Центр воєнної політики та політики безпеки

Стан Збройних Сил України на момент виборів 1999 року

Президентські вибори 1999 року Збройні Сили України зустріли на етапі, який прийнято називати подальшим будівництвом (1997–2001 роки). Точкою відліку цього етапу вважається затвердження Указом Президента України від 20 січня 1997 року Державної програми будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 року, яка була розроблена протягом 1996 року.
Приводом для розробки та введення в дію програми стала невизначеність чітких орієнтирів розвитку Збройних Сил, невідповідність їх структури, чисельності, характеру підготовки, дислокації новим геополітичним реаліям та внутрішнім соціально-політичним і економічним умовам. Це призводило до того, що військове керівництво змушене було концентрувати основні зусилля на проблемах самовиживання армії, а не на виконанні покладених на армію державних функцій та її розвитку.
Керівництво держави та ЗСУ прийшло до висновку, що при збереженні зазначеної тенденції армія не мала перспективи і необхідно проведення глибокої реформи у військовій сфері.
Програма дала можливість визначити напрями розбудови ЗСУ, уточнити відповідно до завдань їх склад, структуру та чисельність; співвідношення видів, родів військ, побудову організаційно-штатної структури органів управління, з’єднань і частин; перспективи модернізації існуючих зразків і оснащення військ новими зразками озброєння та військової техніки.
Так, було визначено наступну структуру ЗСУ:
Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади і військового управління. У його підпорядкуванні перебувають ЗСУ;
Генеральний штаб ЗСУ як основний орган військового управління;
види ЗСУ – Сухопутні війська (СВ), Військово-Повітряні Сили (ВПС), Війська Протиповітряної оброни (ВППО), Військово-Морські Сили (ВМС);
об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів ЗСУ.
Програмою передбачалось привести українське військо до наступного співвідношення чисельності особового складу між видами ЗСУ: СВ - до 54%; ВПС - до 16%; ВППО -13,5%; ВМС - до 4,5%; інші з'єднання, військові частини та установи, що не входять до складу видів Збройних Сил, - до 12%.
Протягом 1997 – 1998 років було проведено необхідні зміни у законодавстві України з метою правового забезпечення виконання програми. Розроблена нова редакція Воєнної доктрини, законів України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”. Указом Президент України затверджено Положення “Про Міністерство оборони України” i “Про Генеральний штаб Збройних Сил України”.
22 грудня 1998 року Верховною Радою України прийнято постанову “Про чисельність Збройних Сил України”, якою було визначено, що на кінець 2000 року Збройні Сили матимуть штатну чисельність 310 тисяч військовослужбовців та 90 тисяч працівників.
Розпочато перехід до нової системи управління ЗСУ, створення нових систем оперативного, тилового і технічного забезпечення, які б максимально враховували регіональні можливості. Відпрацьовано також принципово нові системи підготовки та комплектування Збройних Сил.
Протягом двох перших етапів процес розбудови ЗСУ носив еволюційний характер. Відсутність практичного досвіду з питань військового будівництва, інші проблемні питання не дозволили керівництву країни та Збройних Сил розпочати глибинні перетворення військової організації.
У Сухопутних військах, які були створені, як окремий вид ЗСУ на підставі Указу Президента України 23 травня 1996 року № 368/96 “Про Сухопутні війська України”, до 1999 року проводились масштабні організаційні заходи з органами управління, а саме:
в 1992 році розформовано Київський військовий округ;
в 1996 році сформовані командування СВ ЗСУ та Північне оперативне територіальне командування;
в 1996 році управління 1-го армійського корпусу переформовано в Північне оперативне територіальне командування;
в 1997 році Прикарпатський військовий округ переформовано у Західне оперативне командування;
у 1998 році Одеський військовий округ переформовано в Південне оперативне командування та Північне оперативне територіальне командування в Північне оперативне командування.
До 1997 року два штаби армійських корпусів були розформовані, оскільки утримання 7 корпусних штабів на 12 бойових дивізій було не раціонально.
З 1997 року у процесі оптимізації структури й чисельності СВ основна увага була зосереджена на збільшенні питомої ваги бойових з'єднань і частин за рахунок оптимізації співвідношення між ними й структурами забезпечення.
Але незважаючи на ці заходи, в СВ на 1999 рік зберігалася громіздка й витратна система управління, успадкована від Радянської Армії.
До корпусів у СВ ЗСУ входила така сама кількість особового складу, як і у дивізіях країн-членів НАТО, дивізіях – як в бригадах. Це було наслідком того, що організація військ пристосовувалася до кількості наявного озброєння, а не до реальних потреб оборони країни.
Процес створення Військ Повітряної Оборони України, який планувався з часів отримання незалежності, було призупинено в червні 1996 року, а подальше внесення, 5 жовтня 2000 року, змін до Закону України “Про Збройні Сили України” законодавчо закріпило існування у ЗСУ чотирьох видів – СВ, ВПС, ВППО, ВМС.
Станом на 1999 рік Військово-Повітряні Сили та Війська Протиповітряної оборони проводили заходи будівництва та розвитку, як окремі види Збройних Сил України.
Основними причинами невдалого будівництва єдиного виду Збройних Сил на основі об'єднання ВПС та ВППО були: відсутність науково-обґрунтованої програми об'єднання; ведення будівництва нового виду Збройних Сил без врахування реального економічного стану в державі; недостатній досвід при проведенні таких масштабних заходів військової реорганізації.
До 1999 року було остаточно вирішено питання стосовно розподілу Чорноморського Флоту СРСР. Відповідні положення закріплено в “Угоді між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу ЧФ” від 28 травня 1997 року. Безпосередньо розподіл ЧФ колишнього СРСР завершився в другій половині 1997 року. ВМС України було передано 43 бойових корабля, 132 судна та катери, 12 літаків, 30 гелікоптерів, 227 берегових об‘єктів, а також велику кількість техніки, озброєння, боєприпасів та іншого майна.
Незважаючи на існуючі об’єктивні перешкоди, структура ВМС України розвивалась. Якщо у 1993 році у складі ВМС було близько 30 військових частин та установ, то вже у 1997 році було майже 300 військових частин, установ та закладів чисельністю особового складу понад 16 тисяч чоловік. На отриманих від ЧФ РФ фондах, кораблях та суднах були сформовані військові організми, які стали основою створення частин бойового, тилового і технічного забезпечення.