| Индекс материала |
|---|
| Особливості формування розвідувальних технологій в епоху глобалізації |
| Страница 2 |
| Все страницы |
Страница 1 из 2
Відомості про автора:
Кузьменко Анатолій к.ю.н, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права і безпеки підприємництва Європейського університету, Київ
Особливості формування розвідувальних технологій в епоху глобалізації
Ознайомившись з попередніми публікаціями автора, читач вже має певну суму знань про розвідувальну діяльність як соціально-політичне явище взагалі та як явище у сучасних міжнародних відносинах, про характер взаємозв’язку глобалізації, розвідувальної діяльності та їх вплив на національні цінності як життєво важливу основу ідентифікаційних ознак нації та народу, безпеку суспільства і держави, на рівень захищеності національних інтересів України1. Поряд з цим у загальний науковий обіг введено таке специфічне фахове поняття як «оперативна обстановка». Для подальшого розкриття практичного значення цього поняття при проведенні аналітичного дослідження розвідувальної діяльності як явища доцільно стисло нагадати основні теоретичні положення про оперативну обстановку.
Оперативна обстановка
Оперативну обстановку можна визначити як складне поняття, котре складається із елементів економічної, політичної, ідеологічної, соціальної, криміногенної та інших видів обстановки в тому чи іншому суспільстві або регіоні. Зазначені види обстановок у даному випадку виступають як чинники, як основоформуючі передумови оперативної обстановки. Оперативна обстановка визначає відповідні умови, в яких діють:
- правоохоронні органи, спецслужби (розвідка і контррозвідка), дипломатичні служби, інші державні органи, відповідальні за правопорядок, громадську, державну, економічну, інформаційну та інші види національної безпеки, захист життєво важливих інтересів суспільства та оборону держави;
- представники організованих злочинних угруповань, латентних структур;
- учасники міжцивілізаційної, міжнародної і регіональної економічної, науково-технічної, політичної, ідеологічної, військово-стратегічної конкуренції; релігійного та міжетнічного протистояння;
- інші учасники міжнародних і внутрідержавних суспільних відносин.
Генеральними суб’єктами розвідувальної діяльності є вищі посадові особи та органи влади і управління держав, міжнародних державних та недержавних організації, латентних співтовариства і навіть фізичних осіб з високим міжнародним авторитетом2. Особливе місце займають так звані виконавчі суб’єкти (насамперед спецслужби, правоохоронні органи), які забезпечують сприятливі та безпечні умови реалізації генеральними суб’єктами стратегічних і поточних завдань щодо досягнення визначених цілей, захисту національних чи корпоративних інтересів, реалізації перспектив стратегії розвитку націй, народів, держав, міждержавних об’єднань, транснаціональних угруповань, цивілізацій.
У запропонованій статті автор розкриває практичний досвід використання методу геополітичного аналізу і фахової (контррозвідувальної) оцінки елементів оперативної обстановки, котрі породжуються процесом глобалізації.
Геополітичні протиріччя цивілізацій як чинники вияву характерних рис і закономірностей розвідувальної стратегії суб’єктів міжнародних відносин
Найголовніше протиріччя сучасності, як не парадоксально – це відсутність науково визначеного поняття «цивілізації», хоча досить часто вживаються похідні поняття «міжцивілізаційний конфлікт», «міжцивілізаційні проблеми», «міжцивілізаційні відносини», «цивілізаційний рівень» тощо.
Так, поняття цивілізації формувалося протягом століть та вперше було введене в 1757 році В.Р. Мірабо для позначення цілісного і гармонійного суспільства, заснованого на розумі та справедливості. А. Фергюсон у запропонованій ним періодизації історії цивілізацією став називати вищу після дикості та варварства епоху. Цілісний погляд на цивілізацію як культурно-історичне утворення, котре виходить за межі етнічних спільнот і держав, зустрічається й в працях російського філософа та історика А.С. Хомякова (1804–1860 рр.). Інший російський філософ Н.Д. Данилевський (1822–1885 рр.) розробив типологію локальних цивілізацій, відповідно до якої всесвітня історія – це історія «культурно-історичних» типів із замкненим характером і механізмом функціонування [3].
На відміну від більшості дослідників, класик соціології XX століття П.А. Сорокін (1889–1968 рр.) розглядав причинно-наслідкові зв’язки функціонування цивілізацій як «великих культурних систем і суперсистем». Під впливом його праць сформувався підхід, згідно з яким цивілізація розглядається як цілісне утворення, котре виходить за межі однієї соціальної системи. П.А. Сорокін вважав, що «сучасні регіональні цивілізації необхідно розглядати як складові світової цивілізації», в яких формування матеріальної та духовної культури відбувається у визначеному навколишньому середовищі.
На думку багатьох сучасних дослідників, зокрема, Валевського О.Л., Гончара М.М., Кременя В.Г., Ткаченка В.М., Гаджиєва К.С., Малишева О.В., у сучасному світі спостерігається ще одна нова парадигма: прискорене формування регіональних політико-економічних утворень не імперського типу – цивілізацій, котрі визначають геополітичну модель сучасного світу4. Чинником, котрий визначив історичне формування сучасних цивілізацій, стала діяльність засновників основних світових релігій та релігійних форматорів. У хронологічному порядку це Авраам (монотеїзм), Мойсей (іудаїзм), Заратустра (зороастризм), Лао Цзи (даосизм), Будда (буддизм), Конфуцій (конфуціанство), Махавіра (джайнізм), Ісус Христос (християнство), Мухаммед (іслам), Нічірен (японський буддизм), Нанак (сікхізм), Лютер (лютеранство), Генріх VIII (англіканська церква), Кальвін (кальвінізм). Саме їх імена відобразилися в назвах сучасних цивілізацій. Якщо за оціночний критерій взяти кількість віруючих, то в числі лідерів до 2025 року включно ми отримаємо іслам і християнство. Так, передбачається, що якщо в 1970 році іслам охоплював понад 15% населення Землі, то в 2025 році ця цифра зросте до 24%, а число християн – з 33,7% до 37%5.
С. Хантінгтон – директор Інституту стратегічних досліджень ім. Дж. Алена при Гарвардському університеті, один із розробників стратегії американської національної безпеки та цивілізаційно-геополітичної концепції як методу аналізу – в своїй статті «Зіткнення цивілізацій» стверджує, що поряд із західною цивілізацією (він її називає атлантистською), яка охоплює Західну Європу та Північну Америку, можна передбачити геополітичну фіксацію ще семи потенційних цивілізацій: слов’янсько-православну, конфуціанську (китайську), японську, ісламську, індуїстську, латиноамериканську, африканську6. При цьому основну увагу він приділяє культурним відмінностям народів, вбачаючи в цьому основу геополітичної фіксації регіональних і субрегіональних (локальних) цивілізацій. Його цивілізаційно-геополітичний підхід став основним елементом політики безпеки, складовою частиною методології оцінки воєнно-політичного та воєнно-стратегічного стану. Саме цивілізаційно-геополітичний аналіз С. Хантінгтона сприяв стрімкому розвитку геоекономіки та геостратегії в їх сучасному розумінні.
Він є прихильником Дж. Вейгеля в питанні, котре в подальшому народи все більше відчуватимуть релігійну приналежність. С. Хантінгтон стверджує, що відмова від ідеології комунізму та зміни в структурі традиційних держав – розпад одних утворень, поява інших і т. ін. – не призведуть до автоматичного переходу людства на універсальну систему атлантичних цінностей, а навпаки, зроблять актуальними більш глибокі культурні прошарки, звільнені від поверхових ідеологічних кліше7. Цивілізація за С. Хантінгтоном – це широкий пласт культурного прошарку населення планети, який відрізняється такими показниками, як мова, історія, релігія, звичаї, суспільні інститути та суб’єктивні риси характеру. Цивілізації можуть змішуватися, частково співпадати та включати субцивілізації. Так, у центрі ісламської знаходиться іудейська цивілізація.
Думку, що міжнародне співтовариство знаходиться в перехідному періоді від керівної ролі політики до домінування релігії, поділяють 3. Бжезинський та Г. Кіссинджер8.
Необхідно підкреслити, що загальновизнаного прогнозу розвитку цивілізацій майбутнього не існує. Проте варіант, котрий наводиться нижче, є найбільш популярним.
Вважається, що головним джерелом конфліктів у новому світі буде не економіка чи ідеологія, а релігія. Хоч національні держави й надалі залишаються найбільш впливовими суб’єктами світової політики, принципові конфлікти виникнуть між націями та групами різних цивілізацій. Конфлікт цивілізацій матиме домінуючий вплив на світову політику і воєнно-політичний стан. Саме лінії зіткнення цивілізацій найбільш вірогідно можуть стати лініями збройних конфліктів. Події в колишній Югославії, Великій Британії, на Кавказі та в Таджикистані, протистояння між Індією та Пакистаном, Ізраїлем і Палестиною та Сирією, агресію коаліції Західних держав на чолі з США проти Іраку можна розглядати як доказ сказаного. Одночасно, за повідомленням лондонської газети «Санді Таймс», в урядових колах Ізраїлю циркулюють чутки про розробку плану під кодовою назвою «Удар Давида», метою якого є створення ядерних мінних полів у районі Голландських висот (2,5 тис. компактних нейтронних мін масою 100 кг кожна), котрі мають бути підірвані у випадку перетину кордону сирійськими військами9. Дана ідея не нова. Під час «холодної війни» держави НАТО уздовж кордону ФРН з НДР вже утворювали мережу «ядерних мінних фугасів», котрий мав стримувати можливе вторгнення військ держав Організації Варшавського Договору. Нині індійсько-китайські та індійсько-пакистанські відносини залишаються джерелами постійної конфронтації в регіоні10.
З іншого боку, прогнозується подальший розпад держав за етнічно-релігійною ознакою.
Так, за даними міжнародної союзу географів, склад ООН повинен збільшитися до 300 держав внаслідок дезінтеграції багатоетнічних у моноетнічні держави11. Це підтверджується тим, що якщо Декларацію про утворення Об’єднаних Націй в 1945 році підписала лише 51 держава, то нині її членами є вже 189 держав.
Природа виникнення протиріч сучасних цивілізацій може бути проілюстрована на прикладі Європи. В її новій історії після підписання Вестфальських договорів у 1648 році (після першої загальноєвропейської війни, котра тривала 30 років) чітко проглядається чотири етапи.
На першому етапі (протягом перших століть) конфлікти виникали переважно між імператорами, абсолютними та конституційними монархами, які прагнули розширити території, якими володіли.
На другому етапі (починаючи з французької революції до завершення першої світової війни) у процесі утворення національних держав принципові кордони конфліктів виникали переважно між народами.
На третьому етапі в результаті вкрай негативної реакції на російську революцію конфлікт народів поступився місцем конфлікту ідеологій – спочатку між комунізмом, націонал-соціалізмом (фашизмом) і ліберальною демократією, а потім між комунізмом та ліберальною демократією (під час «холодної війни» цей конфлікт перетворився в протистояння двох супердержав – США і СРСР).
На четвертому етапі після завершення «холодної війни» все гостріше відчувається протиріччя між західними та незахідними цивілізаціями: східно-православною, західно-християнською, латиноамериканською, африканською, ісламською, індуською, конфуціанською, японською та іудейською. Саме на фоні цих протиріч стає зрозумілим «потепління» відносин між Північною і Південною Кореєю.
Важливо звернути увагу на дві принципові обставини: сучасні технологічні анклави (Євроатлантичний – США, Західна Європа; Євразійський – Росія; Азіатсько-Тихоокеанський) і відповідні ним центри сили (НАТО – США, Європа; Росія та Китай) насправді географічно співпадають із розташуванням сучасних цивілізацій.
Вважається, що протиріччя сучасних цивілізацій, можуть стати причиною конфліктів між ними, оскільки вони:
- суттєво диференційовані одна від одної мовою, історією, культурою, традиціями та, найголовніше, релігією. Саме остання формує різні погляди на взаємини між Богом і людиною, індивідуумом та групою, громадянином і державою, батьками та дітьми, чоловіком і дружиною, та взагалі між чоловіком і жінкою, правами та обов’язками, рівністю та ієрархією, свободою і авторитарною владою тощо12;
- у зв’язку з розвитком транспорту та комунікацій світ стає все більш компактним. Це підвищує взаємозв’язки між народами, але одночасно може і посилити різницю між цивілізаціями та загострити ворожнечу, котра бере початок у глибинах історії;
- посилення ролі релігії створює основу для ідентичності. У результаті цього розмиваються національні межі та формуються цивілізації, що призводить до ослаблення національних держав, породжує захисні дії у вигляді «фундаментальних» рухів, котрі нині можна спостерігати, зокрема, в ісламі, західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі та індуїзмі;
- у багатьох незахідних цивілізаціях на основі місцевої культури почала формуватися і виховуватися національна еліта, яка нерідко характеризується антизахідною орієнтацією;
- на відміну від економічних і політичних протиріч релігійні відмінності більш постійні, а тому менш компромісні.
Західні ідеї ліберал-демократизму, індивідуалізму, конституціоналізму, прав людини, рівності, свободи, верховенство закону, демократії, вільного ринку, відокремлення церкви від держави не завжди мають підтримку в ісламській, конфуціанській, японській, індуській, буддійській чи православній культурі. Вони мають протилежну реакцію, посилюючи фундаменталізм. Дискримінація за релігійною ознакою набуває все гострішого характеру порівняно з етнічною і призводить до подальшого економічного розшарування цивілізацій.
Економічне, технологічне та силове нарощування цивілізацій набуває яскраво вираженої тенденції. Так, сьогодні, коли зникла одна сторона балансу світової рівноваги, мусульманські країни втратили політичні та матеріальні вигоди від глобального протистояння і регіональної конфронтації великих держав. Внутрішня нестабільність соціальних процесів у більшості із цих держав призводить до нарощування радикалізації в діяльності ісламістів та інших релігійно забарвлених рухів. З іншого боку, у зв’язку з помітним скороченням природної сировини, котра стала основною причиною зниження темпів економічного зростання та технологічного розвитку, географічна близькість призводить до зростання конфліктів на ґрунті етнорелігійних і територіальних претензій. Близькосхідна, Балканська, Афгано-таджицька, Кавказька та Чеченська трагедії підтверджують, що міжнародне співтовариство вступило в нову епоху.
Зазначену тенденцію до конфліктогенності та до втрати керованості в геополітичних конфліктах фахівці із британського журналу «Economist»13 пояснюють тим, в умовах «холодної війни» існувала свого роду «система дисципліни», котра в цілому забезпечувала сталість взаємовідносин між країнами та всередині них. Так, багато держав світу входили або орієнтувалися на одне із двох потужних військових угруповань та дотримувалися відповідної лінії поведінки в зовнішній політиці. У випадку виникнення суперечностей або конфліктів між ними ці держави зверталися за допомогою до лідерів блоків, які намагалися уникнути воєнних зіткнень, якщо мова йшла про життєво важливі інтереси угруповань. Війни в той період велися головним чином у тих регіонах, де не було чіткої орієнтації на зазначені два блоки або вони були громадянськими».
Нині фахівці сходяться на тому, що під час переходу від одного типу міжнародних відносин до іншого, коли руйнуються централiстсько-тоталiтарнi державні утворення, трансформація всієї системи економічних та політичних відносин супроводжується різким зниженням рівня її стабільності. Руйнація колишніх ідеологічних стереотипів вивільняє потенціал політичного екстремізму, що призводить до зростання конфліктів на національно-етнiчному та релігійному підґрунті. В країнах з федеральним ладом ці процеси супроводжуються гострими конфліктами центральної влади та республік, а також між окремими республіками.
Ґрунтуючись на політичних реаліях 1992 року, англійські аналітики зазначили (i це зараз підтверджується), що у майбутньому держави Заходу можуть зіткнутися та навіть брати участь тим або іншим чином у локальних війнах, котрі будуть вестися за межами їх територій. При цьому виділяються два можливих види таких війн: «війни інтересів» (wars of interest) і «війни на релігійній або етнічній основі» (wars of conscience).
Перші – очікуються на Корейському півострові та на територіях країн так званого мусульманського півмісяця (Марокко, Алжиру, Тунісу, Лівії, Єгипту, Судану, Саудівської Аравії, Кувейту, Ізраїлю, Сирії, Лівану, Туреччини, Іраку, Ірану, Афганістану, Азербайджану, Туркменистану, Таджикистану, Казахстану); а також району «великого трикутника» на південь від Гімалаїв (півострова Iндостан та прилеглі території).
Другі – на території колишніх соціалістичних країн (Югославії, Угорщини, Румунії, Молдови, України, республік Балтії, Закавказзя та Середньої Азії); на африканському континенті, окрім його північної частини; в Центральній та Східній Азії (Афганістан, Ірак, Іран, Пакистан, Індія, Шрі-Ланка, Бангладеш, Непал, Бутан, Таїланд, Камбоджа, Малайзія, Індонезія); в районі Східного Китаю та Північного Лаосу; Центральної Америки, а також у Болівії й прикордонних з нею районах Колумбії, Венесуели, Бразилії, Перу та Парагваю14.
Одночасно відбуваються складні процеси й у «великій сімці» (США, Німеччина, Японія, Франція, Англія, Італія, Канада). Як відомо, експорт товарів є основним показником, котрий характеризує конкурентоспроможність національної економіки. Цей показник значно покращився в усіх державах порівняно із США, крім Великої Британії. Відомо, що США, Велика Британія, Франція і Канада є державами-переможницями в світовій війні, а Німеччина, Японія та Італія – переможеними. Проте, якщо в 1964 році на частку країн-переможниць припадало 65,5% сукупного експорту «сімки», то через тридцять років – лише 52,6%. Це означає, що переможеними створено необхідний економічний базис для можливого реваншу. Наявність відповідної товарної маси дозволило Німеччині та Японії в кілька разів зміцнити національні валюти.
Це означає, що США не можуть більше ігнорувати виклик, кинутий ним. Про це застерігає і Дж. Сорос, вважаючи, що, якщо США кардинально не змінять геостратегічну політику, в основі якої нарощування військової присутності в «регіонах життєво важливих інтересів», їх спіткає доля СРСР – економічної могутності США не вистачить для збереження ролі наддержави. Дж. Сорос, зокрема, стверджує: «Вибір, який стоїть перед Сполученими Штатами, можна сформулювати так: хочемо ми залишитися наддержавою чи хочемо бути лідерами вільного світу? Ще ніколи ця альтернатива не поставала в такий спосіб. Навпаки, ми вірили, що обидві цілі можна поєднати. Це й справді було так, поки вільному світу протистояла «імперія зла». Але нині все змінилося... Якщо ми наполягатимемо на збереженні статусу наддержави, то робитимемо вже це не для захисту вільного світу, а для задоволення нашого марнославства. Якщо ж ми прагнемо зберегти нашу провідну роль, то нам слід допомогти створенню нового світу, в якому більше не пануватимуть наддержави»15. Деякою мірою позиція Дж. Сороса співзвучна роздумам 3. Бжезинського щодо геостратегічних імперативів США16.
Проте нині Сполучені Штати продовжують нарощувати свою військову могутність. Так, у найближчі 15 років вони планують модернізувати та зберегти понад 6 тис. ядерних боєголовок, що удвічі більше, ніж передбачено підписаним з Росією договором,17 а до 2020 року побудувати ще 30 атомних підводних човнів, на що виділено 64 млрд. доларів18. Для порівняння: останніми роками бойовий склад військово-морського флоту Росії скорочено порівняно з рівнем колишнього СРСР утричі (з причини обмеженості в фінансуванні).
Характеристика цивілізацій сучасності, а, отже, і висвітлення питання щодо відносин у координатах Україна – Захід та Україна – Росія будуть неповними, якщо коротко не охарактеризувати геополітику конфуціанської, індуської, ісламської, японської та іудейської цивілізацій.
Зазначені вище чинники свідчать про те, що складність умов розвитку міжнародних відносин на геополітичному, геоекономічному та геостратегічному рівні максимально актуалізує роль розвідувальних і контррозвідувальних служб, особливо їхніх інформаційно-аналітичних підрозділів у створенні сприятливих умов для прийняття відповідальних стратегічних рішень вищими посадовими особами. У даному випадку підвищується роль розвідувально-інформаційного компоненту в оперативній діяльності спецслужб, кінцевим результатом є інформаційно-аналітичний продукт, необхідний генеральному суб’єкту розвідувальної діяльності (в особі президента держави, ради національної безпеки і оборони, уряду, інших вищих відповідальних посадових осіб і органів) у вигляді або відповідної узагальненої інформаційної довідки, або аналітичного документу, де окрім узагальненої інформації подаються висновки щодо можливих позитивних і негативних сценаріїв розвитку подій, пропозиції щодо варіантів вирішення проблеми, а також можливі наслідки від прийнятого рішення та відповідна лінія поведінки осіб, які приймають рішення, та виконавчих суб’єктів, котрі покликані реалізувати відповідні заходи.
Особливості перетворення розвідки з відомчого інструменту в знаряддя реалізації загальнонаціональної зовнішньої політики держав
З вище викладеного можна зробити відповідні висновки щодо ролі та місця розвідувальної діяльності в сфері сучасних міжнародно-правових відносин і можливих наслідків для національної безпеки та інтересів України.
Так, після Другої світової війни намітилася тенденція до зростання ролі розвідувальної діяльності як особливого роду зовнішньополітичної практики в реалізації провідними державами світу зовнішньої стратегії розвитку власних націй. Особливо чітко це було помітно в зовнішній політиці Сполучених Штатів Америки та Радянського Союзу, як головних геополітичних гравців і геостратегічних суперників, а також держав НАТО – Великої Британії, ФРН, Туреччини – та ОВД – Польщі, НДР, ЧСФР, Угорщини, Румунії, Болгарії. Аналогічний процес відбувався в державах, котрі формально знаходилися поза військово-політичними блоками, проте були прихильниками тієї чи іншої коаліції держав – Франція, Ізраїль, Швеції, Куба, Китай, В’єтнам, СФРЮ, Іран, Ірак, Лівія, Сирія, Йорданія, Саудівська Аравія, КНДР, Тайвань, Пакистан та інші.
Зростання значення розвідувальної діяльності в зовнішній політиці обумовлювалося низкою політичних, військово-стратегічних, науково-технічних чинників і проблем забезпечення безпеки власних націй.
До політичних чинників відносилися зміна співвідношення сил на міжнародній арені та встановлення глобального блокового військово-політичного протистояння двох антагоністичних суспільно-політичних систем. Нині це виявляється в прагненні американських правлячих кіл утримати нинішній статус-кво однополюсності в формуванні глобального світового правопорядку на чолі з єдиною супердержавою світу США, а з боку низки держав, котрі виступають проти американського способу життя, що нав’язується ним атлантистами, зокрема Росії, Китаю, Франції, Німеччини, Ірану, Іраку, – сформувати багатополюсний світовий порядок, де Сполученим Штатам буде відведене певне місце, а не роль всесвітнього керівника.
До військово-стратегічних чинників – прагнення більшості держав досягти військово-стратегічної переваги над своїми імовірними супротивниками, потенційними ворогами, а також нарощування ними зусиль щодо добування, придбання і збирання первинної інформації, необхідної для реалізації стратегічних програм, планів та вирішення поточних питань і проблем. Нині це прагнення забезпечити умови для військово-силової підтримки реалізації зовнішнього політичного курсу, а також боротьби із транснаціональною злочинністю: міжнародним тероризмом, наркобізнесом, торгівлею людьми, іншою діяльністю організованих злочинних угруповань і мафіозних структур.
До науково-технічних чинників – широке використання в розвідувальній діяльності новітніх технологічних і технічних засобів, створених на основі досягнень науково-технічного прогресу в галузі досліджень космосу, засобів зв’язку, накопичення і обробки інформації.
Розвідувальна діяльність поступово ставала і нині стала найефективнішим знаряддям зовнішньої політичної практики, забезпечення національної безпеки та захисту інтересів, відвернення умов для розв’язання нової світової війни. Приміром, представники американських розвідувальних органів підкреслювали, що розвідка має забезпечувати умови успішної реалізації зовнішньої політики однаково активно як у воєнний період, так і в мирний час.
Зі знаряддя відомчої політики (воєнної, політико-дипломатичної) розвідка стала поряд із ядерною зброєю вирішальним засобом геостратегічної боротьби, незамінним інструментом забезпечення великої політики та стратегії, національної безпеки та життєво важливих інтересів держав. У зв’язку з цим в основних державах-центрах регіональної і світової сили поряд із відомчими органами розпочали функціонувати загальнодержавні центральні органи розвідки, котрі нині об’єднують і координують зовнішньополітичні оперативні заходи спецслужб на загальнонаціональному масштабі (приміром, ЦРУ США, БНД ФРН, ДЖСЕ Франції, СЗР РФ).
У сучасних умовах розвідка відіграє важливу роль у формуванні зовнішньополітичного курсу будь-якої держави, у розробці її геополітичної стратегії. Володіючи потужним апаратом добування, оцінки та аналізу первинної інформації, вона бере участь у перспективному та поточному плануванні, в формуванні інформаційної основи для прийняття політичних рішень.
Велику увагу в своїй інформаційно-аналітичній діяльності розвідки учасників сучасних міжнародно-правових відносин приділяють визначенню тенденцій політичного розвитку світових процесів на далеку перспективу, в тому числі й держав, котрі виникли на терені колишнього СРСР, оцінці перспектив їхнього розвитку. Зазначені функції в діяльності спецслужб постійно розширюються. Розвідувальні служби виступають у ролі координаторів та організаторів всеохоплюючої системи вивчення іноземних держав, різного роду інших міжнародних організацій і структур, залучають до цієї діяльності наукові установи та провідних науковців, а також політичні та кон’юнктурні підрозділи нерозвідувальних державних органів, використовують у ній як офіційні, так й агентурні можливості.
Усе більшого значення в розвідувальному вивченні іноземними спецслужбами набуває зростання соціологічних і психологічних методів, технологій таємного здійснення впливу і керування поведінкою великих мас людей, певних соціальних груп, їхніх лідерів або всього населення держави-об’єкту розвідувальних спрямувань. Шпигунство та інші суто оперативні способи добування інформації перетинаються з науково-дослідною діяльністю. Здійснюється збір, придбання і добування первинної інформації для так званих «внутрішніх потреб», тобто інформаційно-аналітичного забезпечення складних оперативних заходів і таємних операцій спецслужб, кінцевим результатом яких є вигідний прихований вплив чи безпосередній підрив потенціалів могутності об’єкта розвідувальних спрямувань.
В умовах високої динамічності розвитку міжнародних відносин розвідка відіграє важливу роль в оперативному інформаційному забезпеченні дипломатії, в прийнятті поточних політичних рішень, найбільш вигідних для власної держави. На неї покладаються функції здійснення прихованого спостереження за виконанням партнерами умов підписаних міжнародних договорів та угод. У цьому випадку так звана «контрольна інформація» використовується супротивником як засіб розгортання політико-дипломатичної та пропагандистської кампаній на підставі тенденційно підібраних фактографічних даних, надаючи дипломатичний тиск на державу чи міжнародну організацію, об’єктів розвідувальних спрямувань.
Так звані «активні розвідувальні акції» підривного спрямування використовуються як засіб стимулювання гонки озброєнь та матеріальної підготовки війни. Наочним прикладом є відповідні розвідувально-підривні кампанії США та Великої Британії проти режимів С.Мілошовича в СФРЮ (2000 р.) та С.Хусейна в Іраку (2002-2003 рр.), антитерористична операція проти «Талібан» і «Аль Каїди» в Афганістані (2001 р.). Поряд з інформаційним забезпеченням військово-стратегічного планування та військового будівництва розвідувальні служби нерідко виступають ініціаторами провокаційних кампаній під гаслами «військової загрози» з боку держав-об’єктів розвідувальних спрямувань.
Надаючи тенденційно підібрану інформацію, а часом сфальсифіковані відомості, вони сприяють збільшенню асигнувань на воєнні потреби. З цією метою спецслужби активно протидіють зниженню політичної напруги навколо так званих «проблемних держав», сприяють загостренню міжнародної обстановки в цілому чи в окремих регіонах світу. Під впливом радикально налаштованих політичних кіл провідних держав і монополістичних олігархічних сил спецслужби організують різного роду провокаційні акції, спрямовані на зрив досягнутих домовленостей з іноземними партнерами по спірних міжнародних питаннях.
Зокрема, нині спостерігається тенденція в політиці правлячих кіл США до створення на Заході атмосфери військового психозу і відчуття невпевненості та очікування загрози з боку міжнародних терористичних угруповань, воєнної атаки із застосуванням зброї масового знищення з боку «проблемних держав» Іраку, Ірану, Китаю, Пакистану, Лівії, КНДР, Росії. Позитивного ефекту спецслужби США досягають за допомогою спрямованих підривних політико-дипломатичних акцій, агентури впливу та підтасовування інформації під час проведення заходів, спрямованих на виправдання створюваних позицій військово-силової підтримки на Близькому Сході, Балканах, навколо Іраку, Ірану, КНДР, Китаю, в Афганістані, Киргизстані, Таджикистані, Узбекистані та інших місцях світу.
Оперативна діяльність спецслужб суб’єктів міжнародно-правових відносин, зокрема активна науково-технічна розвідка, відіграє важливу роль у реалізації планів своїх правлячих кіл щодо досягнення науково-технічних переваг над іноземними партнерами, конкурентами чи супротивниками.
В інтересах одержання головними монополістичними об’єднаннями та банками максимально можливих прибутків від розвитку торговельно-економічних зв’язків з іншими державами розвідка постачає їм інформацію щодо економічних проблем цих держав, а також щодо кон’юнктури під час ведення переговорів та укладання угод із ними. В цьому випадку розвідувальна діяльність спецслужб учасників міжнародно-правових відносин, котра спрямована на послаблення економік держав, об’єктів розвідувальних спрямувань, перетинається із підприємницькою розвідкою фірм і монополій, зокрема з промисловим шпигунством.
Іноземні держави розглядають розвідувальну діяльність як важливий засіб надання вигідного для себе впливу на внутрішні соціально-політичні процеси в інших державах, створення оперативних позицій на випадок виникнення кризових ситуацій та вирішення гострих міжнародних проблем. Розвідувальні органи іноземних держав постійно працюють над підтриманням готовності до розгортання шпигунської, диверсійної, банд-повстанської діяльності в тилу збройних сил держави ймовірного супротивника у воєнний час. Їхня оперативна діяльність у цей період поєднується з формами збройної боротьби. Найбільш гострі розвідувальні акції набувають відкритий, насильницький характер і стають складовим елементом в бойових діях. У сучасних умовах розвідувальна діяльність спецслужб пронизує всі види міжнародних зв’язків, вони проникають практично в усі без винятку державні установи та громадські організації власної держави, котрі беруть участь у міжнародному обміні, залучають їх до здійснення окремих оперативних заходів розвідувальних акцій.
Таким чином, розширення в сучасний період сфери оперативної діяльності розвідувальних та інших спеціальних служб учасників міжнародно-правових відносин, зростання ролі розвідки та її перетворення в один із основних засобів реалізації загальнодержавних зовнішньополітичних завдань, котрі постійно розширюються, обумовлює необхідність створення постійної системи керівництва контррозвідувальною протидією на загальнодержавному рівні, розробки правлячими колами директивних настанов із важливих політичних і оперативних проблем контррозвідувальної діяльності Служби безпеки України.
Сучасні тенденції визначення пріоритетів у розвідувальній стратегії суб’єктів міжнародних правовідносин
Прагненню українського керівництва забезпечити умови для рівноправного і конструктивного партнерства з провідними країнами Європи, Азiї, зокрема з Францією, Німеччиною, іншими державами ЄС, Росією, США, Китаєм та державами АСЕАН, перешкоджають пануюча в Україні економічна і соціально-політична нестабільність, а також природне зниження професіоналізму співробітників, викликане невдалими спробами реформування не лише спецслужби, а й системи підготовки її керівного і особового складу, відтоку зі служби освічених з практичним досвідом носіїв оперативних знань, набутих в системі навчальних закладів КДБ СРСР. Зазначена негативна тенденція в оперативній обстановці боротьби з розвідувальною діяльністю була породжена не без зовнішнього впливу, котрий здійснювали іноземні спецслужби, особливо США, щодо керівництва не лише України, а й інших новоутворених посткомуністичних держав.
Важливим чинником формування сучасної оперативної обстановки є зростання могутності Китаю та ослаблення Росії, що суттєво змінює геостратегічну ситуацію не лише в Європейській частині, а й на іншому боці євразійського масиву – в Азії.
За цих умов постає для спецслужб проблема визначення ролі США як держави-балансира. Зазначена роль зростає і водночас ускладнюється, адже кількість країн, котрих Сполучені Штати, згідно з їх традиційною стратегією, мають стримувати, збільшилась. Проблема полягає в тому, чи вистачить нинішній «єдиній супердержаві» політичних i економічних ресурсів, щоб стримувати імперські амбіції Росії, реагувати на наслідки неминучого перетворення Китаю на сучасну «Велику піднебесну», а також протистояти небезпечним для міжнародної стабільності проявам ісламського фундаменталізму, політичного екстремізму та тероризму.
Яким буде майбутнє світової цивілізації – це питання стоїть у центрі уваги багатьох політиків, тому сьогодні це є найпріоритетнішим завдання розвідувальних і контррозвідувальних служб не лише іноземних партнерів і супротивників, а й власних спецслужб США. Прогноз подій як на світовому геополітичному, так і на регіональному рівнях є метою діяльності багатьох дослідників спецслужб. При цьому однією зі складових таких вітчизняних досліджень є питання економічної безпеки України в умовах всесвітнього переділу сфер впливу серед провідних центрів сили: Китаю, США, держав Західної Європи, Росії, Туреччини, Ірану, Індії та Японії.
У монографії «Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах»19 автором статті були висвітлені попередні висновки щодо основних геополітичних, геоекономічних та геостратегічних (воєнно-стратегічних) процесів у Східноєвропейському, Чорноморському і Кавказько-Каспійському регіонах, котрі становлять частину території, що охоплює міжнародні проект відродження «шовкового шляху» з Китаю та Індії до Західної Європи.
Нині автор вносить уточнення, розширює уявлення новими знаннями та науковими положеннями щодо стану і перспектив розвитку геополітичних, геоекономічних і геостратегічних процесів, котрі визначають відповідну практику вирішення правлячою елітою США, Франції, Німеччини, Росії, Ірану, Китаю зовнішніх стратегічних завдань.
У цьому контексті важливо розуміти, що концепція багатополярності сучасного світу, котра нині формується, із академічної гіпотези швидко перетворюється на підґрунтя для практичних дій все більшої кількості держав. Таким чином, сьогодні вона входить як в теоретичний, так і практичний арсенал зовнішньої політики правлячої еліти Китаю, котру підтримують однодумці із Росії, – головних геостратегічних опонентів США та держав НАТО.
Уявляється, що в центрі аналізу подібних монографічних досліджень мають стояти наступні питання:
- характер нових полюсів, що формуються в світовій політиці та економіці;
- характер протиріч у центросиловій структурі світу;
- характер відносин співробітництва, котре ми розуміємо як узгодженість одразу ж багатьох компонентів взаємодії, аж до економічної і політичної інтеграції між цими полюсами;
- характер моральності та зміст практики реалізації зовнішньої політики сучасними суб’єктами міжнародних правовідносин.
Вивчення наукових розробок іноземних і вітчизняних фахівців-політологів, які з’явилися останніми роками, свідчить про те, що на подальший розвиток характеру міжнародних відносин і на безпеку людської цивілізації в цілому, а також окремо взятої держави та нації зокрема, впливає декілька сталих планетарних чинників. Таким чином, можна визначити такі сумарні характеристики зазначених вище елементів впливу на поводження конкретних полюсів сил:
По-перше, за економічними прогнозами, зокрема МВФ, чітко вимальовується тенденція до формування основи в світовій економіці на принципах багатополярності. Це один із проявів закону нерівномірності розвитку світової економіки. За даними МВФ, у десятці провідних за об’ємом ВНП держав переважну більшість утворюють так звані «кольорові» полюси сили, тобто представники Азіатських та Латиноамериканських регіонів. Поряд із цим, намітилася тенденція до «розведення» економічних і воєнних лідерів у світовій політиці. Весь попередній час як в європейській, так і в світовій системі міжнародних відносин існував традиційний взаємозв’язок у визначенні могутності центра сили, котрий базувався на тісній кореляції показників економічної та військової могутності. Фахівці прогнозують у найближчу чверть нового сторіччя, якнайменш, для більшого числа лідерів, нових «центрів» економічної сили, таке сплетіння буде не характерним.
Якщо ці прогнози вірні, то має бути висунута інша версія. Вона полягає в тому, що сьогодні відбувається якісна зміна в інструментарії, котрим буде максималізуватися потенціал полюсів. Так, протягом багатьох століть головним чинником була територіальна експансія і захоплення нового населення. Після цього – посилення власного економічного потенціалу на власній території. Нині на перший план більше виходить ефективність використання структур взаємозалежності. Тобто, суто економічна інтеграція, наскільки вона спроможна максималізувати національну міць. І наскільки ж здатна спрямувати розвиток національної могутності інших у безпечне для себе річище. Цей чинник – інтеграція як один із основних засобів максималізації, нарощування національної могутності – також принципово нове явище у розвитку міжнародної системи і силової структури світу. Викладене означає, що поряд із скороченням випадків практичного використання збройних сил, як засобу силової підтримки, підвищується у забезпечення реалізації зовнішніх завдань роль таємних заходів – розвідувальних методів і засобів, зокрема агентурних (особливо агентури впливу).
У новій системі міжнародних відносин відбувається еволюція протиріч між «центрами сили» – помітне зростання ролі неантагоністичних протиріч. Якщо антагоністичні протиріччя попередньої епохи піддавалися певному контролю з боку кожної із супердержав, чи структур управління, створених ними блоків, то нині саме «розмноження» неантагоністичних протиріч посилює елемент суперництва в міжнародній системі. Звідси виходить, що: антагоністичних протиріч стало менше, проте неантагоністичними протиріччями керувати значно важче. Насамперед тому, що їх стало більше. Вони стали надто більш багатомірними, зачіпають не лише політику і економіку, а й інформацію, культуру тощо. Ті самі механізми врегулювання конфліктів, котрі міжнародна спільнота мала у розпорядженні на початку нової ери, опинилися під загрозою серйозної ерозії. У першу чергу, це стосується Ради Безпеки ООН.
Зміна характеру протиріч пов’язана з розпадом вертикалі глобального конфлікту, котрий зв’язувала в єдине ціле конфлікт вищого рівня між супердержавами і конфлікти всієї решти рівнів, аж до локальних. Розпад вертикалі конфліктів і вертикалі керування цими конфліктами призводить до того, що конфліктність регіоналізується. Регіональні конфлікти починають жити власним життям. Причому внутрішні рушійні чинники стають на певних етапах розвитку значно сильніше чинників глобальних (наприклад, нинішній стан близькосхідної проблеми).
Така тенденція веде до того, що темпи врегулювання регіональних конфліктів загрожують більш уповільнюватися навіть у порівнянні з періодом «холодної війни». Світ не підвищує можливість попередження і припинення нових регіональних конфліктів у багатьох випадках тому, що головні причини таких конфліктів все більше набувають внутрішнього характеру. До конфліктів, котрі розвиваються всередині держави, практично неможливо «дотягнутися» засобами міжнародного впливу – його джерела захищені державним суверенітетом. А коли вже розпочався збройний конфлікт, коли він вийшов за межі даної держави, локалізувати його дуже важко.
У даному випадку розвідувальні служби мають виконувати позитивну функцію: не лише стежити за розвитком процесів і подій, а й оперативними засобами впливати на послаблення напруги та усунення причин її виникнення у сусідній державі. Тут навіть можуть бути встановлені відповідні контакти з місцевими службами безпеки та організована допомога у постачанні їх оперативною інформацією. Подібні випадки співробітництва між спецслужбами здійснюється за погодженням на вищому державному рівні в межах міжвідомчих угод про правову та іншу допомогу в сфері безпеки.
Зміни в характері взаємовідносин і особливо зміни характеру протиріч між «центрами» міжнародної системи призводять до зміни самих стратегічних понять, котрими необхідно оперувати. Поняття «стратегічний супротивник або союзник» чи «тотальний противник» у багатьох випадках уступає місце поняттю відповідно «суперник» і «партнер». Поняття «союзник» поки зберігає своє значення, але все частіше поступається поняттю «партнер». Це зміщення стратегічних понять пов’язане із глибиною тенденцій: переключенням основної осі міжнародних відносин із реалізації антагоністичних протиріч на реалізацію неантагоністичних протиріч. Поки що рано вважати цю тенденцію незворотною. У світі ще достатньо протиріч, котрі в однакових умовах набувають характеру непримиренних. Проте нинішні зміни характеру відносин між полюсами все більше висувають на перший план не постійні союзи, націлені проти непримиренних супротивників, а союзи за типом партнерства, «змінної геометрії» (у французькому розумінні «гнучких», тимчасових).
По-друге, багатополярний світ – це те, що вже існує. Аналіз процесів, котрі визначають порядок у сучасному світі, свідчить про наявність декількох чинників, котрі впливають на визначення стратегії та характеру поведінки суб’єктів міжнародних правовідносин в нинішніх геополітичних умовах.
Перший чинник – тенденція до зниження значення базових геополітичних характеристик, тобто географічного положення, розміру території, ландшафтів, кількості населення.
Це, насамперед, збереження поки що на тривалий час значення військового потенціалу держави поряд із нестабільним підвищенням впливу невоєнних чинників сили, насамперед економічного, науково-технічного та інформаційного. По суті, відбувається боротьба за контроль не над територіями, а над транснаціональними, торговельними, фінансовими та інтелектуальними потоками. Відбувається боротьба за вплив на прийняття рішень у глобальному масштабі. Експансія стає все менше військовою і все більше економічною та культурною.
Малі держави, котрі нещодавно були ізольовані від цивілізованого світу в силу великих просторів, а нині маючи у розпорядженні міцний науково-технічний, фінансовий потенціал, здатні відігравати в світі більш вагому роль, ніж великі держави, з просторими територіями, багаточисельними арміями, ядерною зброєю та неосяжними природними ресурсами. У зв’язку з явним прискоренням інтернаціоналізації економічних процесів, по суті, в різних державах не стільки уряди та ради національної безпеки і оборони займаються геополітикою, скільки транснаціональні корпорації, котрі контролюють вже третину світової торгівлі, займаються геополітикою. Саме це є головним чинником зростання в міжнародних справах недержавних розвідувальних служб, тобто приватних, котрі є структурними елементами великих національного значення чи транснаціонального рівня корпорацій.
Крім того, зазначений рівень світової конкуренції є сферою реалізації іноземними державами через загальнодержавні національні спецслужби стратегічних (геополітичних, геоекономічних, геостратегічних тобто військово-політичних) завдань. Другий чинник – це інформаційна революція, котра пов’язана із появою нового світового комунікаційного співтовариства. Нині близькість держав визначається не географією, а тим, наскільки ці держави вписані в систему телекомунікації. Тому включення чи недостане включення в цей глобальний інформаційний простір таїть у собі невиправдане відставання і повну втрату можливості надавати будь-який інформаційний вплив на оточення. Зазначена сфера нині репрезентує другий напрямок реалізації стратегічних розвідувальних завдань у межах таємних операцій.
Третій чинник – науково-технічний потенціал держави. За своїм значенням він випереджає вже її виробничий сектор чи об’єм природних ресурсів. Прикладна наука вже прямо входить і в економіку, і у військову справу. Це саме відноситься й до прикладної суспільної науки, роль котрої у всьому світі для визначення сили держави дуже важлива, тому що лише вона може забезпечити правильне стратегічне планування і розробку раціональної геополітичної поведінки.
Нині відзначається тенденція до відокремлення економічної розвідки із окремого напрямку в особливий вид розвідки. Як наслідок – виникла нагальна потреба формування нового виду організації контррозвідки в СБ України.
Четвертий чинник – військова сила держави. Безумовно, він залишається вагомим, оскільки загрози чи застосування військової сили не скорочуються. Новою тенденцією є інтернаціоналізація військових операцій, подальша глобалізація засобів викриття і знищення, розвиток міжнародних засобів перекидання військ, висока вірогідність нового етапу якісної гонки озброєнь, у тому числі й ядерного. Безумовно воєнне домінування США, котрі можуть собі дозволити витрачати на оборону в десятки разів більше коштів, ніж будь-яка інша держава світу, Має місце тенденція до локалізації воєнних конфліктів і підвищення їх інтенсивності.
У цій сфері виявляється тенденція до утворення транснаціональних координаційних розвідувальних центрів. Нині, зокрема, таким прикладом можуть слугувати координаційні органи розвідувальної спільноти держав НАТО.
П’ятий чинник – суспільно-політичний. Серед суспільно-політичних чинників в новому світовому порядку на перший план висувається так звана «якість» населення держави: його культурно-освітній рівень, фізичний стан, ефективність існуючого політичного режиму, мобілізуюча чи деструктивна роль релігії усередині держави тощо.
Цей показник має велике значення під час геополітичного аналізу та контррозвідувальної оцінки потенціалу для визначення можливого рівня розвідувальної спроможності іноземної держави. Це обумовлено, насамперед, тим, що внаслідок зростаючої економічної та інформаційної глобалізації відбувається зростання ролі тих політичних рішень, котрі приймаються на загальнонаціональному рівні.
У підсумку можна також зазначити, що нині США залишаються єдиною супердержавою в світі, котра здатна претендувати не лише на глобальне домінування, а й вирішення глобальних проблем шляхом широкомасштабного залучення і застосування збройних сил далеко за межами власної національної території. Проте, не можна не враховувати, що можливість Сполучених Штатів реально впливати на стан справ у світі, безумовно, не абсолютна і не безкінечна. Існують інші «центри» сили та конкуренція провідних держав між собою. Об’єктивно існує Китай, Японія, Західна Європа як «центри сили», – тому об’єктивно світ багатополярний. В міру зникнення об’єднавчого чинника комуністичної загрози багатополярність ще більше зростає, насамперед тому, що між різними «центрами» зростають розбіжності у визначенні та оцінці можливого спектру викликів і загроз. Тому можна говорити про те, що відносини між «центрами» економічної і військової могутності характеризуються сусідством партнерства, конкуренції та суперництва.
Таким чином, без широкомасштабного застосування нетрадиційних методів розвідки, особливо на стратегічному рівні, вирішити актуальні завдання в нинішніх умовах неможливо.
Кузьменко Анатолій к.ю.н, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права і безпеки підприємництва Європейського університету, Київ
Особливості формування розвідувальних технологій в епоху глобалізації
Ознайомившись з попередніми публікаціями автора, читач вже має певну суму знань про розвідувальну діяльність як соціально-політичне явище взагалі та як явище у сучасних міжнародних відносинах, про характер взаємозв’язку глобалізації, розвідувальної діяльності та їх вплив на національні цінності як життєво важливу основу ідентифікаційних ознак нації та народу, безпеку суспільства і держави, на рівень захищеності національних інтересів України1. Поряд з цим у загальний науковий обіг введено таке специфічне фахове поняття як «оперативна обстановка». Для подальшого розкриття практичного значення цього поняття при проведенні аналітичного дослідження розвідувальної діяльності як явища доцільно стисло нагадати основні теоретичні положення про оперативну обстановку.
Оперативна обстановка
Оперативну обстановку можна визначити як складне поняття, котре складається із елементів економічної, політичної, ідеологічної, соціальної, криміногенної та інших видів обстановки в тому чи іншому суспільстві або регіоні. Зазначені види обстановок у даному випадку виступають як чинники, як основоформуючі передумови оперативної обстановки. Оперативна обстановка визначає відповідні умови, в яких діють:
- правоохоронні органи, спецслужби (розвідка і контррозвідка), дипломатичні служби, інші державні органи, відповідальні за правопорядок, громадську, державну, економічну, інформаційну та інші види національної безпеки, захист життєво важливих інтересів суспільства та оборону держави;
- представники організованих злочинних угруповань, латентних структур;
- учасники міжцивілізаційної, міжнародної і регіональної економічної, науково-технічної, політичної, ідеологічної, військово-стратегічної конкуренції; релігійного та міжетнічного протистояння;
- інші учасники міжнародних і внутрідержавних суспільних відносин.
Генеральними суб’єктами розвідувальної діяльності є вищі посадові особи та органи влади і управління держав, міжнародних державних та недержавних організації, латентних співтовариства і навіть фізичних осіб з високим міжнародним авторитетом2. Особливе місце займають так звані виконавчі суб’єкти (насамперед спецслужби, правоохоронні органи), які забезпечують сприятливі та безпечні умови реалізації генеральними суб’єктами стратегічних і поточних завдань щодо досягнення визначених цілей, захисту національних чи корпоративних інтересів, реалізації перспектив стратегії розвитку націй, народів, держав, міждержавних об’єднань, транснаціональних угруповань, цивілізацій.
У запропонованій статті автор розкриває практичний досвід використання методу геополітичного аналізу і фахової (контррозвідувальної) оцінки елементів оперативної обстановки, котрі породжуються процесом глобалізації.
Геополітичні протиріччя цивілізацій як чинники вияву характерних рис і закономірностей розвідувальної стратегії суб’єктів міжнародних відносин
Найголовніше протиріччя сучасності, як не парадоксально – це відсутність науково визначеного поняття «цивілізації», хоча досить часто вживаються похідні поняття «міжцивілізаційний конфлікт», «міжцивілізаційні проблеми», «міжцивілізаційні відносини», «цивілізаційний рівень» тощо.
Так, поняття цивілізації формувалося протягом століть та вперше було введене в 1757 році В.Р. Мірабо для позначення цілісного і гармонійного суспільства, заснованого на розумі та справедливості. А. Фергюсон у запропонованій ним періодизації історії цивілізацією став називати вищу після дикості та варварства епоху. Цілісний погляд на цивілізацію як культурно-історичне утворення, котре виходить за межі етнічних спільнот і держав, зустрічається й в працях російського філософа та історика А.С. Хомякова (1804–1860 рр.). Інший російський філософ Н.Д. Данилевський (1822–1885 рр.) розробив типологію локальних цивілізацій, відповідно до якої всесвітня історія – це історія «культурно-історичних» типів із замкненим характером і механізмом функціонування [3].
На відміну від більшості дослідників, класик соціології XX століття П.А. Сорокін (1889–1968 рр.) розглядав причинно-наслідкові зв’язки функціонування цивілізацій як «великих культурних систем і суперсистем». Під впливом його праць сформувався підхід, згідно з яким цивілізація розглядається як цілісне утворення, котре виходить за межі однієї соціальної системи. П.А. Сорокін вважав, що «сучасні регіональні цивілізації необхідно розглядати як складові світової цивілізації», в яких формування матеріальної та духовної культури відбувається у визначеному навколишньому середовищі.
На думку багатьох сучасних дослідників, зокрема, Валевського О.Л., Гончара М.М., Кременя В.Г., Ткаченка В.М., Гаджиєва К.С., Малишева О.В., у сучасному світі спостерігається ще одна нова парадигма: прискорене формування регіональних політико-економічних утворень не імперського типу – цивілізацій, котрі визначають геополітичну модель сучасного світу4. Чинником, котрий визначив історичне формування сучасних цивілізацій, стала діяльність засновників основних світових релігій та релігійних форматорів. У хронологічному порядку це Авраам (монотеїзм), Мойсей (іудаїзм), Заратустра (зороастризм), Лао Цзи (даосизм), Будда (буддизм), Конфуцій (конфуціанство), Махавіра (джайнізм), Ісус Христос (християнство), Мухаммед (іслам), Нічірен (японський буддизм), Нанак (сікхізм), Лютер (лютеранство), Генріх VIII (англіканська церква), Кальвін (кальвінізм). Саме їх імена відобразилися в назвах сучасних цивілізацій. Якщо за оціночний критерій взяти кількість віруючих, то в числі лідерів до 2025 року включно ми отримаємо іслам і християнство. Так, передбачається, що якщо в 1970 році іслам охоплював понад 15% населення Землі, то в 2025 році ця цифра зросте до 24%, а число християн – з 33,7% до 37%5.
С. Хантінгтон – директор Інституту стратегічних досліджень ім. Дж. Алена при Гарвардському університеті, один із розробників стратегії американської національної безпеки та цивілізаційно-геополітичної концепції як методу аналізу – в своїй статті «Зіткнення цивілізацій» стверджує, що поряд із західною цивілізацією (він її називає атлантистською), яка охоплює Західну Європу та Північну Америку, можна передбачити геополітичну фіксацію ще семи потенційних цивілізацій: слов’янсько-православну, конфуціанську (китайську), японську, ісламську, індуїстську, латиноамериканську, африканську6. При цьому основну увагу він приділяє культурним відмінностям народів, вбачаючи в цьому основу геополітичної фіксації регіональних і субрегіональних (локальних) цивілізацій. Його цивілізаційно-геополітичний підхід став основним елементом політики безпеки, складовою частиною методології оцінки воєнно-політичного та воєнно-стратегічного стану. Саме цивілізаційно-геополітичний аналіз С. Хантінгтона сприяв стрімкому розвитку геоекономіки та геостратегії в їх сучасному розумінні.
Він є прихильником Дж. Вейгеля в питанні, котре в подальшому народи все більше відчуватимуть релігійну приналежність. С. Хантінгтон стверджує, що відмова від ідеології комунізму та зміни в структурі традиційних держав – розпад одних утворень, поява інших і т. ін. – не призведуть до автоматичного переходу людства на універсальну систему атлантичних цінностей, а навпаки, зроблять актуальними більш глибокі культурні прошарки, звільнені від поверхових ідеологічних кліше7. Цивілізація за С. Хантінгтоном – це широкий пласт культурного прошарку населення планети, який відрізняється такими показниками, як мова, історія, релігія, звичаї, суспільні інститути та суб’єктивні риси характеру. Цивілізації можуть змішуватися, частково співпадати та включати субцивілізації. Так, у центрі ісламської знаходиться іудейська цивілізація.
Думку, що міжнародне співтовариство знаходиться в перехідному періоді від керівної ролі політики до домінування релігії, поділяють 3. Бжезинський та Г. Кіссинджер8.
Необхідно підкреслити, що загальновизнаного прогнозу розвитку цивілізацій майбутнього не існує. Проте варіант, котрий наводиться нижче, є найбільш популярним.
Вважається, що головним джерелом конфліктів у новому світі буде не економіка чи ідеологія, а релігія. Хоч національні держави й надалі залишаються найбільш впливовими суб’єктами світової політики, принципові конфлікти виникнуть між націями та групами різних цивілізацій. Конфлікт цивілізацій матиме домінуючий вплив на світову політику і воєнно-політичний стан. Саме лінії зіткнення цивілізацій найбільш вірогідно можуть стати лініями збройних конфліктів. Події в колишній Югославії, Великій Британії, на Кавказі та в Таджикистані, протистояння між Індією та Пакистаном, Ізраїлем і Палестиною та Сирією, агресію коаліції Західних держав на чолі з США проти Іраку можна розглядати як доказ сказаного. Одночасно, за повідомленням лондонської газети «Санді Таймс», в урядових колах Ізраїлю циркулюють чутки про розробку плану під кодовою назвою «Удар Давида», метою якого є створення ядерних мінних полів у районі Голландських висот (2,5 тис. компактних нейтронних мін масою 100 кг кожна), котрі мають бути підірвані у випадку перетину кордону сирійськими військами9. Дана ідея не нова. Під час «холодної війни» держави НАТО уздовж кордону ФРН з НДР вже утворювали мережу «ядерних мінних фугасів», котрий мав стримувати можливе вторгнення військ держав Організації Варшавського Договору. Нині індійсько-китайські та індійсько-пакистанські відносини залишаються джерелами постійної конфронтації в регіоні10.
З іншого боку, прогнозується подальший розпад держав за етнічно-релігійною ознакою.
Так, за даними міжнародної союзу географів, склад ООН повинен збільшитися до 300 держав внаслідок дезінтеграції багатоетнічних у моноетнічні держави11. Це підтверджується тим, що якщо Декларацію про утворення Об’єднаних Націй в 1945 році підписала лише 51 держава, то нині її членами є вже 189 держав.
Природа виникнення протиріч сучасних цивілізацій може бути проілюстрована на прикладі Європи. В її новій історії після підписання Вестфальських договорів у 1648 році (після першої загальноєвропейської війни, котра тривала 30 років) чітко проглядається чотири етапи.
На першому етапі (протягом перших століть) конфлікти виникали переважно між імператорами, абсолютними та конституційними монархами, які прагнули розширити території, якими володіли.
На другому етапі (починаючи з французької революції до завершення першої світової війни) у процесі утворення національних держав принципові кордони конфліктів виникали переважно між народами.
На третьому етапі в результаті вкрай негативної реакції на російську революцію конфлікт народів поступився місцем конфлікту ідеологій – спочатку між комунізмом, націонал-соціалізмом (фашизмом) і ліберальною демократією, а потім між комунізмом та ліберальною демократією (під час «холодної війни» цей конфлікт перетворився в протистояння двох супердержав – США і СРСР).
На четвертому етапі після завершення «холодної війни» все гостріше відчувається протиріччя між західними та незахідними цивілізаціями: східно-православною, західно-християнською, латиноамериканською, африканською, ісламською, індуською, конфуціанською, японською та іудейською. Саме на фоні цих протиріч стає зрозумілим «потепління» відносин між Північною і Південною Кореєю.
Важливо звернути увагу на дві принципові обставини: сучасні технологічні анклави (Євроатлантичний – США, Західна Європа; Євразійський – Росія; Азіатсько-Тихоокеанський) і відповідні ним центри сили (НАТО – США, Європа; Росія та Китай) насправді географічно співпадають із розташуванням сучасних цивілізацій.
Вважається, що протиріччя сучасних цивілізацій, можуть стати причиною конфліктів між ними, оскільки вони:
- суттєво диференційовані одна від одної мовою, історією, культурою, традиціями та, найголовніше, релігією. Саме остання формує різні погляди на взаємини між Богом і людиною, індивідуумом та групою, громадянином і державою, батьками та дітьми, чоловіком і дружиною, та взагалі між чоловіком і жінкою, правами та обов’язками, рівністю та ієрархією, свободою і авторитарною владою тощо12;
- у зв’язку з розвитком транспорту та комунікацій світ стає все більш компактним. Це підвищує взаємозв’язки між народами, але одночасно може і посилити різницю між цивілізаціями та загострити ворожнечу, котра бере початок у глибинах історії;
- посилення ролі релігії створює основу для ідентичності. У результаті цього розмиваються національні межі та формуються цивілізації, що призводить до ослаблення національних держав, породжує захисні дії у вигляді «фундаментальних» рухів, котрі нині можна спостерігати, зокрема, в ісламі, західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі та індуїзмі;
- у багатьох незахідних цивілізаціях на основі місцевої культури почала формуватися і виховуватися національна еліта, яка нерідко характеризується антизахідною орієнтацією;
- на відміну від економічних і політичних протиріч релігійні відмінності більш постійні, а тому менш компромісні.
Західні ідеї ліберал-демократизму, індивідуалізму, конституціоналізму, прав людини, рівності, свободи, верховенство закону, демократії, вільного ринку, відокремлення церкви від держави не завжди мають підтримку в ісламській, конфуціанській, японській, індуській, буддійській чи православній культурі. Вони мають протилежну реакцію, посилюючи фундаменталізм. Дискримінація за релігійною ознакою набуває все гострішого характеру порівняно з етнічною і призводить до подальшого економічного розшарування цивілізацій.
Економічне, технологічне та силове нарощування цивілізацій набуває яскраво вираженої тенденції. Так, сьогодні, коли зникла одна сторона балансу світової рівноваги, мусульманські країни втратили політичні та матеріальні вигоди від глобального протистояння і регіональної конфронтації великих держав. Внутрішня нестабільність соціальних процесів у більшості із цих держав призводить до нарощування радикалізації в діяльності ісламістів та інших релігійно забарвлених рухів. З іншого боку, у зв’язку з помітним скороченням природної сировини, котра стала основною причиною зниження темпів економічного зростання та технологічного розвитку, географічна близькість призводить до зростання конфліктів на ґрунті етнорелігійних і територіальних претензій. Близькосхідна, Балканська, Афгано-таджицька, Кавказька та Чеченська трагедії підтверджують, що міжнародне співтовариство вступило в нову епоху.
Зазначену тенденцію до конфліктогенності та до втрати керованості в геополітичних конфліктах фахівці із британського журналу «Economist»13 пояснюють тим, в умовах «холодної війни» існувала свого роду «система дисципліни», котра в цілому забезпечувала сталість взаємовідносин між країнами та всередині них. Так, багато держав світу входили або орієнтувалися на одне із двох потужних військових угруповань та дотримувалися відповідної лінії поведінки в зовнішній політиці. У випадку виникнення суперечностей або конфліктів між ними ці держави зверталися за допомогою до лідерів блоків, які намагалися уникнути воєнних зіткнень, якщо мова йшла про життєво важливі інтереси угруповань. Війни в той період велися головним чином у тих регіонах, де не було чіткої орієнтації на зазначені два блоки або вони були громадянськими».
Нині фахівці сходяться на тому, що під час переходу від одного типу міжнародних відносин до іншого, коли руйнуються централiстсько-тоталiтарнi державні утворення, трансформація всієї системи економічних та політичних відносин супроводжується різким зниженням рівня її стабільності. Руйнація колишніх ідеологічних стереотипів вивільняє потенціал політичного екстремізму, що призводить до зростання конфліктів на національно-етнiчному та релігійному підґрунті. В країнах з федеральним ладом ці процеси супроводжуються гострими конфліктами центральної влади та республік, а також між окремими республіками.
Ґрунтуючись на політичних реаліях 1992 року, англійські аналітики зазначили (i це зараз підтверджується), що у майбутньому держави Заходу можуть зіткнутися та навіть брати участь тим або іншим чином у локальних війнах, котрі будуть вестися за межами їх територій. При цьому виділяються два можливих види таких війн: «війни інтересів» (wars of interest) і «війни на релігійній або етнічній основі» (wars of conscience).
Перші – очікуються на Корейському півострові та на територіях країн так званого мусульманського півмісяця (Марокко, Алжиру, Тунісу, Лівії, Єгипту, Судану, Саудівської Аравії, Кувейту, Ізраїлю, Сирії, Лівану, Туреччини, Іраку, Ірану, Афганістану, Азербайджану, Туркменистану, Таджикистану, Казахстану); а також району «великого трикутника» на південь від Гімалаїв (півострова Iндостан та прилеглі території).
Другі – на території колишніх соціалістичних країн (Югославії, Угорщини, Румунії, Молдови, України, республік Балтії, Закавказзя та Середньої Азії); на африканському континенті, окрім його північної частини; в Центральній та Східній Азії (Афганістан, Ірак, Іран, Пакистан, Індія, Шрі-Ланка, Бангладеш, Непал, Бутан, Таїланд, Камбоджа, Малайзія, Індонезія); в районі Східного Китаю та Північного Лаосу; Центральної Америки, а також у Болівії й прикордонних з нею районах Колумбії, Венесуели, Бразилії, Перу та Парагваю14.
Одночасно відбуваються складні процеси й у «великій сімці» (США, Німеччина, Японія, Франція, Англія, Італія, Канада). Як відомо, експорт товарів є основним показником, котрий характеризує конкурентоспроможність національної економіки. Цей показник значно покращився в усіх державах порівняно із США, крім Великої Британії. Відомо, що США, Велика Британія, Франція і Канада є державами-переможницями в світовій війні, а Німеччина, Японія та Італія – переможеними. Проте, якщо в 1964 році на частку країн-переможниць припадало 65,5% сукупного експорту «сімки», то через тридцять років – лише 52,6%. Це означає, що переможеними створено необхідний економічний базис для можливого реваншу. Наявність відповідної товарної маси дозволило Німеччині та Японії в кілька разів зміцнити національні валюти.
Це означає, що США не можуть більше ігнорувати виклик, кинутий ним. Про це застерігає і Дж. Сорос, вважаючи, що, якщо США кардинально не змінять геостратегічну політику, в основі якої нарощування військової присутності в «регіонах життєво важливих інтересів», їх спіткає доля СРСР – економічної могутності США не вистачить для збереження ролі наддержави. Дж. Сорос, зокрема, стверджує: «Вибір, який стоїть перед Сполученими Штатами, можна сформулювати так: хочемо ми залишитися наддержавою чи хочемо бути лідерами вільного світу? Ще ніколи ця альтернатива не поставала в такий спосіб. Навпаки, ми вірили, що обидві цілі можна поєднати. Це й справді було так, поки вільному світу протистояла «імперія зла». Але нині все змінилося... Якщо ми наполягатимемо на збереженні статусу наддержави, то робитимемо вже це не для захисту вільного світу, а для задоволення нашого марнославства. Якщо ж ми прагнемо зберегти нашу провідну роль, то нам слід допомогти створенню нового світу, в якому більше не пануватимуть наддержави»15. Деякою мірою позиція Дж. Сороса співзвучна роздумам 3. Бжезинського щодо геостратегічних імперативів США16.
Проте нині Сполучені Штати продовжують нарощувати свою військову могутність. Так, у найближчі 15 років вони планують модернізувати та зберегти понад 6 тис. ядерних боєголовок, що удвічі більше, ніж передбачено підписаним з Росією договором,17 а до 2020 року побудувати ще 30 атомних підводних човнів, на що виділено 64 млрд. доларів18. Для порівняння: останніми роками бойовий склад військово-морського флоту Росії скорочено порівняно з рівнем колишнього СРСР утричі (з причини обмеженості в фінансуванні).
Характеристика цивілізацій сучасності, а, отже, і висвітлення питання щодо відносин у координатах Україна – Захід та Україна – Росія будуть неповними, якщо коротко не охарактеризувати геополітику конфуціанської, індуської, ісламської, японської та іудейської цивілізацій.
Зазначені вище чинники свідчать про те, що складність умов розвитку міжнародних відносин на геополітичному, геоекономічному та геостратегічному рівні максимально актуалізує роль розвідувальних і контррозвідувальних служб, особливо їхніх інформаційно-аналітичних підрозділів у створенні сприятливих умов для прийняття відповідальних стратегічних рішень вищими посадовими особами. У даному випадку підвищується роль розвідувально-інформаційного компоненту в оперативній діяльності спецслужб, кінцевим результатом є інформаційно-аналітичний продукт, необхідний генеральному суб’єкту розвідувальної діяльності (в особі президента держави, ради національної безпеки і оборони, уряду, інших вищих відповідальних посадових осіб і органів) у вигляді або відповідної узагальненої інформаційної довідки, або аналітичного документу, де окрім узагальненої інформації подаються висновки щодо можливих позитивних і негативних сценаріїв розвитку подій, пропозиції щодо варіантів вирішення проблеми, а також можливі наслідки від прийнятого рішення та відповідна лінія поведінки осіб, які приймають рішення, та виконавчих суб’єктів, котрі покликані реалізувати відповідні заходи.
Особливості перетворення розвідки з відомчого інструменту в знаряддя реалізації загальнонаціональної зовнішньої політики держав
З вище викладеного можна зробити відповідні висновки щодо ролі та місця розвідувальної діяльності в сфері сучасних міжнародно-правових відносин і можливих наслідків для національної безпеки та інтересів України.
Так, після Другої світової війни намітилася тенденція до зростання ролі розвідувальної діяльності як особливого роду зовнішньополітичної практики в реалізації провідними державами світу зовнішньої стратегії розвитку власних націй. Особливо чітко це було помітно в зовнішній політиці Сполучених Штатів Америки та Радянського Союзу, як головних геополітичних гравців і геостратегічних суперників, а також держав НАТО – Великої Британії, ФРН, Туреччини – та ОВД – Польщі, НДР, ЧСФР, Угорщини, Румунії, Болгарії. Аналогічний процес відбувався в державах, котрі формально знаходилися поза військово-політичними блоками, проте були прихильниками тієї чи іншої коаліції держав – Франція, Ізраїль, Швеції, Куба, Китай, В’єтнам, СФРЮ, Іран, Ірак, Лівія, Сирія, Йорданія, Саудівська Аравія, КНДР, Тайвань, Пакистан та інші.
Зростання значення розвідувальної діяльності в зовнішній політиці обумовлювалося низкою політичних, військово-стратегічних, науково-технічних чинників і проблем забезпечення безпеки власних націй.
До політичних чинників відносилися зміна співвідношення сил на міжнародній арені та встановлення глобального блокового військово-політичного протистояння двох антагоністичних суспільно-політичних систем. Нині це виявляється в прагненні американських правлячих кіл утримати нинішній статус-кво однополюсності в формуванні глобального світового правопорядку на чолі з єдиною супердержавою світу США, а з боку низки держав, котрі виступають проти американського способу життя, що нав’язується ним атлантистами, зокрема Росії, Китаю, Франції, Німеччини, Ірану, Іраку, – сформувати багатополюсний світовий порядок, де Сполученим Штатам буде відведене певне місце, а не роль всесвітнього керівника.
До військово-стратегічних чинників – прагнення більшості держав досягти військово-стратегічної переваги над своїми імовірними супротивниками, потенційними ворогами, а також нарощування ними зусиль щодо добування, придбання і збирання первинної інформації, необхідної для реалізації стратегічних програм, планів та вирішення поточних питань і проблем. Нині це прагнення забезпечити умови для військово-силової підтримки реалізації зовнішнього політичного курсу, а також боротьби із транснаціональною злочинністю: міжнародним тероризмом, наркобізнесом, торгівлею людьми, іншою діяльністю організованих злочинних угруповань і мафіозних структур.
До науково-технічних чинників – широке використання в розвідувальній діяльності новітніх технологічних і технічних засобів, створених на основі досягнень науково-технічного прогресу в галузі досліджень космосу, засобів зв’язку, накопичення і обробки інформації.
Розвідувальна діяльність поступово ставала і нині стала найефективнішим знаряддям зовнішньої політичної практики, забезпечення національної безпеки та захисту інтересів, відвернення умов для розв’язання нової світової війни. Приміром, представники американських розвідувальних органів підкреслювали, що розвідка має забезпечувати умови успішної реалізації зовнішньої політики однаково активно як у воєнний період, так і в мирний час.
Зі знаряддя відомчої політики (воєнної, політико-дипломатичної) розвідка стала поряд із ядерною зброєю вирішальним засобом геостратегічної боротьби, незамінним інструментом забезпечення великої політики та стратегії, національної безпеки та життєво важливих інтересів держав. У зв’язку з цим в основних державах-центрах регіональної і світової сили поряд із відомчими органами розпочали функціонувати загальнодержавні центральні органи розвідки, котрі нині об’єднують і координують зовнішньополітичні оперативні заходи спецслужб на загальнонаціональному масштабі (приміром, ЦРУ США, БНД ФРН, ДЖСЕ Франції, СЗР РФ).
У сучасних умовах розвідка відіграє важливу роль у формуванні зовнішньополітичного курсу будь-якої держави, у розробці її геополітичної стратегії. Володіючи потужним апаратом добування, оцінки та аналізу первинної інформації, вона бере участь у перспективному та поточному плануванні, в формуванні інформаційної основи для прийняття політичних рішень.
Велику увагу в своїй інформаційно-аналітичній діяльності розвідки учасників сучасних міжнародно-правових відносин приділяють визначенню тенденцій політичного розвитку світових процесів на далеку перспективу, в тому числі й держав, котрі виникли на терені колишнього СРСР, оцінці перспектив їхнього розвитку. Зазначені функції в діяльності спецслужб постійно розширюються. Розвідувальні служби виступають у ролі координаторів та організаторів всеохоплюючої системи вивчення іноземних держав, різного роду інших міжнародних організацій і структур, залучають до цієї діяльності наукові установи та провідних науковців, а також політичні та кон’юнктурні підрозділи нерозвідувальних державних органів, використовують у ній як офіційні, так й агентурні можливості.
Усе більшого значення в розвідувальному вивченні іноземними спецслужбами набуває зростання соціологічних і психологічних методів, технологій таємного здійснення впливу і керування поведінкою великих мас людей, певних соціальних груп, їхніх лідерів або всього населення держави-об’єкту розвідувальних спрямувань. Шпигунство та інші суто оперативні способи добування інформації перетинаються з науково-дослідною діяльністю. Здійснюється збір, придбання і добування первинної інформації для так званих «внутрішніх потреб», тобто інформаційно-аналітичного забезпечення складних оперативних заходів і таємних операцій спецслужб, кінцевим результатом яких є вигідний прихований вплив чи безпосередній підрив потенціалів могутності об’єкта розвідувальних спрямувань.
В умовах високої динамічності розвитку міжнародних відносин розвідка відіграє важливу роль в оперативному інформаційному забезпеченні дипломатії, в прийнятті поточних політичних рішень, найбільш вигідних для власної держави. На неї покладаються функції здійснення прихованого спостереження за виконанням партнерами умов підписаних міжнародних договорів та угод. У цьому випадку так звана «контрольна інформація» використовується супротивником як засіб розгортання політико-дипломатичної та пропагандистської кампаній на підставі тенденційно підібраних фактографічних даних, надаючи дипломатичний тиск на державу чи міжнародну організацію, об’єктів розвідувальних спрямувань.
Так звані «активні розвідувальні акції» підривного спрямування використовуються як засіб стимулювання гонки озброєнь та матеріальної підготовки війни. Наочним прикладом є відповідні розвідувально-підривні кампанії США та Великої Британії проти режимів С.Мілошовича в СФРЮ (2000 р.) та С.Хусейна в Іраку (2002-2003 рр.), антитерористична операція проти «Талібан» і «Аль Каїди» в Афганістані (2001 р.). Поряд з інформаційним забезпеченням військово-стратегічного планування та військового будівництва розвідувальні служби нерідко виступають ініціаторами провокаційних кампаній під гаслами «військової загрози» з боку держав-об’єктів розвідувальних спрямувань.
Надаючи тенденційно підібрану інформацію, а часом сфальсифіковані відомості, вони сприяють збільшенню асигнувань на воєнні потреби. З цією метою спецслужби активно протидіють зниженню політичної напруги навколо так званих «проблемних держав», сприяють загостренню міжнародної обстановки в цілому чи в окремих регіонах світу. Під впливом радикально налаштованих політичних кіл провідних держав і монополістичних олігархічних сил спецслужби організують різного роду провокаційні акції, спрямовані на зрив досягнутих домовленостей з іноземними партнерами по спірних міжнародних питаннях.
Зокрема, нині спостерігається тенденція в політиці правлячих кіл США до створення на Заході атмосфери військового психозу і відчуття невпевненості та очікування загрози з боку міжнародних терористичних угруповань, воєнної атаки із застосуванням зброї масового знищення з боку «проблемних держав» Іраку, Ірану, Китаю, Пакистану, Лівії, КНДР, Росії. Позитивного ефекту спецслужби США досягають за допомогою спрямованих підривних політико-дипломатичних акцій, агентури впливу та підтасовування інформації під час проведення заходів, спрямованих на виправдання створюваних позицій військово-силової підтримки на Близькому Сході, Балканах, навколо Іраку, Ірану, КНДР, Китаю, в Афганістані, Киргизстані, Таджикистані, Узбекистані та інших місцях світу.
Оперативна діяльність спецслужб суб’єктів міжнародно-правових відносин, зокрема активна науково-технічна розвідка, відіграє важливу роль у реалізації планів своїх правлячих кіл щодо досягнення науково-технічних переваг над іноземними партнерами, конкурентами чи супротивниками.
В інтересах одержання головними монополістичними об’єднаннями та банками максимально можливих прибутків від розвитку торговельно-економічних зв’язків з іншими державами розвідка постачає їм інформацію щодо економічних проблем цих держав, а також щодо кон’юнктури під час ведення переговорів та укладання угод із ними. В цьому випадку розвідувальна діяльність спецслужб учасників міжнародно-правових відносин, котра спрямована на послаблення економік держав, об’єктів розвідувальних спрямувань, перетинається із підприємницькою розвідкою фірм і монополій, зокрема з промисловим шпигунством.
Іноземні держави розглядають розвідувальну діяльність як важливий засіб надання вигідного для себе впливу на внутрішні соціально-політичні процеси в інших державах, створення оперативних позицій на випадок виникнення кризових ситуацій та вирішення гострих міжнародних проблем. Розвідувальні органи іноземних держав постійно працюють над підтриманням готовності до розгортання шпигунської, диверсійної, банд-повстанської діяльності в тилу збройних сил держави ймовірного супротивника у воєнний час. Їхня оперативна діяльність у цей період поєднується з формами збройної боротьби. Найбільш гострі розвідувальні акції набувають відкритий, насильницький характер і стають складовим елементом в бойових діях. У сучасних умовах розвідувальна діяльність спецслужб пронизує всі види міжнародних зв’язків, вони проникають практично в усі без винятку державні установи та громадські організації власної держави, котрі беруть участь у міжнародному обміні, залучають їх до здійснення окремих оперативних заходів розвідувальних акцій.
Таким чином, розширення в сучасний період сфери оперативної діяльності розвідувальних та інших спеціальних служб учасників міжнародно-правових відносин, зростання ролі розвідки та її перетворення в один із основних засобів реалізації загальнодержавних зовнішньополітичних завдань, котрі постійно розширюються, обумовлює необхідність створення постійної системи керівництва контррозвідувальною протидією на загальнодержавному рівні, розробки правлячими колами директивних настанов із важливих політичних і оперативних проблем контррозвідувальної діяльності Служби безпеки України.
Сучасні тенденції визначення пріоритетів у розвідувальній стратегії суб’єктів міжнародних правовідносин
Прагненню українського керівництва забезпечити умови для рівноправного і конструктивного партнерства з провідними країнами Європи, Азiї, зокрема з Францією, Німеччиною, іншими державами ЄС, Росією, США, Китаєм та державами АСЕАН, перешкоджають пануюча в Україні економічна і соціально-політична нестабільність, а також природне зниження професіоналізму співробітників, викликане невдалими спробами реформування не лише спецслужби, а й системи підготовки її керівного і особового складу, відтоку зі служби освічених з практичним досвідом носіїв оперативних знань, набутих в системі навчальних закладів КДБ СРСР. Зазначена негативна тенденція в оперативній обстановці боротьби з розвідувальною діяльністю була породжена не без зовнішнього впливу, котрий здійснювали іноземні спецслужби, особливо США, щодо керівництва не лише України, а й інших новоутворених посткомуністичних держав.
Важливим чинником формування сучасної оперативної обстановки є зростання могутності Китаю та ослаблення Росії, що суттєво змінює геостратегічну ситуацію не лише в Європейській частині, а й на іншому боці євразійського масиву – в Азії.
За цих умов постає для спецслужб проблема визначення ролі США як держави-балансира. Зазначена роль зростає і водночас ускладнюється, адже кількість країн, котрих Сполучені Штати, згідно з їх традиційною стратегією, мають стримувати, збільшилась. Проблема полягає в тому, чи вистачить нинішній «єдиній супердержаві» політичних i економічних ресурсів, щоб стримувати імперські амбіції Росії, реагувати на наслідки неминучого перетворення Китаю на сучасну «Велику піднебесну», а також протистояти небезпечним для міжнародної стабільності проявам ісламського фундаменталізму, політичного екстремізму та тероризму.
Яким буде майбутнє світової цивілізації – це питання стоїть у центрі уваги багатьох політиків, тому сьогодні це є найпріоритетнішим завдання розвідувальних і контррозвідувальних служб не лише іноземних партнерів і супротивників, а й власних спецслужб США. Прогноз подій як на світовому геополітичному, так і на регіональному рівнях є метою діяльності багатьох дослідників спецслужб. При цьому однією зі складових таких вітчизняних досліджень є питання економічної безпеки України в умовах всесвітнього переділу сфер впливу серед провідних центрів сили: Китаю, США, держав Західної Європи, Росії, Туреччини, Ірану, Індії та Японії.
У монографії «Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах»19 автором статті були висвітлені попередні висновки щодо основних геополітичних, геоекономічних та геостратегічних (воєнно-стратегічних) процесів у Східноєвропейському, Чорноморському і Кавказько-Каспійському регіонах, котрі становлять частину території, що охоплює міжнародні проект відродження «шовкового шляху» з Китаю та Індії до Західної Європи.
Нині автор вносить уточнення, розширює уявлення новими знаннями та науковими положеннями щодо стану і перспектив розвитку геополітичних, геоекономічних і геостратегічних процесів, котрі визначають відповідну практику вирішення правлячою елітою США, Франції, Німеччини, Росії, Ірану, Китаю зовнішніх стратегічних завдань.
У цьому контексті важливо розуміти, що концепція багатополярності сучасного світу, котра нині формується, із академічної гіпотези швидко перетворюється на підґрунтя для практичних дій все більшої кількості держав. Таким чином, сьогодні вона входить як в теоретичний, так і практичний арсенал зовнішньої політики правлячої еліти Китаю, котру підтримують однодумці із Росії, – головних геостратегічних опонентів США та держав НАТО.
Уявляється, що в центрі аналізу подібних монографічних досліджень мають стояти наступні питання:
- характер нових полюсів, що формуються в світовій політиці та економіці;
- характер протиріч у центросиловій структурі світу;
- характер відносин співробітництва, котре ми розуміємо як узгодженість одразу ж багатьох компонентів взаємодії, аж до економічної і політичної інтеграції між цими полюсами;
- характер моральності та зміст практики реалізації зовнішньої політики сучасними суб’єктами міжнародних правовідносин.
Вивчення наукових розробок іноземних і вітчизняних фахівців-політологів, які з’явилися останніми роками, свідчить про те, що на подальший розвиток характеру міжнародних відносин і на безпеку людської цивілізації в цілому, а також окремо взятої держави та нації зокрема, впливає декілька сталих планетарних чинників. Таким чином, можна визначити такі сумарні характеристики зазначених вище елементів впливу на поводження конкретних полюсів сил:
По-перше, за економічними прогнозами, зокрема МВФ, чітко вимальовується тенденція до формування основи в світовій економіці на принципах багатополярності. Це один із проявів закону нерівномірності розвитку світової економіки. За даними МВФ, у десятці провідних за об’ємом ВНП держав переважну більшість утворюють так звані «кольорові» полюси сили, тобто представники Азіатських та Латиноамериканських регіонів. Поряд із цим, намітилася тенденція до «розведення» економічних і воєнних лідерів у світовій політиці. Весь попередній час як в європейській, так і в світовій системі міжнародних відносин існував традиційний взаємозв’язок у визначенні могутності центра сили, котрий базувався на тісній кореляції показників економічної та військової могутності. Фахівці прогнозують у найближчу чверть нового сторіччя, якнайменш, для більшого числа лідерів, нових «центрів» економічної сили, таке сплетіння буде не характерним.
Якщо ці прогнози вірні, то має бути висунута інша версія. Вона полягає в тому, що сьогодні відбувається якісна зміна в інструментарії, котрим буде максималізуватися потенціал полюсів. Так, протягом багатьох століть головним чинником була територіальна експансія і захоплення нового населення. Після цього – посилення власного економічного потенціалу на власній території. Нині на перший план більше виходить ефективність використання структур взаємозалежності. Тобто, суто економічна інтеграція, наскільки вона спроможна максималізувати національну міць. І наскільки ж здатна спрямувати розвиток національної могутності інших у безпечне для себе річище. Цей чинник – інтеграція як один із основних засобів максималізації, нарощування національної могутності – також принципово нове явище у розвитку міжнародної системи і силової структури світу. Викладене означає, що поряд із скороченням випадків практичного використання збройних сил, як засобу силової підтримки, підвищується у забезпечення реалізації зовнішніх завдань роль таємних заходів – розвідувальних методів і засобів, зокрема агентурних (особливо агентури впливу).
У новій системі міжнародних відносин відбувається еволюція протиріч між «центрами сили» – помітне зростання ролі неантагоністичних протиріч. Якщо антагоністичні протиріччя попередньої епохи піддавалися певному контролю з боку кожної із супердержав, чи структур управління, створених ними блоків, то нині саме «розмноження» неантагоністичних протиріч посилює елемент суперництва в міжнародній системі. Звідси виходить, що: антагоністичних протиріч стало менше, проте неантагоністичними протиріччями керувати значно важче. Насамперед тому, що їх стало більше. Вони стали надто більш багатомірними, зачіпають не лише політику і економіку, а й інформацію, культуру тощо. Ті самі механізми врегулювання конфліктів, котрі міжнародна спільнота мала у розпорядженні на початку нової ери, опинилися під загрозою серйозної ерозії. У першу чергу, це стосується Ради Безпеки ООН.
Зміна характеру протиріч пов’язана з розпадом вертикалі глобального конфлікту, котрий зв’язувала в єдине ціле конфлікт вищого рівня між супердержавами і конфлікти всієї решти рівнів, аж до локальних. Розпад вертикалі конфліктів і вертикалі керування цими конфліктами призводить до того, що конфліктність регіоналізується. Регіональні конфлікти починають жити власним життям. Причому внутрішні рушійні чинники стають на певних етапах розвитку значно сильніше чинників глобальних (наприклад, нинішній стан близькосхідної проблеми).
Така тенденція веде до того, що темпи врегулювання регіональних конфліктів загрожують більш уповільнюватися навіть у порівнянні з періодом «холодної війни». Світ не підвищує можливість попередження і припинення нових регіональних конфліктів у багатьох випадках тому, що головні причини таких конфліктів все більше набувають внутрішнього характеру. До конфліктів, котрі розвиваються всередині держави, практично неможливо «дотягнутися» засобами міжнародного впливу – його джерела захищені державним суверенітетом. А коли вже розпочався збройний конфлікт, коли він вийшов за межі даної держави, локалізувати його дуже важко.
У даному випадку розвідувальні служби мають виконувати позитивну функцію: не лише стежити за розвитком процесів і подій, а й оперативними засобами впливати на послаблення напруги та усунення причин її виникнення у сусідній державі. Тут навіть можуть бути встановлені відповідні контакти з місцевими службами безпеки та організована допомога у постачанні їх оперативною інформацією. Подібні випадки співробітництва між спецслужбами здійснюється за погодженням на вищому державному рівні в межах міжвідомчих угод про правову та іншу допомогу в сфері безпеки.
Зміни в характері взаємовідносин і особливо зміни характеру протиріч між «центрами» міжнародної системи призводять до зміни самих стратегічних понять, котрими необхідно оперувати. Поняття «стратегічний супротивник або союзник» чи «тотальний противник» у багатьох випадках уступає місце поняттю відповідно «суперник» і «партнер». Поняття «союзник» поки зберігає своє значення, але все частіше поступається поняттю «партнер». Це зміщення стратегічних понять пов’язане із глибиною тенденцій: переключенням основної осі міжнародних відносин із реалізації антагоністичних протиріч на реалізацію неантагоністичних протиріч. Поки що рано вважати цю тенденцію незворотною. У світі ще достатньо протиріч, котрі в однакових умовах набувають характеру непримиренних. Проте нинішні зміни характеру відносин між полюсами все більше висувають на перший план не постійні союзи, націлені проти непримиренних супротивників, а союзи за типом партнерства, «змінної геометрії» (у французькому розумінні «гнучких», тимчасових).
По-друге, багатополярний світ – це те, що вже існує. Аналіз процесів, котрі визначають порядок у сучасному світі, свідчить про наявність декількох чинників, котрі впливають на визначення стратегії та характеру поведінки суб’єктів міжнародних правовідносин в нинішніх геополітичних умовах.
Перший чинник – тенденція до зниження значення базових геополітичних характеристик, тобто географічного положення, розміру території, ландшафтів, кількості населення.
Це, насамперед, збереження поки що на тривалий час значення військового потенціалу держави поряд із нестабільним підвищенням впливу невоєнних чинників сили, насамперед економічного, науково-технічного та інформаційного. По суті, відбувається боротьба за контроль не над територіями, а над транснаціональними, торговельними, фінансовими та інтелектуальними потоками. Відбувається боротьба за вплив на прийняття рішень у глобальному масштабі. Експансія стає все менше військовою і все більше економічною та культурною.
Малі держави, котрі нещодавно були ізольовані від цивілізованого світу в силу великих просторів, а нині маючи у розпорядженні міцний науково-технічний, фінансовий потенціал, здатні відігравати в світі більш вагому роль, ніж великі держави, з просторими територіями, багаточисельними арміями, ядерною зброєю та неосяжними природними ресурсами. У зв’язку з явним прискоренням інтернаціоналізації економічних процесів, по суті, в різних державах не стільки уряди та ради національної безпеки і оборони займаються геополітикою, скільки транснаціональні корпорації, котрі контролюють вже третину світової торгівлі, займаються геополітикою. Саме це є головним чинником зростання в міжнародних справах недержавних розвідувальних служб, тобто приватних, котрі є структурними елементами великих національного значення чи транснаціонального рівня корпорацій.
Крім того, зазначений рівень світової конкуренції є сферою реалізації іноземними державами через загальнодержавні національні спецслужби стратегічних (геополітичних, геоекономічних, геостратегічних тобто військово-політичних) завдань. Другий чинник – це інформаційна революція, котра пов’язана із появою нового світового комунікаційного співтовариства. Нині близькість держав визначається не географією, а тим, наскільки ці держави вписані в систему телекомунікації. Тому включення чи недостане включення в цей глобальний інформаційний простір таїть у собі невиправдане відставання і повну втрату можливості надавати будь-який інформаційний вплив на оточення. Зазначена сфера нині репрезентує другий напрямок реалізації стратегічних розвідувальних завдань у межах таємних операцій.
Третій чинник – науково-технічний потенціал держави. За своїм значенням він випереджає вже її виробничий сектор чи об’єм природних ресурсів. Прикладна наука вже прямо входить і в економіку, і у військову справу. Це саме відноситься й до прикладної суспільної науки, роль котрої у всьому світі для визначення сили держави дуже важлива, тому що лише вона може забезпечити правильне стратегічне планування і розробку раціональної геополітичної поведінки.
Нині відзначається тенденція до відокремлення економічної розвідки із окремого напрямку в особливий вид розвідки. Як наслідок – виникла нагальна потреба формування нового виду організації контррозвідки в СБ України.
Четвертий чинник – військова сила держави. Безумовно, він залишається вагомим, оскільки загрози чи застосування військової сили не скорочуються. Новою тенденцією є інтернаціоналізація військових операцій, подальша глобалізація засобів викриття і знищення, розвиток міжнародних засобів перекидання військ, висока вірогідність нового етапу якісної гонки озброєнь, у тому числі й ядерного. Безумовно воєнне домінування США, котрі можуть собі дозволити витрачати на оборону в десятки разів більше коштів, ніж будь-яка інша держава світу, Має місце тенденція до локалізації воєнних конфліктів і підвищення їх інтенсивності.
У цій сфері виявляється тенденція до утворення транснаціональних координаційних розвідувальних центрів. Нині, зокрема, таким прикладом можуть слугувати координаційні органи розвідувальної спільноти держав НАТО.
П’ятий чинник – суспільно-політичний. Серед суспільно-політичних чинників в новому світовому порядку на перший план висувається так звана «якість» населення держави: його культурно-освітній рівень, фізичний стан, ефективність існуючого політичного режиму, мобілізуюча чи деструктивна роль релігії усередині держави тощо.
Цей показник має велике значення під час геополітичного аналізу та контррозвідувальної оцінки потенціалу для визначення можливого рівня розвідувальної спроможності іноземної держави. Це обумовлено, насамперед, тим, що внаслідок зростаючої економічної та інформаційної глобалізації відбувається зростання ролі тих політичних рішень, котрі приймаються на загальнонаціональному рівні.
У підсумку можна також зазначити, що нині США залишаються єдиною супердержавою в світі, котра здатна претендувати не лише на глобальне домінування, а й вирішення глобальних проблем шляхом широкомасштабного залучення і застосування збройних сил далеко за межами власної національної території. Проте, не можна не враховувати, що можливість Сполучених Штатів реально впливати на стан справ у світі, безумовно, не абсолютна і не безкінечна. Існують інші «центри» сили та конкуренція провідних держав між собою. Об’єктивно існує Китай, Японія, Західна Європа як «центри сили», – тому об’єктивно світ багатополярний. В міру зникнення об’єднавчого чинника комуністичної загрози багатополярність ще більше зростає, насамперед тому, що між різними «центрами» зростають розбіжності у визначенні та оцінці можливого спектру викликів і загроз. Тому можна говорити про те, що відносини між «центрами» економічної і військової могутності характеризуються сусідством партнерства, конкуренції та суперництва.
Таким чином, без широкомасштабного застосування нетрадиційних методів розвідки, особливо на стратегічному рівні, вирішити актуальні завдання в нинішніх умовах неможливо.
