У цьому році ми стали свідками того, як набирають сили процеси глобальних змін у світі, «запущені» з США і ряду інших західних країн з метою «захисту» своїх «національних інтересів», отримання домінуючого положення і поширення впливу, а по суті - захоплення нових стратегічно важливих районів з одночасним витісненням звідти своїх конкурентів.
Наші вітчизняні вчені, аналітики, журналісти цілком справедливо відзначають, що всі «кольорові революції», що недавно відбулися, стали частиною спланованої великомасштабної кампанії, спрямованої на зміну правлячих еліт у ряді країн світу, перш за все з використанням інформаційних технологій в рамках стратегій т.зв. «керованого хаосу». Вже зараз видно, що в Тунісі, Єгипті і деяких інших державах сталося не те, що прийнято вважати справжніми революціями, а лише процеси зміцнення західного впливу на ці країни, в першу чергу на тих осіб, які матимуть право прийняття стратегічних рішень на національному рівні. І також очевидно, що ми повинні осмислювати ці події стосовно завдання не допустити подібних потрясінь ззовні щодо нашої країни.
Похмурі сценарії
Ставлячи перед собою вищезгаданt завдання, не будемо сперечатися з великими мислителями, політиками, журналістами, що виступали за мир, прогрес і права людини. Бо запропонований ними «інструментарій» розуміння сьогоднішніх подій у світі та реагування на них є неадекватним реаліям. У нас немає часу і бажання спростовувати неминущі цінності демократії та «мрії про світле майбутнє» на «блюдечку із золотою облямівкою». І поки у світі реалізуються закони виживання Дарвінізму, дозволимо собі слабкість пофантазувати на тему сценаріїв деструктивного змісту та їх стримування.
Для чого створюється нинішній хаос у світі, всі ці «революції» та інші неприємності? Відповідь певною мірою э очевидною: США і країни Заходу, а також наднаціональні центри сили, що стоять за ними, ніяк не можуть вийти з кризи. Спостерігається друга її хвиля, під загрозою фінансова система цих країн. Зате з кризи почали виходити країни, неповною мірою підконтрольні Заходу: Китай, Індія, Бразилія, Росія, деякі держави арабського світу і Південно-Східної Азії. А Лівію, наприклад, криза взагалі обминула стороною. І стає очевидним, що будь-які стабільні режими, здатні до того ж контролювати ресурси, т. зв. «світовому уряду» не потрібні. Його мета - виведення з кризи США і Європи шляхом створення ще більшої кризи в інших країнах, в т.ч. третього світу. Ще 3 березня 1975 Збігнєв Бжезинський виступив з програмною статтею в журналі «Нью-Йорк мегезін», де виклав план встановлення нового світового порядку: «Новий світ набуває форму глобальної спільності ... Спочатку особливо це торкнеться економічного світового порядку ... Ми повинні створити механізм глобального планування і довгострокового перерозподілу ресурсів».
Давайте розглянемо можливі сценарії встановлення контролю та перерозподілу ресурсів методом виключення. На сьогодні у світі є кілька ключових регіонів, контроль над якими сприяє встановленню контролю над світом. Про Близький Схід і Північну Африку говорити не будемо. За минулі півроку в питанні «хто є хто» в цьому регіоні крапки над «і» вже розставлені. В Афганістані подібна активна діяльність йде своєю чергою і одночасно крок за кроком здійснюється підготовка до реалізації «сценаріїв м'яких переворотів» в інших країнах регіону Центральної Азії. Що при цьому ще залишається неохопленим? Список досить короткий: Китай, Бразилія, простір СНД, Індія (більш «дрібні» країни, тобто Іран і КНДР поки залишимо осторонь). Але Китай - твердий і самодостатній «горішок», дуже закритий на цьому етапі для зовнішнього впливу в «м'якому стилі». Робота проти нього, безумовно, ведеться. Переважає думка, що поки ключовим моментом впливу на Китай є лише економічна складова. Тобто, допускаючи його на ринки США та Західної Європи, в подальшому загрозою втрати і закриття цих ринків Китаєм можна буде керувати (до речі, цю гіпотезу багато в чому підтверджує те, що Китай утримався при голосуванні по резолюції Радбезу ООН № 1973 щодо застосування сили проти Лівії). Інших вагомих варіантів поки немає, тому що потрібні роки й десятиліття, щоб в самому Китаї «посіяти і виростити зерна» чужої ідеології і культури, що є фундаментом для сучасних «революцій». Що стосується Бразилії та Індії, то вони «почекають», оскільки відсутність повного контролю над ними конструкторам «світового керованого хаосу» особливо спати не заважає. Методом виключення виходимо на пострадянський простір. На ньому – лише три ключових «гравці»: Росія, Білорусь, Україна. Є ще Казахстан, але стосовно нього недругами «ведеться робота» в рамках вищезгаданого т.зв. «центрально-азіатського проекту».
Наведемо свіжу цитату з «The Washington Post»: «У внутрішній політиці президент зараз зайняв оборонну позицію, і це означає, що в міжнародній політиці йому - і Америці - пора переходити в наступ. Росія - ідеальне місце для того, щоб почати це робити».
Вищевикладене підтверджують слова директора національної розвідки США генерал-лейтенанта Джеймса Клеппера. Виступаючи нещодавно в сенатському Комітеті з питань збройних сил із доповіддю про сучасні і майбутні загрози національній безпеці США, він зробив заяву, що певною міррою суперечить офіційним політичним деклараціям Білого дому. За його оцінками, Китай і Росія є «смертельними ворогами» Америки. І при цьому навіть не сказав про «традиційних ворогів» Америки - Іран та Північну Корею.
Отже, залишаються «три братніх слов'янських держави», а з них самою «слабкою, поступливою і м'якою» для зовнішнього впливу виглядає Україна. Власне кажучи, сама по собі Україна «зовнішнім гравцям» не настільки потрібна, її доцільно використовувати лише в контексті подальшого шляху до Росії. Бо, оточивши нашого північного сусіда недружніми країнами антиросійської спрямованості, легше буде «достукатися» і до російських громадян ...
Один пишемо, два пам'ятаємо ...
Про те, що пострадянський простір ніколи не залишався поза планами «зовнішніх гравців», сумніватися не доводиться. Навіть зараз, коли НАТО проводить військову операцію в Лівії. Щоб зрозуміти це, достатньо звернути увагу на факт, що операція в Середземномор'ї відбувається без властивої НАТО масштабності із залученням відносно незначного угруповання військ (у різні періоди операції задіяно від 100 до 200 літаків, відносно обмежене угруповання ВМС, сили і засоби розвідки, інформаційної боротьби, а також незначні сили спеціальних операцій).
Зіставляючи події, які відбуваються в світі, виявляємо, що в Балтійському регіоні в цей же час розгортається значне угруповання військ (сил), яке під виглядом навчань відпрацьовує сценарії великомасштабної війни. По-перше, у період з 4 по 8 квітня 2011 в країнах Балтії проведено командно-штабне навчання «Балтік Хост - 2011». Цікавий його сценарій – навчання включало в себе заходи з прийому та розміщення багатотисячного угруповання НАТО в країнах Балтії, а до участі в ньому поряд з військовими залучалися органи управління цивільною інфраструктурою (департаментів шосейних доріг та охорони здоров'я, морських портів і аеропортів, залізниці і т. п.) цих країн. І виникає дивне запитання: куди це зібралися переміщатися сили НАТО по залізницях країн Балтії?
По-друге, одночасно відбулися ще два помітні заходи підготовки НАТО - з 4 по 15 квітня: вчення об'єднаних ВПС і ВМС НАТО «Джойнт уоріор - 2011» із застосуванням ударних угруповань авіації і флоту в ході врегулювання регіонального збройного конфлікту і навчання НАТО «Вікінг- 2011» щодо дій сил НАТО в міжнародній миротворчій операції. На тлі цих навчань аналітики одночасно відзначили системні факти дестабілізації обстановки на пострадянському просторі: інформаційні акції, спроби підготовки нових «кольорових революцій», теракти і багато іншого. Вищезазначене лише підтверджує нашу гіпотезу про те, що «цивілізований демократичний світ» навряд чи зупиниться на війні в Лівії, а прагнутиме до повного контролю над непідвладними йому територіями.
Сценарії і терміни
Для того, щоб спрогнозувати терміни спланованих ззовні спроб потрясінь для нашої країни, потрібно розуміти можливі варіанти штучних революційних перетворень. Їх усього два: еволюційний і власне революційний.
Перший можливий шляхом «сприяння» накопиченню в суспільстві «критичної маси» до моменту чергових виборів - президентських чи парламентських. До останніх можна не встигнути, залишилося мало часу. Та й зміна парламентської більшості зараз вже не є такою критичною, це ще не зміна всієї системи реальної влади в країні. Але до президентських виборів це стає вже більш реальним. Тим більше, що при такому варіанті в очах власного народу і світу одночасно компрометуються не тільки сам президент і пропрезидентські сили, а й законодавча і виконавча гілки влади.
Що стосується власне революційного варіанту (в рамках сценаріїв «керованого хаосу»), то для його здійснення потрібні не тільки накопичення глибинних суперечностей в елітах і в самому суспільстві (згадуємо праці шановного В. І. Ульянова-Леніна, там вже все прописано), а також один або кілька каталізаторів, здатних вивести «народ» на вулиці і дати формальне «право» втрутитися в події зовнішнім гравцям.
Ними можуть бути: компрометація влади; зубожіння народу (інструмент для цього - штучно створена «друга криза», причому зростання цін на продукти харчування та нафтопродукти спостерігається вже зараз); дестабілізація обстановки в країні або її регіонах на національному чи релігійному грунті (тут стануть у пригоді і «кримсько-татарська проблема», «румунське питання», «закарпатські» протиріччя і т. п.).
У другому варіанті очікувана дата початку подій вже не є прив'язаною до конкретної дати виборів, а стає «плаваючою». Її наступ може залежати від рівня досягнутої готовності «каталізаторів», народу, зовнішніх гравців, а також ступеня контролю інформаційного простору України і нейтралізації зовнішніх союзників діючої влади.
Говорячи про початок підготовчої фази реалізації деструктивних сценаріїв, потрібно чесно визнати, що вони вже почали втілюватися в життя. Це видно з ланцюжка подій, ініційованих в інформаційному просторі України. У їх числі можна назвати «наїзди» на «харківські угоди» та іншу критику з приводу і без приводу діючої влади в країні; обурення утиском опозиції, «порушеннями» цивільних прав, насамперед, свободи слова в Україні; активізацію підтримки з-за кордону опозиційних сил, «ігри» на релігійній і націоналістичній тематиці і т.п.
Що стосується ресурсів для реалізації такого сценарію, то важливе місце в ньому посідають деякі неурядові організації, міжнародні організації, фонди тощо. Саме такі структури відіграють роль «генеруючої мережі», здатної розносити необхідну «правду» до якомога ширшої аудиторії. Сьогодні їх суттєво доповнюють різні соціальні мережі та інші віртуальні спільноти в Інтернеті. Результативність їх діяльності була наочно помітна в «революції» на Близькому Сході. Причому соціальні мережі не вимагають звичної для нас роботи з нарощування «активістів» та іншої «соціальної аудиторії», яка необхідна традиційним неурядовим організаціям. Також їм немає необхідності вибудовувати схеми зарубіжної підтримки, в першу чергу фінансування власної роботи, щоб не потрапити під увагу відповідних правоохоронних структур. Більше того, контролювати їх дуже і дуже складно, особливо, коли в цьому допомагають суміжні країни. Потрібно зауважити, що основним прихильником таких мереж сьогодні є вельми активна частина суспільства - молодь. Причому саме молодь наразі здатна на радикальні зміни в суспільстві, тому що в силу особливостей нинішнього часу (причому незалежно від достатку і від віросповідання) вона залишилася без чітких орієнтирів своєї потрібності суспільству. Це почуття непотрібності та бажання змін роблять її податливим матеріалом у руках технологів «кольорових революцій».
Характерною рисою початку XXI століття є розквіт інформаційно-мережевих технологій руйнування основ державності, які дозволяють вирішувати завдання стосовно змін правлячого в країні режиму не за рахунок знищення збройних сил і економіки цієї країни, а за рахунок впливів на морально-психологічний стан її керівництва і населення. Важливим наслідком сучасних «революцій» є той факт, що вони стали фактично першою інформаційною війною без оголошення війни, в якій інформаційно-психологічна та інформаційно-технічна складові протиборства фактично об'єдналися в єдину технологію формування та управління громадською думкою. Сьогодні віртуальні учасники соціальних мереж своїми діями виводять на вулиці реальних людей. За своєю суттю це є принципово новим етапом розвитку теорії та практики сучасних війн. Не випадково в ЗМІ згадувалося, що і США, і Ізраїль створюють спеціальні підрозділи т.зв. «бойових блогерів». Сучасні політичні технології руйнування держав спрямовані на перенесення агресії з військово-географічного простору в інформаційний простір. А полем битви стають ментальна сфера, самосвідомість народу, його національна і культурна ідентичність. Першим кроком у цьому напрямку є дискредитація, а потім і знищення традиційних цінностей нації. А для того, щоб зовнішня інформаційна агресія сприймалася масовою свідомістю безболісно, це представляється як рух по шляху прогресу.
Президент аналітичного центру «Відкрита політика» Ігор Жданов: «У випадку наростання протестних настроїв у суспільстві стане можливою така собі «коліївщина». Потенціал протестних настроїв у суспільстві зростає, і сьогодні він визначається, перш за все, соціально-економічними негараздами. Однак при продовженні дій нинішньої влади, я впевнений, що він все більше буде зв'язуватися з політичними вимогами до владної еліти, а може теоретично закінчитися і неконтрольованим соціальним вибухом».
Зауважимо, що всі вищеописані потрясіння можливі за наявності в нашій країні критичного рівня економічних проблем. Зростання цін на нафтопродукти та продукти харчування є симптомами другої хвилі світової кризи. Про це 27 квітня 2011, відкриваючи засідання Кабміну, відверто заявив Прем'єр-міністр України Микола Азаров: «Експерти міжнародних фінансових організацій попереджали і попереджають про ймовірність другої хвилі світової кризи. Симптоми цього - стрімке зростання цін на нафту і нафтопродукти. І все це відбувається на базі нестабільності основних резервних валют. Такий розвиток подій вимагає від українського уряду коригування соціально-економічної політики України, щоб збільшити стійкість до цих очевидних загроз».
Керовані передумови для дестабілізації
Для того, щоб здійснити будь-який переворот, потрібна тривала підготовча робота з розхитування суспільства. На жаль, є численні сигнали подібного стосовно нашої країни. Буквально недавно неурядова організація «Freedom House» («вуха» чиєї розвідслужби через неї стирчать, таємницею не є) оприлюднила спеціальну доповідь під назвою «Сигнал тривоги: Захист демократії в Україні», де йдеться, що за рік президентства Віктора Януковича Україна пережила тривожне згортання демократичних практик та прав людини.
Звіт підготували за результатами роботи спеціальної місії, яка працювала в Україні в лютому 2011 року. Її ініціювали після того, як восени в рейтингу «Freedom House» Україна з категорії «вільних країн» потрапила до групи «частково вільних». Природно, що автори звіту звертають увагу «на наступ» влади на новинні мас-медіа, переслідування опозиціонерів, посилення втручання в це Служби безпеки України, а також на те, що український парламент занадто м'який і лояльний до виконавчої влади.
Виконавчий директор «Freedom House» Девід Крамер «Україна діючий уряд рухає не в правильному напрямі, якщо говорити про демократію і права людини».
Причому глибина їх аналітичної оцінки вражає своєю абсурдністю, коли читаєш в ній такі «перли», як: «найбільше занепокоєння в організації викликає «консолідація влади, яка ставить Україну на шлях до авторитарного режиму, вибіркове правосуддя, а також зростання поширеності самоцензури».
Деякі «товариші» взагалі не сильно приховують свій статус, а також погляди щодо України. Наприклад, в інтерв'ю українській газеті «День» (номер від 8 лютого 2011) американський експерт, президент «Проекту перехідних демократій», відомий політтехнолог Брюс Джексон (він же в минулому - розвідник і контррозвідник) заявив: «У жовтні 2010 року пройшли місцеві вибори, і якщо в наступні 18 місяців хтось із опозиційних лідерів потрапить у в'язницю, то ми розіпнемо Україну на хресті. Це буде так само, як було в останні роки президентства Кучми».
Або наведемо інший приклад, пов'язаний з тим, що зараз в Україні значна кількість неурядових організацій отримують фінансування з-за кордону. Особливо не приховується, що без фінансування з-за кордону вони існувати не можуть. Розуміючи їх далеко не завжди позитивну роль у житті нашої країни, в Партії регіонів розпочато розробку законопроекту, який у разі ухвалення парламентом встановить контроль над фінансуванням українських громадських організацій іноземними донорами. Цікаво, що як тільки про це стало відомо, почалася метушня і крики тих, чий «гаманець» опинився під загрозою.
Хоча мають місце і більш здорові оцінки. Зокрема, експерт «Центру передових правових ініціатив» Андрій Дорошенко зауважив, що «Ми повинні чітко розуміти, від кого йде фінансування, і як витрачаються кошти. Нам слід бути дуже уважними, щоб не стати заручниками чиїхось приватних інвестиційних ініціатив або політики іноземних держав відносно нашого суспільства. Особі, яка отримує з-за кордону кошти і лобіює в Україні якийсь законопроект, не можна дозволяти називати себе «експертом». Особа має бути зафіксована як лобіст, причому вона може бути лобістом іноземної держави чи приватної структури (медіа-корпорації ».
Тривають «ігри» і на темі територіальної цілісності України. Завідувач кафедри вітчизняної історії Інституту держави і права Придністровського державного університету Микола Бабілунга вважає, що «суто теоретично не можна виключати і можливості якихось великих зрушень, які можуть відбутися поза бажанням або згодою керівництва України. У цьому випадку, і тільки в цьому випадку, Києву доведеться кардинально і в темпі переглянути основи своїх поглядів на ситуацію в регіоні. Невгамовна Румунія за допомогою євробюрократії вже відхопила у України багатющий корисними копалинами чорноморський шельф у районі острова Зміїний. Не припиняється метушня навколо Дунайських гирл з метою і тут зачепити інтереси України. Україна зазнала великої економічної втрати, надавши Республіці Молдова землі для виходу на Дунай і Чорне море, - місто Рені на межі спустошення. Триває підкилимна політика видачі румунськими консульствами громадянства Румунії на півдні і півночі від Прута з метою підриву в цих районах української державності».
Розколу і потрясінням у суспільстві сприяє релігійна роз'єднаність наших співгромадян, на якій намагаються «грати» наші недоброзичливці. Проникнення в країну нетрадиційних релігійних течій стимулюється досить ліберальним характером Закону України від 1991 року «Про свободу совісті та релігійні організації». Надавши повну свободу функціонування будь-яким конфесіям, закон відкрив широкі можливості не тільки для відродження традиційних для України релігій, але й для проникнення в країну нових закордонних деструктивних культів.
Це підтверджує думку директора «Науково-дослідного центру Кримознавства» Володимира Григор'янця: «... неконтрольоване поширення нетрадиційних для Криму радикальних мусульманських течій загрожує не тільки національній ідентичності кримських татар. Півострів у перспективі піддається ризику стати ще одним об'єктом міжнародного ісламського тероризму ... Ситуативний підхід до вирішення етнополітичних і міжконфесійних проблем, що затвердився в структурі Комітету у справах релігій АРК, а також у Меджлісі і Духовному управлінні мусульман Криму, практично виключає можливість раннього виявлення і профілактики потенційних загроз у цій сфері, не кажучи вже про вироблення науково обгрунтованих рекомендацій превентивного характеру».
Чи можливий «український щит»?
Аналітики неодноразово відпомічали, що на цьому етапі для України природним щитом від загрози «м'якої революції» є «алергія» у значної частини населення країни від «помаранчевої революції» і п'яти років перебування її лідерів при владі. Але цей «імунітет», якщо його не підтримувати, витримає лише кілька років. Тому на порядок денний ставиться питання пошуку адекватних механізмів протистояння описаним вище потрясінням країни. І хоча публікація не є місцем для детального викладу рецептів, деякі їхні моменти доречно навести.
Перш за все, ключовим моментом побудови «українського щита», фактично його фундаментом є консолідація нації. І адекватна національна ідея при цьому - її інструмент. Але, говорячи про національну ідею, ми повинні розуміти, що це має бути не «шароварщина» з однієї сторони і не загальна «русифікація» з іншої.
Напевно, ніхто не буде сперечатися з тим, що саме еліти здатні і повинні консолідувати суспільство. Саме помилки еліт, скинутих на Близькому Сході і в Північній Африці, є красномовним застереженням для наших лідерів та їх оточення. Не можна до нескінченності відгороджуватися високими парканами в елітних селищах в Кончі-Заспі, а спробувати боротися за лідерство в умах і серцях своїх «пересічних» співгромадян. Якщо пустити це на самоплив, то «вакуум» тут же буде заповнений пройдисвітами від влади.
Тому еліти, які перебувають при владі, повинні для консолідації суспільства показати свою відкритість, дати шанс громадянам на реалізацію їхньої мрії. Дуже добре з цього приводу сказав політолог Дмитро Видрін: «Коли 0,01% нації забирає у 99,99% право на мрію, це небезпечніше, ніж коли 10% багатих забирають хліб та м'ясо у 50% відсотків бідних. Це набагато небезпечніше тому, що за мрію люди б'ються набагато гостріше, запекліше, брутальніше і до кінця. Сильніше, ніж за хліб і за м'ясо.
У сучасному світі - повна доступність інформації. На будь-якому таблоїді хто завгодно може прочитати про мрії дітей та зятів президентів ... Стара система ставила інформаційні бар'єри перед можливістю знати ці мрії. Інтернет прибрав ці бар'єри. Ти сьогодні знаєш, як живе донька Тимошенко, знаєш, як живе син Януковича. Тому ти вже можеш звіряти свої мрії з їх мріями, а коли у людей забирають мрії - відбувається соціальний вибух ... І будь-який хлопчисько в Україні зі Львова, з Тернополя, з Харкова повинен знати - якщо він буде талановитий, якщо він буде терплячий, посидющий, якщо він буде знати 4 мови, то у нього можуть бути такі ж мрії і такі ж можливості їх реалізації, як у його однолітка з Єнакієвого, який є сином, зятем, другом когось із правлячої верхівки ... От якщо буде таке відчуття - тоді не буде ніяких революцій: ні за хліб, ні за м'ясо, ні за мрії. Ось це - той головний меседж влади, який я б хотів сьогодні дати».
Наступна складова захисту суспільства від потрясінь - встановлення державою контролю над інформаційним простором країни. Причому не тільки над його інфраструктурою: телеканалами, Інтернетом, друкованими ЗМІ тощо, а й змістовною частиною переданої інформації. Але не тупою цензурою, а обов'язковим формуванням смаку нації на нормальні цінності.
Як ми можемо спостерігати, нам нав'язують стирання суверенітету держав. Створюються конфліктні ситуації, які незабаром переходять у збройні конфлікти, локальні війни, перевороти і «кольорові революції». Таким способом створюється хаос на певній території. В умовах цього хаосу розмивається національний суверенітет, стає незрозуміло, хто є керівником країни. Але коли в країні існує адекватна і сильна влада - важко порушити суверенітет і нав'язати свою волю з боку зовнішніх сил. А коли у світовій політиці домінує теорія «керованого хаосу», немає стабільності в державі, незрозуміло, чи легітимна, чи ні влада, - у цих умовах лідери національних держав стають більш залежними від міжнародних груп та їх ідеологів, а самі держави - від потрясінь ззовні.
Куницький С.В., для ЦВППБ
