі фрагменти військової структури Радянського Союзу. Їх структура, склад та чисельність була підпорядкована виконанню завдань часів “холодної війни”, біполярного світу і не відповідала ані новітнім реаліям у світі, ані критеріям збройних сил суверенної держави.
Формування ЗСУ потребувало створення правової бази їх функціонування у державі, відпрацювання механізмів реалізації законів та інших рішень з оборонних питань і організації органів воєнного управління.
В основу створення ЗСУ, формування військового керівництва й управління обороною держави було покладено принципи розумної достатності як за чисельністю та структурою, так і за озброєнням.
Цей процес був унікальним як за масштабами, так і за кількістю заходів. Аналогів Україні щодо зменшення бойового потенціалу за часом і обсягом у світі немає. Будучи третьою на планеті за ядерним потенціалом країною, Україна стала без’ядерною державою, більш ніж у тричі було скорочено чисельність Збройних Сил.
За роки незалежності зроблено значні кроки на шляху створення Збройних Сил, які б відповідали сучасним вимогам, та були здатні забезпечувати реалізацію національних інтересів у воєнній сфері, брати участь у всьому спектрі сучасних і майбутніх операцій, в тому числі й спільно з країнами – партнерами.
В той же час, розвиток геополітичної та геостратегічної ситуації ставлять Україну перед об’єктивною необхідністю подальшої трансформації та розвитку українського війська. Так, за словами екс-Міністра оборони України Єханурова Ю.І.: “Сьогодні більшість експертів у сфері воєнної безпеки єдині в тому, що безпосередня загроза широкомасштабного застосування воєнно-силових заходів проти України в найближчій перспективі малоймовірна… Проте події в Грузії у серпні 2008 року засвідчили про прояви нових викликів і загроз для України, зокрема реальну небезпеку втягування України в міжнародні конфлікти та реальність загрози територіальної цілісності і суверенітету України. Тому, потенційні можливості виникнення збройного конфлікту та використання збройних сил як можливого інструменту зміни військового балансу зберігаються”1.
Як наслідок, роль ЗСУ, як гаранта забезпечення державного суверенітету та територіальної цілісності держави не зменшується, а навпаки, – зростатиме ще більше.
Одночасно, виникнення нових загроз, таких як міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового ураження, інформаційне протиборство, кіберзлочинність тощо, призвели до усвідомлення необхідності проведення оборонної реформи у збройних силах та забезпечення їх здатності протидіяти новим викликам.
Щоб зрозуміти необхідність подальшого розвитку і трансформації української армії та видів ЗСУ доцільно здійснити невеликий огляд історії їх створення та розбудови.
Етапи становлення ЗСУ
Процес військового будівництва в Україні та становлення української армії з 1991 року по теперішній час розподіляється військовими експертами на чотири етапи:
перший (1991–1996 роки) – формування основ;
другий (1997–2001 роки) – подальше будівництво;
третій (2001–2005 роки) – реформування та розвиток;
четвертий (2006– теперішній час) – розвиток.
Формування основ ЗСУ (1991–1996 роки)
Характерними ознаками першого етапу були одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.
В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без’ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому, враховувалися також обмеження, пов’язані з ратифікацією Договору “Про звичайні збройні сили в Європі”.
У стислі терміни Верховною Радою України було прийнято пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, Постанова “Про утворення Ради оборони України”, Закони України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”, Воєнна доктрина України тощо.
В ці роки було закладено основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ тощо.
На той же період припадає й ядерне роззброєння України. Воно є однією із найбільш значних історичних подій кінця ХХ-го сторіччя. Вперше в історії людства одна з держав світу добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. Станом на 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.
Крім того, до кінця 1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків – на 600 одиниць, вертольотів – майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно.
Проте згодом стало зрозумілим, що процес будівництва ЗСУ лише починався. Бракувало системного підходу та послідовного плану вирішення проблем військового будівництва. Не вистачало підготовлених кадрів. З початком формування ЗСУ було оновлено понад 70% керівного складу. Змінилися майже усі командувачі військових округів, армій, командири корпусів та дивізій.
З усього спектра завдань реформування ЗСУ виконано тільки скорочення чисельності персоналу та озброєнь. З 1992 по 1996 роки чисельність військ скорочена на 48 % і доведена до 370 тисяч осіб. Але при цьому у процесі скорочення допущено стратегічні прорахунки, внаслідок яких порушено пропорції між видами Збройних Сил, родами військ, між категоріями військовослужбовців.
Яка причина того, що перший етап реформи не досяг намічених цілей?
Звичайно, Україна, на відміну від Росії, змушена була створювати національні Збройні Сили з розрізнених часток угруповання, яке не мало необхідних структур управління, керувалося з Москви і було зорієнтоване на виконання завдань, що в умовах нової незалежної держави або частково втратили своє значення, або вимагали суттєвих коректив.
Крім того, відсутність обґрунтованого аналізу сучасних загроз не давала змоги чітко сформулювати стратегічні завдання Збройних Сил, без чого неможливо було визначити нову оборонну концепцію та військову стратегію.
Прорахунки, допущені у реформуванні Збройних Сил, посилились економічною скрутою та обмеженим фінансуванням.
Подальше будівництво ЗСУ (1997–2001 роки)
Невизначеність чітких орієнтирів розвитку Збройних Сил, невідповідність їх структури, чисельності, характеру підготовки, дислокації новим геополітичним реаліям та внутрішнім соціально-політичним і економічним умовам призводила до того, що військове керівництво змушене було концентрувати основні зусилля на проблемах самовиживання армії, а не на виконанні покладених на армію державних функцій та її розвитку.
Керівництво держави та ЗСУ прийшло до висновку, що при збереженні зазначеної тенденції армія не мала перспективи і необхідно проведення глибокої реформи у військовій сфері.
Точкою відліку наступного етапу в житті ЗСУ прийнято вважати затвердження Указом Президента України від 20 січня 1997 року Державної програми будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 року, яка була розроблена протягом 1996 року.
Програма дала можливість визначити напрями розбудови ЗСУ, уточнити відповідно до завдань їх склад, структуру та чисельність; співвідношення видів, родів військ, побудову організаційно-штатної структури органів управління, з’єднань і частин; перспективи модернізації існуючих зразків і оснащення військ новими зразками озброєння та військової техніки.
Так, було визначено наступну структуру ЗСУ:
Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади і військового управління. У його підпорядкуванні перебувають ЗСУ;
Генеральний штаб ЗСУ як основний орган військового управління;
види ЗСУ – Сухопутні війська (СВ), Військово-Повітряні Сили (ВПС), Війська Протиповітряної оброни (ВППО), Військово-Морські Сили (ВМС);
об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів ЗСУ.
Програмою передбачалось мати наступне співвідношення чисельності особового складу між видами ЗСУ: СВ - до 54%; ВПС - до 16%; ВППО -13,5%; ВМС - до 4,5%; інші з'єднання, військові частини та установи, що не входять до складу видів Збройних Сил, - до 12%.
Протягом 1997 – 1998 років було проведено необхідні зміни у законодавстві України з метою правового забезпечення виконання програми. Розроблена нова редакція Воєнної доктрини, законів України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України” , Указом Президент України затверджено Положення “Про Міністерство оборони України” i “Про Генеральний штаб Збройних Сил України”.
22 грудня 1998 року Верховною Радою України прийнято постанову “Про чисельність Збройних Сил України”, якою було визначено, що на кінець 2000 року Збройні Сили матимуть штатну чисельність 310 тисяч військовослужбовців та 90 тисяч працівників.
Розпочато перехід до нової системи управління ЗСУ, створення нових систем оперативного, тилового і технічного забезпечення, які б максимально враховували регіональні можливості. Відпрацьовано також принципово нові системи підготовки та комплектування Збройних Сил.
В той же час, в умовах хронічного недофінансування здійснення всього комплексу заходів реалізації оборонної реформи не було проведено.
Але обмеженість фінансових ресурсів стала не єдиною перешкодою на шляху реалізації оборонної реформи в країні. Не менш значущими виявилися проблеми воєнно-політичного та методологічного характеру.
Протягом двох перших етапів процес розбудови ЗСУ носив еволюційний характер. Відсутність практичного досвіду з питань військового будівництва, інші проблемні питання не дозволили керівництву країни та Збройних Сил розпочати глибинні перетворення військової організації.
Необхідно було внесення коректив в процес реформування ЗСУ та перенесення зосередження уваги з кількісних на покращення якісних показників військової складової держави.
Реформування та розвиток ЗСУ (2001–2005 роки)
Цей етап проходив під знаком виконання Державної програми реформування і розвитку ЗСУ на період до 2005 року.
Державна програма будівництва та розвитку ЗСУ на період до 2005 року була скоригована у липні 2000 року й отримала остаточну назву Державна програма реформування та розвитку ЗСУ на період до 2005 року. Зміни назви і власне самої програми відбулися згідно з Указом Президента України від 28 липня 2000 р. № 927/2000.
Головна мета реформування та розвитку Збройних Сил полягала у створенні за принципом оборонної достатності сучасної моделі ЗСУ – оптимальних за чисельністю, мобільних, багатофункціональних, добре озброєних, всебічно забезпечених, професійно підготовлених військ (сил), які спроможні виконувати покладені на них завдання у будь-яких умовах і в той же час не були б занадто обтяжливими для держави.
Державна програма уточнила баланс чисельності Збройних Сил у співвідношенні: СВ – 51 %, ВПС – 20 %, ВППО – 12 %, ВМС – 5-6 % та інші формування.
Одним з найбільш знакових заходів в житті ЗСУ під час виконання Державної програми було проведення Оборонного огляду в Україні, який завершився у червні 2004 року. Результати його проведення були відображені у Стратегічному оборонному бюлетені України на період до 2015 року, який був затверджений 22 червня 2004 року Указом Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 2004 року “Про Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року”.
Розробка та прийняття цього документу була обумовлена змінами воєнно-політичної обстановки у світі та навколо України, виникненням нового спектру викликів та загроз національній безпеці, змінами у характері збройної боротьби, потребою приведення бойового та чисельного складу Збройних Сил до економічних можливостей держави. У цьому документі також визначено обрис ЗСУ зразка 2015 року та напрями і шляхи його досягнення.
До безперечних здобутків реалізації Державної програми слід віднести перехід до структури ЗСУ за функціональним принципом: Об’єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони та Стратегічні резерви (Схема 1). Основні зусилля з формування такої структури сконцентровано на створенні Об’єднаних сил швидкого реагування, які були б здатні виконувати завдання як самостійно, так і в складі багатонаціональних сил, під єдиним керівництвом і в тісній взаємодії між собою.
Також в цей період було остаточно вирішено питання щодо кількості видів ЗСУ та здійснено перехід до тривидової структури, згідно відповідним законодавчим рішенням, коли 3 червня 2004 року Верховна Рада України ухвалила закон про інтеграцію ВПС та ВППО в один вид – Повітряні Сили (ПС) ЗСУ (Схема 2, 3).
Завершено перехід на бригадно-батальйонну бойову структуру, якій притаманні мобільність, багатофункціональність, самостійність у виконанні бойових завдань. Така структура дозволяє втілити в життя модульний принцип та змінювати компонування частин і з’єднань, нарощувати їхній потенціал залежно від поставлених завдань.
Інша проблема, яка вирішувалась в рамках програми була пов’язана з необхідністю зміни підходів до принципів комплектування. Основним Державна програма визначила змішаний принцип комплектування, який поєднував призов в армію на основі загального військового обов’язку та проходження військової служби за контрактом.
Розвиток ЗСУ (2006 рік – теперішній час)
Зміна воєнно-політичної обстановки в Європі, яка відбулася у результаті завершення другої хвилі розширення НАТО та його внутрішньої трансформації, поставило Україну в нові реалії, за яких позаблоковий статус почав втрачати своє продуктивне значення в сенсі обороноздатності країни. Євроатлантична модель ЗСУ була визнана такою, що найбільшою мірою відповідає вимогам сьогодення. Побудова нової моделі української армії потребувала і нових підходів.
Вони знайшли своє відображення в Державній програмі розвитку ЗСУ на 2006 – 2011 роки, з введенням в дію якої розпочався новий етап розвитку ЗСУ – проведення заходів спрямованих на глибинні зміни в системах військового управління, всебічного забезпечення, військової освіти, та перехід на контрактний принципом комплектування, розпочато впровадження нової системи кадрового менеджменту, підготовки військ (сил), оптимізації системи їх всебічного забезпечення, взято курс на прискорену професіоналізацію Збройних Сил та наближення їх за всіма показниками до стандартів, прийнятих в збройних силах країн-членів НАТО.
Втілення в життя такої моделі дасть змогу мати збройні сили, які б відповідали сучасним європейським стандартам, були добре підготовлені й оснащені, здатні до захисту державного суверенітету і територіальної цілісності країни, а також спроможні здійснювати посильний внесок у підтримання миру і стабільності в європейському регіоні.
Таким чином, з 2006 року ЗСУ почали виконання затвердженої в рамках середньострокового оборонного планування Державної програми розвитку ЗСУ на 2006 - 2011 роки. У програмі оцінено умови розвитку армії, визначено цілі застосування і основні завдання Збройних Сил відповідно до сучасних умов, а також завдання щодо розвитку озброєння і військової техніки, інтенсифікації підготовки військ.
Програмою передбачена докорінна реорганізація всієї структури української армії, видів ЗСУ, системи управління та підходів до планування і організації їх підготовки і застосування.
Метою оновлення системи управління Збройних Сил є створення системи органів військового управління, яка передбачає чіткий розподіл оперативних і адміністративних функцій та функції всебічного забезпечення військ (сил) між органами військового управління усіх ланок (Схема 4).
Нормативно врегульовані і практично розподілені функції і повноваження між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил.
Оптимізація структури органів військового управління здійснюється з урахуванням стандартів збройних сил провідних країн Європи та Організації Північноатлантичного договору.
Протягом 2006 – 2008 років здійснено перехід від багаторівневої системи оперативного управління до найбільш оптимальної, триступеневої системи: Генеральний штаб – Об’єднане оперативне командування – армійський корпус, повітряне командування, центр морських операцій, центр військ берегової оборони (Схема 5, 6).
Структуру Генерального штабу приведено у відповідність до стандартів штабів збройних сил держав-членів НАТО (Схема 7, 8).
Розпочато створення однієї з найбільш важливих структур сучасної армії – Сил спеціальних операцій. Сформовано відповідний орган військового управління, який в подальшому планується переформувати у Командування та підпорядкувати йому структури спеціальних операцій видів ЗСУ (Схема 9).
В 2006 році було створено Об’єднане оперативне командування, призначене для оперативного планування та управління міжвидовими угрупованнями військ (сил) у збройних конфліктах і кризових ситуаціях, миротворчими контингентами Збройних Сил України, а також силами і засобами, виділеними від ЗСУ для участі в антитерористичних операціях, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру загальнодержавного і регіональних рівнів (Схема 10).
Протягом останніх двох років Об’єднане оперативне командування здійснює управління українськими миротворчими контингентами та персоналом в районах проведення операцій під проводом ООН і НАТО.
У ході реалізації Державної програми уточнено розподіл військових частин та установ ЗСУ за функціональним призначенням (Схема 11).
Українська армія зразка 2011 року матиме у своєму складі: Об’єднані сили швидкого реагування (30% бойового складу Збройних Сил), у складі яких будуть Сили негайного реагування – близько 6 тисяч чоловік, які знаходяться в постійній боєготовності і несуть бойове чергування, та ще приблизно 23 тисячі чоловік – Сили швидкого реагування, у яких буде різний термін боєготовності, починаючи від кількох годин до кількох діб.
Ще одна функціональна складова ЗСУ – Основні сили оборони. Це близько 70% бойового складу армії, які складатимуться із Сил нарощування чисельністю біля 20 тисяч чоловік і Сил стабілізації чисельністю 45 тисяч.
Сили та засоби до складу міжвидових угруповань будуть виділятись зі складу видів Збройних Сил України.
Види ЗСУ
Сухопутні війська
СВ ЗСУ є найбільш чисельним видом Збройних Сил. За своїм призначенням та обсягом покладених на них завдань вони відіграють одну з вирішальних ролей у виконанні ЗСУ своїх функцій як у мирний, так і воєнний час, майже у всьому спектрі виконання завдань українського війська.
Структурно СВ складаються з Командування, Західного та Південного оперативних командувань, Територіального управління “Північ”, армійських корпусів, бригад, полків та частин матеріально-технічного забезпечення.
Родами військ СВ є механізовані і танкові війська, ракетні війська і артилерія, армійська авіація, аеромобільні війська, війська протиповітряної оборони.
Створення та розвиток СВ нерозривно пов’язані з етапами будівництва, реформування та розвитку Збройних Сил України.
Основою для формування СВ ЗСУ стали війська трьох військових округів (Київського, Прикарпатського та Одеського), які на кінець 1991 року включали 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад, 1 бригада спецназу, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів, частини технічного та тилового забезпечення.
Концепцією оборони і будівництва ЗСУ було запропоновано структуру ЗСУ у складі трьох видів – СВ (Військ наземної оборони), ВПС та Сили ППО (Війська повітряної оборони), ВМС. Законодавчо створення СВ було закріплено в статті 4 Закону України “Про Збройні Сили України”.
В той же час, об’єднання, з’єднання та військові частини СВ не мали окремого органу військового управління та підпорядковувались Головному, в подальшому Генеральному, штабу ЗСУ. Спори про доцільність створення Командування СВ тривалий час відбувались як у військовому середовищі, так і на рівні керівництва держави.
Лише у 1996 році на підставі Указу Президента України 23 травня 1996 року № 368/96 “Про Сухопутні війська України” створення СВ, як окремого виду ЗСУ, було нормативно визначено.
Протягом 1992 – 2005 років в рамках розвитку СВ ЗСУ проводились масштабні організаційні заходи з органами управління, а саме:
розформовано в 1992 році Київський військовий округ;
сформовані в 1996 році командування СВ ЗСУ та Північне оперативне територіальне командування;
переформовано в 1996 році управління 1-го армійського корпусу в Північне оперативне територіальне командування, в 1997 році Прикарпатський військовий округ у Західне оперативне командування, у 1998 році Одеський військовий округ в Південне оперативне командування та Північне оперативне територіальне командування в Північне оперативне командування;
сформовано в 2005 році Територіальне управління “Північ”, новий орган військового управління для виконання завдань територіальної оборони та здійснення функцій мобілізаційної підготовки і підготовки резерву (Схема 12), на базі Північного оперативного командування, яке було розформовано у 2006 році.
На кінець 1995 року, після реорганізації армій у корпуси, 5 мотострілкових дивізій – у механізовані бригади й передачі частини з'єднань до складу Національної гвардії, у СВ стало 7 штабів армійських корпусів, 12 бойових дивізій плюс 2 артилерійські дивізії та інші формування.
До 1997 року два штаби армійських корпусів були розформовані, оскільки утримання 7 корпусних штабів на 12 бойових дивізій було не раціонально.
З 1997 року майже до 2001 року у процесі оптимізації структури й чисельності СВ основна увага була зосереджена на збільшенні питомої ваги бойових з'єднань і частин за рахунок оптимізації співвідношення між ними й структурами забезпечення.
Але незважаючи на ці заходи, в СВ на 1999 рік зберігалася громіздка й витратна система управління, успадкована від Радянської Армії.
До корпусів у СВ ЗСУ входила така сама кількість особового складу, як і у дивізіях країн-членів НАТО, дивізіях – як в бригадах. Це було наслідком того, що організація військ пристосовувалася до кількості наявного озброєння, а не до реальних потреб оборони країни.
Державна програма реформування і розвитку ЗСУ на період до 2005 року головною метою реформування й розвитку СВ визначила створення боєздатних оснащених сучасними зразками ОВТ з'єднань і військових частин, які здатні якісно виконувати поставлені завдання.
Одним із шляхів досягнення цієї мети було визначено удосконалення структури з'єднань і частин СВ за рахунок переходу від дивізіонно-полкової до бригадно-батальйонної структури, якій притаманні мобільність, багатофункціональність, самостійність у виконанні бойових завдань.
У 2002-2003 роках було розформовано штаб одного армійського корпусу, а кримський корпус – передано до складу ВМС, 4 механізовані та 2 танкові дивізії були переформовані у 5 бригад.
На кінець 2003 року у СВ було 3 армійські корпуси, механізована дивізія на початку розформування, дивізіонна тактична група, 17 бойових бригад і 3 окремі полки, ракетна дивізія та 2 тактичні групи артилерії (у них переформовано 2 артилерійські дивізії), а також формування забезпечення.
На кінець 2005 року всі дивізії вже були переформовані в бригади (13 бойових, 3 артилерійські та ракетну) (Схема 13).
Новий етап у життєдіяльності СВ розпочався з початком реалізації Державної програми розвитку ЗСУ на 2006 – 2011 роки.
У 2006 році функції оперативного управління військами (силами) передано від оперативних командувань Командуванню СВ. Армійські корпуси виведені зі складу оперативних командувань і безпосередньо підпорядковуються командувачу СВ, що значно підвищило ефективність і оперативність управління цим видом Збройних Сил. Всі структури СВ, які залишаться у складі цього виду Збройних Сил у 2011 році, перепідпорядковані армійським корпусам.
Ті ж частини і з’єднання, які не передбачені в майбутній структурі Збройних Сил, передано до складу оперативних командувань. На Західне і Південне оперативні командування покладено функції розформовування та ліквідації тих військових організмів, які не передбачені у складі ЗСУ зразка 2011 року. В подальшому передбачено розформування оперативних командувань та формування на їх базі територіальних управлінь.
Одночасно, протягом 2006 року завершено створення сухопутного компоненту об’єднаних сил швидкого реагування – армійського корпусу, основу якого склали багатофункціональні аеромобільна та механізована бригади з легким озброєнням (Схема 14). Крім виконання завдань оборони, такі бригади складатимуть основу миротворчих підрозділів, а також залучатимуться до антитерористичних дій, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру.
В 2007 році сформована безпосередньо підпорядкована Командуванню СВ аеромобільна бригада, до складу якої входить полк армійської авіації, запроваджена типова структура армійських корпусів, яка враховує покладені на них завдання і стандартні процедури НАТО з організації їх застосування.
З урахуванням спланованої Державною програмою трансформації командування видів у штаби, у 2008 році проведено підготовчі заходи зі створення перспективного штабу СВ зразка 2011 року (Схема 15).
Протягом 2009 – 2011 року сплановано проведення заходів розвитку СВ, які спрямовуються на приведення їх структури, складу та чисельності до моделі 2011 року (Схема 16).
Повітряні Сили ЗСУ
ПС – один з головних носіїв бойового потенціалу ЗСУ. Це високоманеврений вид Збройних Сил, який призначений для попередження про напад повітряно-космічного противника, захисту важливих адміністративно-політичних центрів і прикриття промислово-економічних районів, угрупувань Збройних Сил, важливих військових та інших об'єктів від ударів з повітря, завоювання переваги у повітрі, авіаційної підтримки військ, висадки повітряних десантів та боротьби з десантами противника на землі і у повітрі, здійснення повітряних перевезень, руйнування та знищення військових, військово-промислових, енергетичних об'єктів, вузлів і комунікацій противника.
Структурно ПС складаються з Командування, трьох повітряних командувань “Захід”, “Центр”, “Південь”, тактичної групи “Крим”, бригад, полків та частин матеріально-технічного забезпечення.
ПС у своєму складі мають повітряний та протиповітряний компоненти, які розподіляються на роди військ: бомбардувальну, винищувальну, штурмову, розвідувальну, військово-транспортну авіацію, зенітні ракети та радіотехнічні війська.
ПС є найбільш молодим видом ЗСУ і остаточно були сформовані на базі ВПС та ВППО лише на початку 2005 року. Цей процес не був легким та супроводжувався запеклими дискусіями серед військових фахівців. Неодноразово змінювались державні нормативні акти, якими визначалось спільне або окреме існування сил та засобів авіації і протиповітряної оборони.
Концепцію оборони і будівництва ЗСУ було визначено, що у складі ЗСУ доцільно утримувати єдиний вид – ВПС (війська охорони повітряного простору). Це положення було законодавчо закріплено в Законі України “Про Збройні Сили України” в редакції від 6 грудня 1991 року. Така структура була визначена на підставі відповідальності кожного з видів Збройних Сил за свою сферу застосування: сушу-повітря-море, що передбачало об’єднання ВПС та Сил ППО.
Слід зазначити, що всього під юрисдикцію України від Радянської Армії перейшло потужне угрупування авіації та сил і засобів протиповітряної оборони, які організаційно складали чотири повітряні армії, Окрему армію протиповітряної оборони та корпус ППО.
Незважаючи на прийняті нормативні акти швидкого об’єднання в єдиний вид не відбулось. Головні труднощі полягали в тому, що два види, які відповідають за одну повітряно-космічну сферу оборони, мали свої самостійні, за деякими параметрами несумісні системи, органи зв’язку, управління та забезпечення.
Крім того цей процес ускладнювався як нелегкими умовами формування ЗСУ, так і відсутністю досвіду військового будівництва у воєнно-політичного керівництва країни. Як наслідок, протягом 1993 – 1996 років неодноразово з’являлись укази Президента України то про початок створення єдиного виду ЗСУ (від 28.01.1993 № 31/93 “Про ВПС України”, від 20.04.1995 № 326/95 “Про Війська Повітряної Оборони України”), то про існування ВПС та Сил ППО, як окремих видів ЗСУ (від 23.04.1992 № 271/92, від 27.05.1992 № 310/92 про призначення командувачів ВПС та Військ Протиповітряної оборони, від 18.02.1994 № 54/94 “Про командуючих ВПС та Силами ППО України”).
В червні 1996 року процес створення Військ Повітряної Оборони України було призупинено, а внесенням 5 жовтня 2000 року змін до Закону України “Про Збройні Сили України” Верховна Рада України законодавчо закріпила існування у ЗСУ чотирьох видів – СВ, ВПС, ВППО, ВМС.
Основними причинами невдалого будівництва єдиного виду Збройних Сил на основі об'єднання ВПС та ВППО були: відсутність науково-обґрунтованої програми об'єднання; ведення будівництва нового виду Збройних Сил без врахування реального економічного стану в державі; недостатній досвід при проведенні таких масштабних заходів військової реорганізації.
Протягом 1997 – 2001 років ВПС та ВППО проводили заходи розвитку згідно з завданнями, які були визначені у Державній програмі будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 року.
Проте до тривидової структури знову повернулися у 2002 році, були проведені підготовчі заходи, але реальні кроки по створенню нового виду розпочались після внесення відповідних змін до Закону України “Про Збройні Сили України”.
Формування ПС, як єдиного виду ЗСУ, відбувалось упродовж 2004 – 2005 років, коли було сформовано на базі командувань ВПС та ВППО об’єднане командування виду, на базі двох авіаційних корпусів та трьох корпусів протиповітряної оборони були сформовані повітряні командування “Захід”, “Південь”, “Центр” та тактична група “Крим” (Схема 17).
Проведено бойове злагодження органів управління у новій організаційно-штатній структурі, розпочато заходи щодо побудови єдиної системи бойового і оперативного управління та її необхідного технічного оснащення. Так, завдяки впровадженню автоматизованої системи управління вітчизняної розробки і виробництва “Ореадна-М”, рівень сумісності між авіаційною складовою та протиповітряним елементом суттєво зріс.
Відпрацьовані документи та проведені практичні заходи по удосконаленню системи бойового чергування, бойової і оперативної підготовки.
З 2006 року ПС ЗСУ виконують заходи Державної програми розвитку ЗСУ на 2006 – 2011 роки, якими передбачені глибинні зміни у їх структурі та складі, спрямовані на підвищення їх боєздатності та оперативних спроможностей.
Зокрема, командування виду заплановано трансформувати у штаб виду, повітряні командування будуть переформовані в Центри управління і оповіщення.
До 2011 року передбачено створення автоматизованої системи управління авіацією та протиповітряною обороною, а також побудова єдиного автоматизованого радіолокаційного поля в рамках автоматизованої системи управління за критеріями країн-членів НАТО. Із введенням автоматизованої системи управління в експлуатацію, буде сформований Центр повітряних операцій на базі командного пункту ПС та центри управління та оповіщення. Центри управління та оповіщення сплановано сформувати на базі Повітряних командувань.
В рамках виконання програми у 2006 – 2007 роках був створений Центр повітряних операцій, проводились підготовчі заходи для подальшого переходу від структур повітряних командувань до центрів управління та оповіщення, удосконалювалися елементи системи управління, у тому числі автоматизованих систем управління.
Одночасно, в цей же період переформовані авіаційні винищувальні бригади, штурмова авіаційна бригада, авіаційна бригада бомбардувально-розвідувальна в бригади тактичної авіації, а авіаційні бригади транспортні – в бригади транспортної авіації.
Протягом 2008 року відпрацьовані організаційні структури та визначені функції і завдання перспективних органів військового управління – штабу ПС, Центру повітряних операцій, центрів управління та оповіщення, продовжувалась практична реалізація заходів зі створення автоматизованої системи управління авіацією та протиповітряною обороною (Схема 18, 19).
Як зазначає Командувач ПС ЗСУ генерал-полковник Руснак І.С.: “Фактично вже сьогодні за бойовим складом, організаційною та функціональною структурами ПС досягли параметрів зразка 2011 року. Подальше їх удосконалення відбувається шляхом оптимізації чисельності, покращення якості людських ресурсів, опанування нових форм і способів застосування, оснащення новими та модернізованими раками озброєння і військової техніки, підвищення рівня підготовки”.
Основною перепоною на шляху виконання запланованих заходів, як і для усіх Збройних Сил України, є обсяги фінансування. В першу чергу це стосується оснащення авіаційною і протиповітряною технікою та досягнення запланованого рівня підготовки частин та особового складу.
Військово-Морські Сили України
ВМС ЗСУ призначені для стримування, локалізації і нейтралізації збройного конфлікту, а при необхідності – відсічі збройної агресії з моря як самостійно, так і у взаємодії з іншими видами ЗСУ, військовими формуваннями, правоохоронними органами у відповідності з Конституцією України, законами України та іншими нормативно-правовими актами з урахуванням принципів і норм міжнародного права та загальних принципів військового мистецтва.
На ВМС ЗСУ покладено завдання щодо участі у боротьбі з міжнародним та внутрішнім тероризмом, піратством в усіх його проявах; участі у запобіганні незаконному транспортуванню зброї та наркотиків морським шляхом; боротьби з мінною небезпекою; пошуку і рятуванню на морі; виконання заходів з екологічної безпеки у морському просторі; надання допомоги центральним і місцевим органам виконавчої влади, місцевого самоврядування у проведенні пошукових та аварійно-рятувальних робіт під час ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру; участі у миротворчих і гуманітарних операціях; сприяння об’єднанням, з’єднанням та частинам СВ; що діють на приморському напрямку; забезпечення безпеки морських перевезень.
Організаційно до складу ВМС входять командування, центри морських операцій та військ берегової оборони, дві військово-морські бази (Південна і Західна), бригади надводних кораблів, морська авіаційна бригада, окрема бригада берегової оборони, частини бойового та матеріально-технічного забезпечення.
Родами військ ВМС ЗСУ є: надводні сили, підводні сили, морська авіація, війська берегової оборони, берегові ракетні війська та морська піхота.
Процес формування ВМС можна впевнено назвати одним із найбільш важких випробувань України на шляху побудови власних Збройних Сил. Він відбувався на базі Чорноморського Флоту (ЧФ) Радянського Союзу та, насправді, не може вважатись завершеним до тих пір, поки на території України продовжує базуватись ЧФ Російської Федерації.
Всього за станом на січень 1992 року ЧФ СРСР мав: 18 дизельних підводних човнів (з них 16 тактичних), 38 бойових кораблів (5 крейсерів, 26 фрегатів, 7 есмінців), 60 патрульних суден, 30 мінних тральщиків, 16 амфібійних суден і 140 інших бойових човнів. Авіація Чорноморського флоту мала у своєму складі 163 бойових літаки і 85 бойових вертольотів.
Вперше принципова домовленість між Україною і Російською Федерацією по зазначеному питанню досягнута в ході переговорів 11 січня 1992 року державних делегацій України і Російської Федерації, на яких було підписане спільне “Комюніке про переговори державних делегацій України і Російської Федерації з воєнно-політичних питань”. В ньому визначалось, що частина дислокованих в Україні сил ЧФ безпосередньо входить до складу Збройних Сил України.
Президент України своїм указом від 5 квітня 1992 року № 209 “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України” постановив сформувати ВМС України на базі сил ЧФ, дислокованих на території України, та поставив завдання Міністерству оборони України приступити до формування органів управління ВМС України.
З метою усунення військово-політичних інцидентів 3 серпня 1992 року відбулася зустріч між президентами України та Росії у ході якої була підписана “Угода між Україною і Російською Федерацією про принципи формування ВМС України і Військово-Морського Флоту Росії на базі ЧФ колишнього СРСР”. Але зазначена угода не забезпечила прозорості процесу та не надала механізмів практичної реалізації підписаних домовленостей. Напруженість навколо цього питання продовжувала загострюватись.
Тому, 17 червня 1993 року на зустрічі президентів України і Росії у Москві підписано чергову Угоду про невідкладні заходи щодо формування ВМС України і ЧФ РФ на базі ЧФ колишнього СРСР, у якій було сплановано розподіл останнього за принципом 50 на 50 відсотків.
3 вересня відбулася друга за 1993 рік зустріч Президентів України та Росії щодо подальшої долі ЧФ. Відповідно до Угоди ЧФ мав бути виведений зі складу об’єднаних Збройних Сил Співдружності незалежних держав і підпорядкований Президентам України і Росії. На формування флотів було відведено перехідний період до 1995 року. 9 червня 1995 року між Україною і Росією було підписано “Угоду між Україною і Російською Федерацією по ЧФ”, яка визначила параметри розподілу ЧФ.
Остаточно всі питання стосовно розподілу ЧФ СРСР були визначені 28 травня 1997 року в “Угоді між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу ЧФ”.
Безпосередньо розподіл ЧФ колишнього СРСР завершився в другій половині 1997 року. ВМС України було передано 43 бойових корабля, 132 судна та катери, 12 літаків, 30 гелікоптерів, 227 берегових об‘єктів, а також велику кількість техніки, озброєння, боєприпасів та іншого майна.
Незважаючи на існуючі об’єктивні перешкоди, структура ВМС України динамічно розвивалась. Якщо у 1993 році у складі ВМС було близько 30 військових частин та установ, то вже у 1997 році було майже 300 військових частин, установ та закладів чисельністю особового складу понад 16 тисяч чоловік. На отриманих від ЧФ РФ фондах, кораблях та суднах були сформовані військові організми, які стали основою створення частин бойового, тилового і технічного забезпечення.
З метою удосконалення структури та приведення її у відповідність до покладених на ВМС завдань: у 1996 році сформовані Західний та Південний морські райони, які у 2004 році переформовані відповідно у Західну та Південну військово-морські бази; у 2001 році створено оперативно-тактичне об‘єднання ВМС – ескадру різнорідних сил, до складу якої увійшли бригади надводних кораблів; у 2003 році прийнято зі складу СВ ЗСУ армійський корпус, який був переформований у Командування військ берегової оборони (Схема 20).
З 2006 року ВМС основні зусилля спрямовують на виконання завдань Державної програми розвитку ЗСУ на 2006 – 2011 роки, заходи якої направлені на досягнення якісно нових параметрів щодо структури, складу, рівня підготовки та взаємосумісності з флотами країн-членів НАТО.
З цією метою протягом 2006 – 2007 років у ВМС ЗСУ створені Центр морських операцій на базі ескадри різнорідних сил, Центр військ берегової оборони, первинний національний контактний пункт для підтримання взаємодії з учасниками операції НАТО в Середземному морі “Активні зусилля”, удосконалені структури військово-морських баз, морської авіаційної бригади та бригади берегової оборони.
Первинний національний Контактний пункт цілодобово здійснює обмін інформацією між командуванням ВМС та командуванням морського компоненту Регіонального командування Об’єднаних Збройних Сил НАТО “Південь” (м. Неаполь, Італія) з питань моніторингу судноплавства, ймовірної терористичної та іншої незаконної діяльності на морських комунікаціях у Чорному, Середземному морях та у портах України.
Враховуючи, що в рамках виконання Державної програми сплановано командування видів ЗСУ, в тому числі ВМС, трансформувати у штаби видів, у 2008 році здійснювалися підготовчі заходи зі створення перспективного штабу ВМС, на який будуть покладені функції адміністративного управління підготовкою військ (сил) та територіальною обороною у межах Автономної Республіки Крим (Схема 21, 22).
З погляду на ситуацію на Кримському півострові, наявність сил та засобів основні зусилля ВМС у 2009 році спрямовані на нарощування військ берегової оборони, їх структурної реорганізації та підвищення рівня бойової готовності, який забезпечить виконання всього спектру покладених завдань.
Як і для решти ЗСУ, негативний вплив на якість виконання ВМС завдань Державної програми є рівень фінансового та матеріально-технічного забезпечення. Особливо це стосується стану озброєння та військової техніки. Одним із шляхів оновлення корабельного складу, який розглядається військово-політичним керівництвом держави, є придбання кораблів на вторинному ринку озброєнь. Хоча остаточного рішення з цього питання ще не прийнято.
Одночасно, існують також проблемні питання, що пов’язані з тимчасовим перебуванням ЧФ Російської Федерації на території України. Так, на діяльність ВМС впливає низка негативних чинники, які потребують вирішення на міждержавному рівні:
приведення діяльності сил ЧФ Російської Федерації у відповідність до вимог Закону України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України";
неузгодженість порядку бойового застосування сил ЧФ Російської Федерації, які дислокуються на території України;
невизначеність механізму заміни озброєнь сил ЧФ Російської Федерації, що дислокуються на території України;
незавершеність передачі українській стороні навігаційно-гідрографічного обладнання, розміщеного на території України та у її прибережних водах.
Трансформаційні процеси в міжнародних відносинах, перерозподіл сфер впливу на глобальному рівні супроводжуються посиленням загроз і викликів у сфері безпеки, таких як можливість втягування України в регіональні збройні конфлікти чи у протистояння з іншими державами, збройні конфлікти за межами національної території, тероризм, у тому числі й міжнародний тощо.
Стратегія розвитку ЗСУ обумовлена чітким визначенням зовнішньополітичного курсу нашої держави на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Євроатлантична модель ЗСУ визнана такою, що найбільшою мірою відповідає вимогам часу.
Втілення в життя такої моделі дасть змогу мати Збройні Сили, які б відповідали сучасним європейським стандартам, були добре підготовлені й оснащені, здатні до захисту державного суверенітету і територіальної цілісності країни, а також спроможні здійснювати посильний внесок у підтримання миру і стабільності в європейському регіоні.
Серед основних завдань, які поставлені перед ЗСУ було і залишається підтримання достатнього рівня бойової і мобілізаційної готовності та боєздатності, участь у заходах щодо зміцнення довіри і безпеки, активна участь в операціях з підтримання і встановлення миру, участь у проведенні антитерористичних операцій на воєнних об’єктах і у випадку виникнення терористичної загрози безпеці держави ззовні.
Проблем, які супроводжують процес розвитку ЗСУ, достатньо. Але, незважаючи на складні обставини, воєнно-політичному керівництву держави вдалось, по можливості, мінімізувати наслідки об’єктивних причин, та зберегти основу та ядро ЗСУ.
Протягом останніх років в українському війську відбулися значні зміни щодо запровадження сучасних стандартів військового управління, адаптації армії до нових викликів у сфері безпеки, досягнуто оптимальних параметрів складу та чисельності функціональних структур Збройних Сил.
В умовах обмеженого забезпечення потреб війська, керівництвом ЗСУ проводиться робота з підтримання достатнього рівня боєготовності та боєздатності військ (сил).
Одночасно, зміни в середовищі безпеки, нові виклики та загрози у військовій сфері, інші чинники вимагають проведення рішучих кроків з трансформації національних збройних сил, переведення їх на якісно нові стандарти, більш тісної інтеграції з іншими інститутами державної влади та кооперації в межах існуючої євроатлантичної системи безпеки.
Розвиток ЗСУ вже сьогодні повинен бути спрямований на досягнення тих якісних показників, які будуть необхідні для протистояння майбутнім викликам та загрозам. Масштабні трансформаційні заходи мають бути спрямовані на приведення темпів розвитку, якісних та кількісних показників ЗСУ у відповідність до швидкоплинних змін в світі, досягнення сучасних вимог та стандартів.
Проте, події останнього часу, як всередині України, так і за її межами, вказують на те, що питання членства України в НАТО відкладається мінімум до того часу, доки українське суспільство переважною більшістю не підтримуватиме вступ до Альянсу та враховуючи, що Україна не є членом інших військових блоків та союзів, вимагають орієнтуватись на власні сили в питаннях захисту суверенітету та територіальної цілісності держави.
Це в свою чергу потребує перегляду раніше прийнятих довгострокових та середньострокових програм і планів розвитку, рішень щодо структури та чисельності ЗСУ. За словами екс-Міністра оборони України: “Реальні темпи просування України до набуття членства в Альянсі виявилися дуже повільними. Водночас зростає інформаційний та економічний тиск з боку Російської Федерації, що значно змінює воєнно-політичну обстановку навколо України. Усі зазначені чинники обумовлюють необхідність переглянути сплановані раніше показники чисельності ЗСУ та покладатися на власні сили і засоби, а не на систему колективного забезпечення суверенітету та територіальної цілісності держави в середньостроковій перспективі”.
З погляду на це слід очікувати, що за результатами Оборонного огляду, який проводиться в Україні з 2008 року та має завершитись наприкінці 2009 року, будуть уточнені напрями, шляхи розвитку ЗСУ та їх структура і склад.
Незважаючи на те, що в світі поширюється ідея про ненасильницьку цивілізацію, про розширення можливостей вирішення суперечностей мирним шляхом, дійсність свідчить, що армії існують і продовжують відігравати значну роль в забезпеченні воєнної безпеки країн.
Збройні сили створюються та існують в умовах конкретного суспільства та залежать від стану його політичного, економічного та суспільного розвитку.
Не винятком тут є і Збройні Сили України (ЗСУ), які ведуть свою новітню історію з 1991 року, часу розпаду Радянського Союзу та набуття Україною незалежності.
Із проголошенням 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України найважливішого значення набуло питання військового будівництва та створення гарантованої національної безпеки молодої держави. Суверенна Україна була першою серед країн колишнього СРСР, яка законодавчо затвердила створення національних збройних сил.
Керівництвом України було прийнято рішення про формування власних Збройних Сил на основі об'єднань, з'єднань та частин Радянської армії. Початок процесу взяття Україною під свою юрисдикцію військових формувань, дислокованих на її території, поклало прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року постанови “Про військові формування в Україні”.
Геополітичне положення України сприяло розміщенню на її території на початку 90-х років минулого сторіччя значного угруповання військ Радянської Армії, яке фактично було одним з найбільш потужних у Європі. На території України на той час дислокувалися ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони, Чорноморський Флот.
Це угруповання військ нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисяч танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.
Проте це ще не були Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова. Україна отримала лише окремі фрагменти військової структури Радянського Союзу. Їх структура, склад та чисельність була підпорядкована виконанню завдань часів “холодної війни”, біполярного світу і не відповідала ані новітнім реаліям у світі, ані критеріям збройних сил суверенної держави.
Формування ЗСУ потребувало створення правової бази їх функціонування у державі, відпрацювання механізмів реалізації законів та інших рішень з оборонних питань і організації органів воєнного управління.
В основу створення ЗСУ, формування військового керівництва й управління обороною держави було покладено принципи розумної достатності як за чисельністю та структурою, так і за озброєнням.
Цей процес був унікальним як за масштабами, так і за кількістю заходів. Аналогів Україні щодо зменшення бойового потенціалу за часом і обсягом у світі немає. Будучи третьою на планеті за ядерним потенціалом країною, Україна стала без’ядерною державою, більш ніж у тричі було скорочено чисельність Збройних Сил.
За роки незалежності зроблено значні кроки на шляху створення Збройних Сил, які б відповідали сучасним вимогам, та були здатні забезпечувати реалізацію національних інтересів у воєнній сфері, брати участь у всьому спектрі сучасних і майбутніх операцій, в тому числі й спільно з країнами – партнерами.
В той же час, розвиток геополітичної та геостратегічної ситуації ставлять Україну перед об’єктивною необхідністю подальшої трансформації та розвитку українського війська. Так, за словами екс-Міністра оборони України Єханурова Ю.І.: “Сьогодні більшість експертів у сфері воєнної безпеки єдині в тому, що безпосередня загроза широкомасштабного застосування воєнно-силових заходів проти України в найближчій перспективі малоймовірна… Проте події в Грузії у серпні 2008 року засвідчили про прояви нових викликів і загроз для України, зокрема реальну небезпеку втягування України в міжнародні конфлікти та реальність загрози територіальної цілісності і суверенітету України. Тому, потенційні можливості виникнення збройного конфлікту та використання збройних сил як можливого інструменту зміни військового балансу зберігаються”1.
Як наслідок, роль ЗСУ, як гаранта забезпечення державного суверенітету та територіальної цілісності держави не зменшується, а навпаки, – зростатиме ще більше.
Одночасно, виникнення нових загроз, таких як міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового ураження, інформаційне протиборство, кіберзлочинність тощо, призвели до усвідомлення необхідності проведення оборонної реформи у збройних силах та забезпечення їх здатності протидіяти новим викликам.
Щоб зрозуміти необхідність подальшого розвитку і трансформації української армії та видів ЗСУ доцільно здійснити невеликий огляд історії їх створення та розбудови.
Етапи становлення ЗСУ
Процес військового будівництва в Україні та становлення української армії з 1991 року по теперішній час розподіляється військовими експертами на чотири етапи:
перший (1991–1996 роки) – формування основ;
другий (1997–2001 роки) – подальше будівництво;
третій (2001–2005 роки) – реформування та розвиток;
четвертий (2006– теперішній час) – розвиток.
Формування основ ЗСУ (1991–1996 роки)
Характерними ознаками першого етапу були одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.
В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без’ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому, враховувалися також обмеження, пов’язані з ратифікацією Договору “Про звичайні збройні сили в Європі”.
У стислі терміни Верховною Радою України було прийнято пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, Постанова “Про утворення Ради оборони України”, Закони України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”, Воєнна доктрина України тощо.
В ці роки було закладено основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ тощо.
На той же період припадає й ядерне роззброєння України. Воно є однією із найбільш значних історичних подій кінця ХХ-го сторіччя. Вперше в історії людства одна з держав світу добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. Станом на 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.
Крім того, до кінця 1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків – на 600 одиниць, вертольотів – майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно.
Проте згодом стало зрозумілим, що процес будівництва ЗСУ лише починався. Бракувало системного підходу та послідовного плану вирішення проблем військового будівництва. Не вистачало підготовлених кадрів. З початком формування ЗСУ було оновлено понад 70% керівного складу. Змінилися майже усі командувачі військових округів, армій, командири корпусів та дивізій.
З усього спектра завдань реформування ЗСУ виконано тільки скорочення чисельності персоналу та озброєнь. З 1992 по 1996 роки чисельність військ скорочена на 48 % і доведена до 370 тисяч осіб. Але при цьому у процесі скорочення допущено стратегічні прорахунки, внаслідок яких порушено пропорції між видами Збройних Сил, родами військ, між категоріями військовослужбовців.
Яка причина того, що перший етап реформи не досяг намічених цілей?
Звичайно, Україна, на відміну від Росії, змушена була створювати національні Збройні Сили з розрізнених часток угруповання, яке не мало необхідних структур управління, керувалося з Москви і було зорієнтоване на виконання завдань, що в умовах нової незалежної держави або частково втратили своє значення, або вимагали суттєвих коректив.
Крім того, відсутність обґрунтованого аналізу сучасних загроз не давала змоги чітко сформулювати стратегічні завдання Збройних Сил, без чого неможливо було визначити нову оборонну концепцію та військову стратегію.
Прорахунки, допущені у реформуванні Збройних Сил, посилились економічною скрутою та обмеженим фінансуванням.
Подальше будівництво ЗСУ (1997–2001 роки)
Невизначеність чітких орієнтирів розвитку Збройних Сил, невідповідність їх структури, чисельності, характеру підготовки, дислокації новим геополітичним реаліям та внутрішнім соціально-політичним і економічним умовам призводила до того, що військове керівництво змушене було концентрувати основні зусилля на проблемах самовиживання армії, а не на виконанні покладених на армію державних функцій та її розвитку.
Керівництво держави та ЗСУ прийшло до висновку, що при збереженні зазначеної тенденції армія не мала перспективи і необхідно проведення глибокої реформи у військовій сфері.
Точкою відліку наступного етапу в житті ЗСУ прийнято вважати затвердження Указом Президента України від 20 січня 1997 року Державної програми будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 року, яка була розроблена протягом 1996 року.
Програма дала можливість визначити напрями розбудови ЗСУ, уточнити відповідно до завдань їх склад, структуру та чисельність; співвідношення видів, родів військ, побудову організаційно-штатної структури органів управління, з’єднань і частин; перспективи модернізації існуючих зразків і оснащення військ новими зразками озброєння та військової техніки.
Так, було визначено наступну структуру ЗСУ:
Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади і військового управління. У його підпорядкуванні перебувають ЗСУ;
Генеральний штаб ЗСУ як основний орган військового управління;
види ЗСУ – Сухопутні війська (СВ), Військово-Повітряні Сили (ВПС), Війська Протиповітряної оброни (ВППО), Військово-Морські Сили (ВМС);
об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів ЗСУ.
Програмою передбачалось мати наступне співвідношення чисельності особового складу між видами ЗСУ: СВ - до 54%; ВПС - до 16%; ВППО -13,5%; ВМС - до 4,5%; інші з'єднання, військові частини та установи, що не входять до складу видів Збройних Сил, - до 12%.
Протягом 1997 – 1998 років було проведено необхідні зміни у законодавстві України з метою правового забезпечення виконання програми. Розроблена нова редакція Воєнної доктрини, законів України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України” , Указом Президент України затверджено Положення “Про Міністерство оборони України” i “Про Генеральний штаб Збройних Сил України”.
22 грудня 1998 року Верховною Радою України прийнято постанову “Про чисельність Збройних Сил України”, якою було визначено, що на кінець 2000 року Збройні Сили матимуть штатну чисельність 310 тисяч військовослужбовців та 90 тисяч працівників.
Розпочато перехід до нової системи управління ЗСУ, створення нових систем оперативного, тилового і технічного забезпечення, які б максимально враховували регіональні можливості. Відпрацьовано також принципово нові системи підготовки та комплектування Збройних Сил.
В той же час, в умовах хронічного недофінансування здійснення всього комплексу заходів реалізації оборонної реформи не було проведено.
Але обмеженість фінансових ресурсів стала не єдиною перешкодою на шляху реалізації оборонної реформи в країні. Не менш значущими виявилися проблеми воєнно-політичного та методологічного характеру.
Протягом двох перших етапів процес розбудови ЗСУ носив еволюційний характер. Відсутність практичного досвіду з питань військового будівництва, інші проблемні питання не дозволили керівництву країни та Збройних Сил розпочати глибинні перетворення військової організації.
Необхідно було внесення коректив в процес реформування ЗСУ та перенесення зосередження уваги з кількісних на покращення якісних показників військової складової держави.
Реформування та розвиток ЗСУ (2001–2005 роки)
Цей етап проходив під знаком виконання Державної програми реформування і розвитку ЗСУ на період до 2005 року.
Державна програма будівництва та розвитку ЗСУ на період до 2005 року була скоригована у липні 2000 року й отримала остаточну назву Державна програма реформування та розвитку ЗСУ на період до 2005 року. Зміни назви і власне самої програми відбулися згідно з Указом Президента України від 28 липня 2000 р. № 927/2000.
Головна мета реформування та розвитку Збройних Сил полягала у створенні за принципом оборонної достатності сучасної моделі ЗСУ – оптимальних за чисельністю, мобільних, багатофункціональних, добре озброєних, всебічно забезпечених, професійно підготовлених військ (сил), які спроможні виконувати покладені на них завдання у будь-яких умовах і в той же час не були б занадто обтяжливими для держави.
Державна програма уточнила баланс чисельності Збройних Сил у співвідношенні: СВ – 51 %, ВПС – 20 %, ВППО – 12 %, ВМС – 5-6 % та інші формування.
Одним з найбільш знакових заходів в житті ЗСУ під час виконання Державної програми було проведення Оборонного огляду в Україні, який завершився у червні 2004 року. Результати його проведення були відображені у Стратегічному оборонному бюлетені України на період до 2015 року, який був затверджений 22 червня 2004 року Указом Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 2004 року “Про Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року”.
Розробка та прийняття цього документу була обумовлена змінами воєнно-політичної обстановки у світі та навколо України, виникненням нового спектру викликів та загроз національній безпеці, змінами у характері збройної боротьби, потребою приведення бойового та чисельного складу Збройних Сил до економічних можливостей держави. У цьому документі також визначено обрис ЗСУ зразка 2015 року та напрями і шляхи його досягнення.
До безперечних здобутків реалізації Державної програми слід віднести перехід до структури ЗСУ за функціональним принципом: Об’єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони та Стратегічні резерви (Схема 1). Основні зусилля з формування такої структури сконцентровано на створенні Об’єднаних сил швидкого реагування, які були б здатні виконувати завдання як самостійно, так і в складі багатонаціональних сил, під єдиним керівництвом і в тісній взаємодії між собою.
Також в цей період було остаточно вирішено питання щодо кількості видів ЗСУ та здійснено перехід до тривидової структури, згідно відповідним законодавчим рішенням, коли 3 червня 2004 року Верховна Рада України ухвалила закон про інтеграцію ВПС та ВППО в один вид – Повітряні Сили (ПС) ЗСУ (Схема 2, 3).
Завершено перехід на бригадно-батальйонну бойову структуру, якій притаманні мобільність, багатофункціональність, самостійність у виконанні бойових завдань. Така структура дозволяє втілити в життя модульний принцип та змінювати компонування частин і з’єднань, нарощувати їхній потенціал залежно від поставлених завдань.
Інша проблема, яка вирішувалась в рамках програми була пов’язана з необхідністю зміни підходів до принципів комплектування. Основним Державна програма визначила змішаний принцип комплектування, який поєднував призов в армію на основі загального військового обов’язку та проходження військової служби за контрактом.
Розвиток ЗСУ (2006 рік – теперішній час)
Зміна воєнно-політичної обстановки в Європі, яка відбулася у результаті завершення другої хвилі розширення НАТО та його внутрішньої трансформації, поставило Україну в нові реалії, за яких позаблоковий статус почав втрачати своє продуктивне значення в сенсі обороноздатності країни. Євроатлантична модель ЗСУ була визнана такою, що найбільшою мірою відповідає вимогам сьогодення. Побудова нової моделі української армії потребувала і нових підходів.
Вони знайшли своє відображення в Державній програмі розвитку ЗСУ на 2006 – 2011 роки, з введенням в дію якої розпочався новий етап розвитку ЗСУ – проведення заходів спрямованих на глибинні зміни в системах військового управління, всебічного забезпечення, військової освіти, та перехід на контрактний принципом комплектування, розпочато впровадження нової системи кадрового менеджменту, підготовки військ (сил), оптимізації системи їх всебічного забезпечення, взято курс на прискорену професіоналізацію Збройних Сил та наближення їх за всіма показниками до стандартів, прийнятих в збройних силах країн-членів НАТО.
Втілення в життя такої моделі дасть змогу мати збройні сили, які б відповідали сучасним європейським стандартам, були добре підготовлені й оснащені, здатні до захисту державного суверенітету і територіальної цілісності країни, а також спроможні здійснювати посильний внесок у підтримання миру і стабільності в європейському регіоні.
Таким чином, з 2006 року ЗСУ почали виконання затвердженої в рамках середньострокового оборонного планування Державної програми розвитку ЗСУ на 2006 - 2011 роки. У програмі оцінено умови розвитку армії, визначено цілі застосування і основні завдання Збройних Сил відповідно до сучасних умов, а також завдання щодо розвитку озброєння і військової техніки, інтенсифікації підготовки військ.
Програмою передбачена докорінна реорганізація всієї структури української армії, видів ЗСУ, системи управління та підходів до планування і організації їх підготовки і застосування.
Метою оновлення системи управління Збройних Сил є створення системи органів військового управління, яка передбачає чіткий розподіл оперативних і адміністративних функцій та функції всебічного забезпечення військ (сил) між органами військового управління усіх ланок (Схема 4).
Нормативно врегульовані і практично розподілені функції і повноваження між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил.
Оптимізація структури органів військового управління здійснюється з урахуванням стандартів збройних сил провідних країн Європи та Організації Північноатлантичного договору.
Протягом 2006 – 2008 років здійснено перехід від багаторівневої системи оперативного управління до найбільш оптимальної, триступеневої системи: Генеральний штаб – Об’єднане оперативне командування – армійський корпус, повітряне командування, центр морських операцій, центр військ берегової оборони (Схема 5, 6).
Структуру Генерального штабу приведено у відповідність до стандартів штабів збройних сил держав-членів НАТО (Схема 7, 8).
Розпочато створення однієї з найбільш важливих структур сучасної армії – Сил спеціальних операцій. Сформовано відповідний орган військового управління, який в подальшому планується переформувати у Командування та підпорядкувати йому структури спеціальних операцій видів ЗСУ (Схема 9).
В 2006 році було створено Об’єднане оперативне командування, призначене для оперативного планування та управління міжвидовими угрупованнями військ (сил) у збройних конфліктах і кризових ситуаціях, миротворчими контингентами Збройних Сил України, а також силами і засобами, виділеними від ЗСУ для участі в антитерористичних операціях, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру загальнодержавного і регіональних рівнів (Схема 10).
Протягом останніх двох років Об’єднане оперативне командування здійснює управління українськими миротворчими контингентами та персоналом в районах проведення операцій під проводом ООН і НАТО.
У ході реалізації Державної програми уточнено розподіл військових частин та установ ЗСУ за функціональним призначенням (Схема 11).
Українська армія зразка 2011 року матиме у своєму складі: Об’єднані сили швидкого реагування (30% бойового складу Збройних Сил), у складі яких будуть Сили негайного реагування – близько 6 тисяч чоловік, які знаходяться в постійній боєготовності і несуть бойове чергування, та ще приблизно 23 тисячі чоловік – Сили швидкого реагування, у яких буде різний термін боєготовності, починаючи від кількох годин до кількох діб.
Ще одна функціональна складова ЗСУ – Основні сили оборони. Це близько 70% бойового складу армії, які складатимуться із Сил нарощування чисельністю біля 20 тисяч чоловік і Сил стабілізації чисельністю 45 тисяч.
Сили та засоби до складу міжвидових угруповань будуть виділятись зі складу видів Збройних Сил України.
Види ЗСУ
Сухопутні війська
СВ ЗСУ є найбільш чисельним видом Збройних Сил. За своїм призначенням та обсягом покладених на них завдань вони відіграють одну з вирішальних ролей у виконанні ЗСУ своїх функцій як у мирний, так і воєнний час, майже у всьому спектрі виконання завдань українського війська.
Структурно СВ складаються з Командування, Західного та Південного оперативних командувань, Територіального управління “Північ”, армійських корпусів, бригад, полків та частин матеріально-технічного забезпечення.
Родами військ СВ є механізовані і танкові війська, ракетні війська і артилерія, армійська авіація, аеромобільні війська, війська протиповітряної оборони.
Створення та розвиток СВ нерозривно пов’язані з етапами будівництва, реформування та розвитку Збройних Сил України.
Основою для формування СВ ЗСУ стали війська трьох військових округів (Київського, Прикарпатського та Одеського), які на кінець 1991 року включали 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад, 1 бригада спецназу, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів, частини технічного та тилового забезпечення.
Концепцією оборони і будівництва ЗСУ було запропоновано структуру ЗСУ у складі трьох видів – СВ (Військ наземної оборони), ВПС та Сили ППО (Війська повітряної оборони), ВМС. Законодавчо створення СВ було закріплено в статті 4 Закону України “Про Збройні Сили України”.
В той же час, об’єднання, з’єднання та військові частини СВ не мали окремого органу військового управління та підпорядковувались Головному, в подальшому Генеральному, штабу ЗСУ. Спори про доцільність створення Командування СВ тривалий час відбувались як у військовому середовищі, так і на рівні керівництва держави.
Лише у 1996 році на підставі Указу Президента України 23 травня 1996 року № 368/96 “Про Сухопутні війська України” створення СВ, як окремого виду ЗСУ, було нормативно визначено.
Протягом 1992 – 2005 років в рамках розвитку СВ ЗСУ проводились масштабні організаційні заходи з органами управління, а саме:
розформовано в 1992 році Київський військовий округ;
сформовані в 1996 році командування СВ ЗСУ та Північне оперативне територіальне командування;
переформовано в 1996 році управління 1-го армійського корпусу в Північне оперативне територіальне командування, в 1997 році Прикарпатський військовий округ у Західне оперативне командування, у 1998 році Одеський військовий округ в Південне оперативне командування та Північне оперативне територіальне командування в Північне оперативне командування;
сформовано в 2005 році Територіальне управління “Північ”, новий орган військового управління для виконання завдань територіальної оборони та здійснення функцій мобілізаційної підготовки і підготовки резерву (Схема 12), на базі Північного оперативного командування, яке було розформовано у 2006 році.
На кінець 1995 року, після реорганізації армій у корпуси, 5 мотострілкових дивізій – у механізовані бригади й передачі частини з'єднань до складу Національної гвардії, у СВ стало 7 штабів армійських корпусів, 12 бойових дивізій плюс 2 артилерійські дивізії та інші формування.
До 1997 року два штаби армійських корпусів були розформовані, оскільки утримання 7 корпусних штабів на 12 бойових дивізій було не раціонально.
З 1997 року майже до 2001 року у процесі оптимізації структури й чисельності СВ основна увага була зосереджена на збільшенні питомої ваги бойових з'єднань і частин за рахунок оптимізації співвідношення між ними й структурами забезпечення.
Але незважаючи на ці заходи, в СВ на 1999 рік зберігалася громіздка й витратна система управління, успадкована від Радянської Армії.
До корпусів у СВ ЗСУ входила така сама кількість особового складу, як і у дивізіях країн-членів НАТО, дивізіях – як в бригадах. Це було наслідком того, що організація військ пристосовувалася до кількості наявного озброєння, а не до реальних потреб оборони країни.
Державна програма реформування і розвитку ЗСУ на період до 2005 року головною метою реформування й розвитку СВ визначила створення боєздатних оснащених сучасними зразками ОВТ з'єднань і військових частин, які здатні якісно виконувати поставлені завдання.
Одним із шляхів досягнення цієї мети було визначено удосконалення структури з'єднань і частин СВ за рахунок переходу від дивізіонно-полкової до бригадно-батальйонної структури, якій притаманні мобільність, багатофункціональність, самостійність у виконанні бойових завдань.
У 2002-2003 роках було розформовано штаб одного армійського корпусу, а кримський корпус – передано до складу ВМС, 4 механізовані та 2 танкові дивізії були переформовані у 5 бригад.
На кінець 2003 року у СВ було 3 армійські корпуси, механізована дивізія на початку розформування, дивізіонна тактична група, 17 бойових бригад і 3 окремі полки, ракетна дивізія та 2 тактичні групи артилерії (у них переформовано 2 артилерійські дивізії), а також формування забезпечення.
На кінець 2005 року всі дивізії вже були переформовані в бригади (13 бойових, 3 артилерійські та ракетну) (Схема 13).
Новий етап у життєдіяльності СВ розпочався з початком реалізації Державної програми розвитку ЗСУ на 2006 – 2011 роки.
У 2006 році функції оперативного управління військами (силами) передано від оперативних командувань Командуванню СВ. Армійські корпуси виведені зі складу оперативних командувань і безпосередньо підпорядковуються командувачу СВ, що значно підвищило ефективність і оперативність управління цим видом Збройних Сил. Всі структури СВ, які залишаться у складі цього виду Збройних Сил у 2011 році, перепідпорядковані армійським корпусам.
Ті ж частини і з’єднання, які не передбачені в майбутній структурі Збройних Сил, передано до складу оперативних командувань. На Західне і Південне оперативні командування покладено функції розформовування та ліквідації тих військових організмів, які не передбачені у складі ЗСУ зразка 2011 року. В подальшому передбачено розформування оперативних командувань та формування на їх базі територіальних управлінь.
Одночасно, протягом 2006 року завершено створення сухопутного компоненту об’єднаних сил швидкого реагування – армійського корпусу, основу якого склали багатофункціональні аеромобільна та механізована бригади з легким озброєнням (Схема 14). Крім виконання завдань оборони, такі бригади складатимуть основу миротворчих підрозділів, а також залучатимуться до антитерористичних дій, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру.
В 2007 році сформована безпосередньо підпорядкована Командуванню СВ аеромобільна бригада, до складу якої входить полк армійської авіації, запроваджена типова структура армійських корпусів, яка враховує покладені на них завдання і стандартні процедури НАТО з організації їх застосування.
З урахуванням спланованої Державною програмою трансформації командування видів у штаби, у 2008 році проведено підготовчі заходи зі створення перспективного штабу СВ зразка 2011 року (Схема 15).
Протягом 2009 – 2011 року сплановано проведення заходів розвитку СВ, які спрямовуються на приведення їх структури, складу та чисельності до моделі 2011 року (Схема 16).
Повітряні Сили ЗСУ
ПС – один з головних носіїв бойового потенціалу ЗСУ. Це високоманеврений вид Збройних Сил, який призначений для попередження про напад повітряно-космічного противника, захисту важливих адміністративно-політичних центрів і прикриття промислово-економічних районів, угрупувань Збройних Сил, важливих військових та інших об'єктів від ударів з повітря, завоювання переваги у повітрі, авіаційної підтримки військ, висадки повітряних десантів та боротьби з десантами противника на землі і у повітрі, здійснення повітряних перевезень, руйнування та знищення військових, військово-промислових, енергетичних об'єктів, вузлів і комунікацій противника.
Структурно ПС складаються з Командування, трьох повітряних командувань “Захід”, “Центр”, “Південь”, тактичної групи “Крим”, бригад, полків та частин матеріально-технічного забезпечення.
ПС у своєму складі мають повітряний та протиповітряний компоненти, які розподіляються на роди військ: бомбардувальну, винищувальну, штурмову, розвідувальну, військово-транспортну авіацію, зенітні ракети та радіотехнічні війська.
ПС є найбільш молодим видом ЗСУ і остаточно були сформовані на базі ВПС та ВППО лише на початку 2005 року. Цей процес не був легким та супроводжувався запеклими дискусіями серед військових фахівців. Неодноразово змінювались державні нормативні акти, якими визначалось спільне або окреме існування сил та засобів авіації і протиповітряної оборони.
Концепцію оборони і будівництва ЗСУ було визначено, що у складі ЗСУ доцільно утримувати єдиний вид – ВПС (війська охорони повітряного простору). Це положення було законодавчо закріплено в Законі України “Про Збройні Сили України” в редакції від 6 грудня 1991 року. Така структура була визначена на підставі відповідальності кожного з видів Збройних Сил за свою сферу застосування: сушу-повітря-море, що передбачало об’єднання ВПС та Сил ППО.
Слід зазначити, що всього під юрисдикцію України від Радянської Армії перейшло потужне угрупування авіації та сил і засобів протиповітряної оборони, які організаційно складали чотири повітряні армії, Окрему армію протиповітряної оборони та корпус ППО.
Незважаючи на прийняті нормативні акти швидкого об’єднання в єдиний вид не відбулось. Головні труднощі полягали в тому, що два види, які відповідають за одну повітряно-космічну сферу оборони, мали свої самостійні, за деякими параметрами несумісні системи, органи зв’язку, управління та забезпечення.
Крім того цей процес ускладнювався як нелегкими умовами формування ЗСУ, так і відсутністю досвіду військового будівництва у воєнно-політичного керівництва країни. Як наслідок, протягом 1993 – 1996 років неодноразово з’являлись укази Президента України то про початок створення єдиного виду ЗСУ (від 28.01.1993 № 31/93 “Про ВПС України”, від 20.04.1995 № 326/95 “Про Війська Повітряної Оборони України”), то про існування ВПС та Сил ППО, як окремих видів ЗСУ (від 23.04.1992 № 271/92, від 27.05.1992 № 310/92 про призначення командувачів ВПС та Військ Протиповітряної оборони, від 18.02.1994 № 54/94 “Про командуючих ВПС та Силами ППО України”).
В червні 1996 року процес створення Військ Повітряної Оборони України було призупинено, а внесенням 5 жовтня 2000 року змін до Закону України “Про Збройні Сили України” Верховна Рада України законодавчо закріпила існування у ЗСУ чотирьох видів – СВ, ВПС, ВППО, ВМС.
Основними причинами невдалого будівництва єдиного виду Збройних Сил на основі об'єднання ВПС та ВППО були: відсутність науково-обґрунтованої програми об'єднання; ведення будівництва нового виду Збройних Сил без врахування реального економічного стану в державі; недостатній досвід при проведенні таких масштабних заходів військової реорганізації.
Протягом 1997 – 2001 років ВПС та ВППО проводили заходи розвитку згідно з завданнями, які були визначені у Державній програмі будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 року.
Проте до тривидової структури знову повернулися у 2002 році, були проведені підготовчі заходи, але реальні кроки по створенню нового виду розпочались після внесення відповідних змін до Закону України “Про Збройні Сили України”.
Формування ПС, як єдиного виду ЗСУ, відбувалось упродовж 2004 – 2005 років, коли було сформовано на базі командувань ВПС та ВППО об’єднане командування виду, на базі двох авіаційних корпусів та трьох корпусів протиповітряної оборони були сформовані повітряні командування “Захід”, “Південь”, “Центр” та тактична група “Крим” (Схема 17).
Проведено бойове злагодження органів управління у новій організаційно-штатній структурі, розпочато заходи щодо побудови єдиної системи бойового і оперативного управління та її необхідного технічного оснащення. Так, завдяки впровадженню автоматизованої системи управління вітчизняної розробки і виробництва “Ореадна-М”, рівень сумісності між авіаційною складовою та протиповітряним елементом суттєво зріс.
Відпрацьовані документи та проведені практичні заходи по удосконаленню системи бойового чергування, бойової і оперативної підготовки.
З 2006 року ПС ЗСУ виконують заходи Державної програми розвитку ЗСУ на 2006 – 2011 роки, якими передбачені глибинні зміни у їх структурі та складі, спрямовані на підвищення їх боєздатності та оперативних спроможностей.
Зокрема, командування виду заплановано трансформувати у штаб виду, повітряні командування будуть переформовані в Центри управління і оповіщення.
До 2011 року передбачено створення автоматизованої системи управління авіацією та протиповітряною обороною, а також побудова єдиного автоматизованого радіолокаційного поля в рамках автоматизованої системи управління за критеріями країн-членів НАТО. Із введенням автоматизованої системи управління в експлуатацію, буде сформований Центр повітряних операцій на базі командного пункту ПС та центри управління та оповіщення. Центри управління та оповіщення сплановано сформувати на базі Повітряних командувань.
В рамках виконання програми у 2006 – 2007 роках був створений Центр повітряних операцій, проводились підготовчі заходи для подальшого переходу від структур повітряних командувань до центрів управління та оповіщення, удосконалювалися елементи системи управління, у тому числі автоматизованих систем управління.
Одночасно, в цей же період переформовані авіаційні винищувальні бригади, штурмова авіаційна бригада, авіаційна бригада бомбардувально-розвідувальна в бригади тактичної авіації, а авіаційні бригади транспортні – в бригади транспортної авіації.
Протягом 2008 року відпрацьовані організаційні структури та визначені функції і завдання перспективних органів військового управління – штабу ПС, Центру повітряних операцій, центрів управління та оповіщення, продовжувалась практична реалізація заходів зі створення автоматизованої системи управління авіацією та протиповітряною обороною (Схема 18, 19).
Як зазначає Командувач ПС ЗСУ генерал-полковник Руснак І.С.: “Фактично вже сьогодні за бойовим складом, організаційною та функціональною структурами ПС досягли параметрів зразка 2011 року. Подальше їх удосконалення відбувається шляхом оптимізації чисельності, покращення якості людських ресурсів, опанування нових форм і способів застосування, оснащення новими та модернізованими раками озброєння і військової техніки, підвищення рівня підготовки”.
Основною перепоною на шляху виконання запланованих заходів, як і для усіх Збройних Сил України, є обсяги фінансування. В першу чергу це стосується оснащення авіаційною і протиповітряною технікою та досягнення запланованого рівня підготовки частин та особового складу.
Військово-Морські Сили України
ВМС ЗСУ призначені для стримування, локалізації і нейтралізації збройного конфлікту, а при необхідності – відсічі збройної агресії з моря як самостійно, так і у взаємодії з іншими видами ЗСУ, військовими формуваннями, правоохоронними органами у відповідності з Конституцією України, законами України та іншими нормативно-правовими актами з урахуванням принципів і норм міжнародного права та загальних принципів військового мистецтва.
На ВМС ЗСУ покладено завдання щодо участі у боротьбі з міжнародним та внутрішнім тероризмом, піратством в усіх його проявах; участі у запобіганні незаконному транспортуванню зброї та наркотиків морським шляхом; боротьби з мінною небезпекою; пошуку і рятуванню на морі; виконання заходів з екологічної безпеки у морському просторі; надання допомоги центральним і місцевим органам виконавчої влади, місцевого самоврядування у проведенні пошукових та аварійно-рятувальних робіт під час ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру; участі у миротворчих і гуманітарних операціях; сприяння об’єднанням, з’єднанням та частинам СВ; що діють на приморському напрямку; забезпечення безпеки морських перевезень.
Організаційно до складу ВМС входять командування, центри морських операцій та військ берегової оборони, дві військово-морські бази (Південна і Західна), бригади надводних кораблів, морська авіаційна бригада, окрема бригада берегової оборони, частини бойового та матеріально-технічного забезпечення.
Родами військ ВМС ЗСУ є: надводні сили, підводні сили, морська авіація, війська берегової оборони, берегові ракетні війська та морська піхота.
Процес формування ВМС можна впевнено назвати одним із найбільш важких випробувань України на шляху побудови власних Збройних Сил. Він відбувався на базі Чорноморського Флоту (ЧФ) Радянського Союзу та, насправді, не може вважатись завершеним до тих пір, поки на території України продовжує базуватись ЧФ Російської Федерації.
Всього за станом на січень 1992 року ЧФ СРСР мав: 18 дизельних підводних човнів (з них 16 тактичних), 38 бойових кораблів (5 крейсерів, 26 фрегатів, 7 есмінців), 60 патрульних суден, 30 мінних тральщиків, 16 амфібійних суден і 140 інших бойових човнів. Авіація Чорноморського флоту мала у своєму складі 163 бойових літаки і 85 бойових вертольотів.
Вперше принципова домовленість між Україною і Російською Федерацією по зазначеному питанню досягнута в ході переговорів 11 січня 1992 року державних делегацій України і Російської Федерації, на яких було підписане спільне “Комюніке про переговори державних делегацій України і Російської Федерації з воєнно-політичних питань”. В ньому визначалось, що частина дислокованих в Україні сил ЧФ безпосередньо входить до складу Збройних Сил України.
Президент України своїм указом від 5 квітня 1992 року № 209 “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України” постановив сформувати ВМС України на базі сил ЧФ, дислокованих на території України, та поставив завдання Міністерству оборони України приступити до формування органів управління ВМС України.
З метою усунення військово-політичних інцидентів 3 серпня 1992 року відбулася зустріч між президентами України та Росії у ході якої була підписана “Угода між Україною і Російською Федерацією про принципи формування ВМС України і Військово-Морського Флоту Росії на базі ЧФ колишнього СРСР”. Але зазначена угода не забезпечила прозорості процесу та не надала механізмів практичної реалізації підписаних домовленостей. Напруженість навколо цього питання продовжувала загострюватись.
Тому, 17 червня 1993 року на зустрічі президентів України і Росії у Москві підписано чергову Угоду про невідкладні заходи щодо формування ВМС України і ЧФ РФ на базі ЧФ колишнього СРСР, у якій було сплановано розподіл останнього за принципом 50 на 50 відсотків.
3 вересня відбулася друга за 1993 рік зустріч Президентів України та Росії щодо подальшої долі ЧФ. Відповідно до Угоди ЧФ мав бути виведений зі складу об’єднаних Збройних Сил Співдружності незалежних держав і підпорядкований Президентам України і Росії. На формування флотів було відведено перехідний період до 1995 року. 9 червня 1995 року між Україною і Росією було підписано “Угоду між Україною і Російською Федерацією по ЧФ”, яка визначила параметри розподілу ЧФ.
Остаточно всі питання стосовно розподілу ЧФ СРСР були визначені 28 травня 1997 року в “Угоді між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу ЧФ”.
Безпосередньо розподіл ЧФ колишнього СРСР завершився в другій половині 1997 року. ВМС України було передано 43 бойових корабля, 132 судна та катери, 12 літаків, 30 гелікоптерів, 227 берегових об‘єктів, а також велику кількість техніки, озброєння, боєприпасів та іншого майна.
Незважаючи на існуючі об’єктивні перешкоди, структура ВМС України динамічно розвивалась. Якщо у 1993 році у складі ВМС було близько 30 військових частин та установ, то вже у 1997 році було майже 300 військових частин, установ та закладів чисельністю особового складу понад 16 тисяч чоловік. На отриманих від ЧФ РФ фондах, кораблях та суднах були сформовані військові організми, які стали основою створення частин бойового, тилового і технічного забезпечення.
З метою удосконалення структури та приведення її у відповідність до покладених на ВМС завдань: у 1996 році сформовані Західний та Південний морські райони, які у 2004 році переформовані відповідно у Західну та Південну військово-морські бази; у 2001 році створено оперативно-тактичне об‘єднання ВМС – ескадру різнорідних сил, до складу якої увійшли бригади надводних кораблів; у 2003 році прийнято зі складу СВ ЗСУ армійський корпус, який був переформований у Командування військ берегової оборони (Схема 20).
З 2006 року ВМС основні зусилля спрямовують на виконання завдань Державної програми розвитку ЗСУ на 2006 – 2011 роки, заходи якої направлені на досягнення якісно нових параметрів щодо структури, складу, рівня підготовки та взаємосумісності з флотами країн-членів НАТО.
З цією метою протягом 2006 – 2007 років у ВМС ЗСУ створені Центр морських операцій на базі ескадри різнорідних сил, Центр військ берегової оборони, первинний національний контактний пункт для підтримання взаємодії з учасниками операції НАТО в Середземному морі “Активні зусилля”, удосконалені структури військово-морських баз, морської авіаційної бригади та бригади берегової оборони.
Первинний національний Контактний пункт цілодобово здійснює обмін інформацією між командуванням ВМС та командуванням морського компоненту Регіонального командування Об’єднаних Збройних Сил НАТО “Південь” (м. Неаполь, Італія) з питань моніторингу судноплавства, ймовірної терористичної та іншої незаконної діяльності на морських комунікаціях у Чорному, Середземному морях та у портах України.
Враховуючи, що в рамках виконання Державної програми сплановано командування видів ЗСУ, в тому числі ВМС, трансформувати у штаби видів, у 2008 році здійснювалися підготовчі заходи зі створення перспективного штабу ВМС, на який будуть покладені функції адміністративного управління підготовкою військ (сил) та територіальною обороною у межах Автономної Республіки Крим (Схема 21, 22).
З погляду на ситуацію на Кримському півострові, наявність сил та засобів основні зусилля ВМС у 2009 році спрямовані на нарощування військ берегової оборони, їх структурної реорганізації та підвищення рівня бойової готовності, який забезпечить виконання всього спектру покладених завдань.
Як і для решти ЗСУ, негативний вплив на якість виконання ВМС завдань Державної програми є рівень фінансового та матеріально-технічного забезпечення. Особливо це стосується стану озброєння та військової техніки. Одним із шляхів оновлення корабельного складу, який розглядається військово-політичним керівництвом держави, є придбання кораблів на вторинному ринку озброєнь. Хоча остаточного рішення з цього питання ще не прийнято.
Одночасно, існують також проблемні питання, що пов’язані з тимчасовим перебуванням ЧФ Російської Федерації на території України. Так, на діяльність ВМС впливає низка негативних чинники, які потребують вирішення на міждержавному рівні:
приведення діяльності сил ЧФ Російської Федерації у відповідність до вимог Закону України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України";
неузгодженість порядку бойового застосування сил ЧФ Російської Федерації, які дислокуються на території України;
невизначеність механізму заміни озброєнь сил ЧФ Російської Федерації, що дислокуються на території України;
незавершеність передачі українській стороні навігаційно-гідрографічного обладнання, розміщеного на території України та у її прибережних водах.
Трансформаційні процеси в міжнародних відносинах, перерозподіл сфер впливу на глобальному рівні супроводжуються посиленням загроз і викликів у сфері безпеки, таких як можливість втягування України в регіональні збройні конфлікти чи у протистояння з іншими державами, збройні конфлікти за межами національної території, тероризм, у тому числі й міжнародний тощо.
Стратегія розвитку ЗСУ обумовлена чітким визначенням зовнішньополітичного курсу нашої держави на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Євроатлантична модель ЗСУ визнана такою, що найбільшою мірою відповідає вимогам часу.
Втілення в життя такої моделі дасть змогу мати Збройні Сили, які б відповідали сучасним європейським стандартам, були добре підготовлені й оснащені, здатні до захисту державного суверенітету і територіальної цілісності країни, а також спроможні здійснювати посильний внесок у підтримання миру і стабільності в європейському регіоні.
Серед основних завдань, які поставлені перед ЗСУ було і залишається підтримання достатнього рівня бойової і мобілізаційної готовності та боєздатності, участь у заходах щодо зміцнення довіри і безпеки, активна участь в операціях з підтримання і встановлення миру, участь у проведенні антитерористичних операцій на воєнних об’єктах і у випадку виникнення терористичної загрози безпеці держави ззовні.
Проблем, які супроводжують процес розвитку ЗСУ, достатньо. Але, незважаючи на складні обставини, воєнно-політичному керівництву держави вдалось, по можливості, мінімізувати наслідки об’єктивних причин, та зберегти основу та ядро ЗСУ.
Протягом останніх років в українському війську відбулися значні зміни щодо запровадження сучасних стандартів військового управління, адаптації армії до нових викликів у сфері безпеки, досягнуто оптимальних параметрів складу та чисельності функціональних структур Збройних Сил.
В умовах обмеженого забезпечення потреб війська, керівництвом ЗСУ проводиться робота з підтримання достатнього рівня боєготовності та боєздатності військ (сил).
Одночасно, зміни в середовищі безпеки, нові виклики та загрози у військовій сфері, інші чинники вимагають проведення рішучих кроків з трансформації національних збройних сил, переведення їх на якісно нові стандарти, більш тісної інтеграції з іншими інститутами державної влади та кооперації в межах існуючої євроатлантичної системи безпеки.
Розвиток ЗСУ вже сьогодні повинен бути спрямований на досягнення тих якісних показників, які будуть необхідні для протистояння майбутнім викликам та загрозам. Масштабні трансформаційні заходи мають бути спрямовані на приведення темпів розвитку, якісних та кількісних показників ЗСУ у відповідність до швидкоплинних змін в світі, досягнення сучасних вимог та стандартів.
Проте, події останнього часу, як всередині України, так і за її межами, вказують на те, що питання членства України в НАТО відкладається мінімум до того часу, доки українське суспільство переважною більшістю не підтримуватиме вступ до Альянсу та враховуючи, що Україна не є членом інших військових блоків та союзів, вимагають орієнтуватись на власні сили в питаннях захисту суверенітету та територіальної цілісності держави.
Це в свою чергу потребує перегляду раніше прийнятих довгострокових та середньострокових програм і планів розвитку, рішень щодо структури та чисельності ЗСУ. За словами екс-Міністра оборони України: “Реальні темпи просування України до набуття членства в Альянсі виявилися дуже повільними. Водночас зростає інформаційний та економічний тиск з боку Російської Федерації, що значно змінює воєнно-політичну обстановку навколо України. Усі зазначені чинники обумовлюють необхідність переглянути сплановані раніше показники чисельності ЗСУ та покладатися на власні сили і засоби, а не на систему колективного забезпечення суверенітету та територіальної цілісності держави в середньостроковій перспективі”.
З погляду на це слід очікувати, що за результатами Оборонного огляду, який проводиться в Україні з 2008 року та має завершитись наприкінці 2009 року, будуть уточнені напрями, шляхи розвитку ЗСУ та їх структура і склад.
