Стратегічне значення території України визначається, насамперед, її комунікаційними можливостями.
Україна розташована на перетині найважливіших транснаціональних повітряних, морських і наземних шляхів, які з'єднують розвинені європейські регіони з багатими сировинними й людськими ресурсами Росії, країн Середнього й Близького Сходу й далі ведуть до просторих ринків Індійського океану й Східної Азії. Від характеру функціонування цих комунікацій залежить як розвиток геополітичної обстановки у світі й регіонах, так і хід можливих бойових дій на різних театрах військових дій (ТВД). Саме через територію України здійснюється зв'язок європейських держав із Середземномор'ям, утворюючи в такий спосіб загальне поле економічних і політичних інтересів усього Євразійського материка.
Можливості розробки нових родовищ нафти й газу в Каспійському регіоні, їх транспортування на світові ринки енергоресурсів викликають пильну увагу західних країн, зацікавлених у диверсифікації джерел енергоресурсів і забезпеченні їхньої безпеки з використанням можливостей НАТО. Російській Федерації стає усе складніше зберігати свої позиції серед держав регіону. Зміна геополітичного балансу сил у регіоні в найближчому майбутньому може створити і нові конфігурації міждержавних відносин, де неминучі будуть зіткнення світових геополітичних сил, кожна з яких намагається реалізувати тут власні економічні й політичні інтереси.
Європейську спільноту більше турбує соціально-економічна слабкість і недостатній рівень демократичного розвитку сусідніх країн, що створює потенціал конфліктності й політичної дестабілізації в більш широких масштабах, які доносяться до кордонів держав-членів Європейського Союзу.
Події 11 вересня 2001 року та їх наслідки, зокрема події навколо Афганістану, Іраку й Ірану, докорінно змінили геополітичну ситуацію в регіоні. США заявили про свої претензії на контроль над цим регіоном, і останні події в Грузії підтвердили це.
Основними політичними гравцями, що визначають мир, спокій або нестабільність у Євразії, є США, Європейський Союз та Російська Федерація.
США мають певні геополітичні переваги в порівнянні з Росією, обумовлені більшим ступенем їхнього економічного впливу на політичну ситуацію в країнах Південного Кавказу, що визначається здебільшого економічними факторами. Особливо важливим є розширення військової присутності США в Європі, на Кавказі (Грузії, Азербайджані), в Центральній Азії та на Близькому Сході. Причому, дуже рідко, коли військова присутність США є фактором підтримки стабільності в регіоні. Здебільшого розширення військової присутності США супроводжується зростанням воєнно-політичної напруженості, а інколи, і масштабною дестабілізацією ситуації. При цьому США мають на меті масштабне й планомірне витиснення Росії з регіону, зменшення її політичного, економічного й військового впливу.
Наведемо найбільш яскравий приклад дестабілізації ситуації в Євразійському просторі.
Сполучені Штати Америки ведуть масований дипломатичний наступ на столиці європейських держав, нав’язуючи їм свій план зі створення протиракетної оборони (ПРО) в Європі. Поки що в обойму США потрапили дві держави – Польща та Чехія. Американці намагаються переконати світ, що ракети таких країн, як Іран і КНДР загрожують Європі та США. Як і на початку розв’язання війни в Іраку, США обговорюють тему можливих терористичних атак проти них та їх союзників по НАТО із використанням міжконтинентальних ракет, яких ще не розроблено, що є черговим американським міфом для прикриття розширення американської військової присутності в Європі.
Виникає просте запитання, а яка у цьому процесі роль України?
Відповідно до ст. 7 Закону України „Про основи національної безпеки України” однією із загроз національним інтересам і національній безпеці України у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України визначено нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося. Оскільки Закон України „Про основи національної безпеки України” з цього приводу не містить ніяких приміток, то нові угруповання військ та озброєнь поблизу кордонів України, розгорнуті на території держав-членів блоку НАТО, слід розглядати як загрозу національній безпеці держави.
Розглянемо більш детально наміри США стосовно розміщення на території Польщі та Чехії баз ПРО. Основним призначенням баз декларується захист Європи від атак балістичних ракет, які можуть бути запущеними з території однієї з країн Близького Сходу (Ірану) або КНДР (ці країни зараз не мають таких ракет на озброєнні).
Якщо на цю проблему подивитися більш ширше, то імовірнішими і небезпечнішими для країн Європи можуть бути одиночні або групові ракетні удари з боку третіх країн, так званих "держав-ізгоїв", держав з нестійкими - "недемократичними" режимами, або терористичними організаціями, що дістали доступ до ракетного озброєння. Такі удари можуть завдаватися, перш за все, з провокаційними і терористичними цілями, можливі також випадкові пуски.
Тут вбачається як мінімум два негативних аспекти для України: по-перше, через неточність наведення (що спостерігалось при використанні новітньої високоточної зброї НАТО під час війни в колишній Югославії) ракети можуть уразити об’єкти на території України (у т.ч. АЕС, дамби, хімічні об’єкти, школи та ін.); по-друге, ці ракети можуть бути перехоплені засобами протиракетної оборони також над нашою територією з аналогічними наслідками для населення, економіки й екології.
США стверджують, що при поразці балістичних ракет утворюються невеликі осколки, більшість з яких згорає при вході в атмосферу, і тому вони не являють собою ніякої небезпеки. На думку держдепартаменту США, "невеликий ризик падіння осколків (на територію України - прим. авт.) блідне порівняно з альтернативою, якою є удар по населеному пункту, на який націлена ця ракета із звичайною або начиненою зброєю масового ураження боєголовкою".
У виступах офіційних представників держдепартаменту США не озвучуються держави, над територією яких планується здійснювати перехоплення балістичних ракет. За оцінками російських експертів, при перехопленні балістичних ракет у зону поразки потрапляють значні території України, Росії, Польщі, Чехії, Німеччини та деяких інших держав.
У зв’язку з цим виникає ряд запитань.
Чому США про це нічого не говорять? Чи потрібно запитувати дозвіл у цих держав на пуск ракет-перехоплювачів? Чи будуть США взагалі когось запитувати? Чи загрожує безпеці цих держав перехоплення ракет навіть у звичайному спорядженні над нашими головами?
Пентагон скромно замовчує характеристики систем ПРО, що мають розгорнутися, тому неможливо оцінити ступінь загрози для кожної країни, простір якої буде порушуватись або планується використовувати при цьому. Але якщо врахувати, що система ПРО будується для перехопленні ракет, що стартують з території Росії, зокрема, з її східної частини, то це означає, що уся територія України, де будуть падати уламки збитих ракет, перетвориться на територію екологічної катастрофи, наносячи колосальні збитки не тільки інфраструктурі країна, але і призведе до суттєвих втрат населення.
Проте у політичного керівництва України не викликають занепокоєння наслідки перехоплення балістичних ракет поблизу кордонів або навіть над територією України. У коментарі прес-служби МЗС України від 23 січня лише зазначено, що „оголошені США наміри розгорнути елементи протиракетної оборони на території Чеської Республіки й Республіки Польща Україна розцінює як додатковий елемент боротьби проти проявів тероризму”.
В коментарях стосовно ПРО замовчується головне: над чиєю територією будуть знищуватись боєголовки? Ця інформація у США вважається секретною. Знищення боєголовок під час старту, як це хочуть показати „українські експерти”, – це абсолютна нісенітниця та введення в оману аудиторії. Локатори ПРО будь-якої країни намагаються виявити ракети в момент старту та виходу на задану кінематичну траєкторію. Саме на етапі старту ці ракети мають найбільшу ефективну поверхню розсіювання, прогнозовані з високою точністю показники набору висоти, що дозволяє їх стійко супроводжувати протягом декількох десятків секунд, ідентифікувати момент старту та видати сигнал тривоги.
Але найбільше занепокоєння викликає процедура прийняття рішення на перехоплення ворожої боєголовки. Рішення приймає не оператор РЛС, не командир підрозділу ракет-перехоплювачів (достатньо згадати, як долетів до Червоної Площі німець Руст), а політичне керівництво держави, і на це потрібні вже не секунди, а хвилини. За цей час, навіть, тихохідні ракети пролетять велику відстань.
Ще один аспект, про який замовчується. Якщо політичним керівництвом іншої держави (а такою є власник системи ПРО - США) приймається рішення на перехоплення боєголовки над територією України, то це є порушенням суверенітету України.
Якщо США дійсно хочуть поставити заслін іранським і північно - корейським ракетам, то набагато простіше, дешевше та надійніше домовитись із Росією – близьким сусідом цих країн, створити спільні змішані сили ПРО і таким чином забути про цю загрозу.
Яка ж можлива реакція України на плани США? Нами вважається за доцільне підтримати ідею створення ЄВРОПРО і завдяки рівноправній участі у ній убезпечити свою територію від ударів нестратегічних балістичних ракет. Супутніми інтересами України у створенні ЄВРОПРО можуть бути:
уповільнення процесу розповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ) і засобів її доставки за рахунок контролю їх розповсюдження і реалізації заходів щодо обмеження їх розповсюдження;
зниження імовірності застосування ЗМУ в регіональних конфліктах, зокрема в тих, що безпосередньо зачіпають Україну;
прискорення політичної інтеграції України у ЄС за рахунок участі у реалізації масштабного проекту ЄВРОПРО спільно з розвиненими країнами Заходу;
можливість підтримки і вдосконалення технологій ОПК України за рахунок його участі в роботах з розробки і створення елементів ЄВРОПРО;
посилення політичного впливу України на міжнародній арені, як співучасниці розробки ЄВРОПРО;
зростання питомої ваги України на світовому ринку озброєння і технологій в частині систем і засобів, що володіють потенціалом боротьби з нестратегічними БР.
Військово-технічними передумовами участі у створенні ЄВРОПРО є: високий науково-технічний потенціал України у сфері розробок ракетного озброєння і техніки; наявність специфічних інформаційних засобів і науково-технічного заділу в частині створення таких засобів; досвід створення і експлуатації систем і засобів протиракетної оборони тощо.
Росія стрімко підвищує свій вплив на процеси світової політики. Виходячи із численних офіційних заяв, основними пріоритетами зовнішньої політики Росії є: формування нових відносин («перезавантаження») зі США, НАТО і ЄС, боротьба з новими загрозами й викликами, інтеграція Росії в європейську й світову економіку, що означає зростання ролі Росії в європейських справах, і, автоматично, збільшення впливу Росії на регіональні процеси.
Активна політика США у відносинах із Грузією й Узбекистаном привела до послаблення впливу РФ на Південному Кавказі й у Центральній Азії. У зв'язку з подіями в Узбекистані ситуація трохи змінилася на користь Москви. Росія підсилила потенціал ОДКБ, активізувала силову політику на Північному Кавказі й свій вплив на інші чорноморські країни.
Одночасно Росія інтенсивно працює над посиленням свого контролю за енергоресурсами Центральної Азії. Разом з тим, реалізуючи власні інтереси в регіоні, Росія не здатна взяти на себе повну відповідальність за його долю в цілому. Вирішення регіональних проблем, насамперед, передбачає створення соціально-політичних й економічних передумов для динамічного й стабільного розвитку країн регіону, а не тільки військово-політичну присутність і дипломатичну активність. Довгострокові інтереси РФ полягають у зміцненні безпеки й стабільності в регіоні, у знешкодженні загроз, які породжені посиленням місцевих конфліктних ситуацій і криміногенних факторів.
Принципово важливою особливістю регіональних держав є те, що їхні інтереси й національні пріоритети якщо в чомусь не збігаються, то щонайменше не суперечать один одному. Саме ці країни кровно зацікавлені в збереженні стабільності й безпеки регіону, у постійному розвитку й безперебійному функціонуванні транспортних коридорів на Захід незалежно від геополітичних ігор “великих” гравців. Тут відкриваються широке поле й можливості для узгодження ними своїх власних національних інтересів і національних пріоритетів, які об'єктивно зручні всім країнам зазначеної групи.
Росія підтримує ідею створення ЄВРОПРО. Позитив її пропозицій полягає в тому,
що участь в європейській системі ПРО не зачіпає національних інтересів країн, що беруть у ній участь, і дозволяє національним системам ППО-НПРО вирішувати свої локальні завдання в рамках єдиної системи ЄВРОПРО. При такому підході не постає питання про жорстку уніфікацію інфраструктури, всіх технічних (що забезпечують) і вогневих засобів, а також технологій управління і програмного забезпечення систем управління, використовуваних національними командуваннями. Це робить систему відкритою для розширення складу її учасників без великих витрат на модернізацію національних систем нових членів і забезпечує можливість підключення до неї в майбутньому інших європейських країн, що цілком може влаштувати і Україну.
ЄС. Європейські держави, в основному члени блоку НАТО, стурбовані проблемою єдності в масштабі континенту й акціями міжнародного тероризму, намагаються захищати себе від таких загроз, як нелегальна міграція, особливо після розв’язання НАТО війни проти Лівії, проникнення на їхню територію організованої злочинності, зброї, наркотиків, інфекційних хвороб і т.ін. Тому країни ЄС на найближчу перспективу використовують Україну як «санітарний» кордон, своєрідний фільтр. Для ЄС Україна не буде привабливою до тих пір, поки її політичне керівництво реалізовуватиме проамериканський курс. Саме через проамериканський український уряд США отримують можливість контролювати поставки енергоносіїв в Європу і тим самим диктувати умови ЄС, стримувати його розвиток, генерувати у ньому кризи та порушувати стабільність.
Для України зрозуміло, що її шлях у напрямку європейської інтеграції буде відбуватися досить складно й потребуватиме тривалого часу. З іншого боку, з огляду на неефективність рішення економічних і політичних проблем у рамках СНД, Україна перебуває в пошуку паралельних форм економічного співробітництва. Орієнтуючись на прагматизацію своєї зовнішньої політики, диверсифікованість зовнішньоекономічних зв'язків, Україна акцентує увагу на економічному й політичному просуванні в південно-східному напрямку, насамперед у Чорноморському регіоні, який вона також розглядає як частину Великої Європи.
Основні стратегічні інтереси України в Чорноморському регіоні полягають у диверсифікації джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію, виході на місткі ринки країн регіону через розвиток зручних і безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій. Разом з тим, Україна зацікавлена в ліквідації загроз власній безпеці, які мають походження в країнах Сходу, особливо в зонах конфліктів (нелегальна міграція, міжнародна злочинність, наркобізнес, тощо), шляхом створення загальних регіональних механізмів, які їм протидіють.
У цілому для України важливо підвищити свою геополітичну вагу через зміцнення впливів у країнах євроатлантичного регіону й участь у формуванні європейської системи безпеки. Але реально відбувається підпорядкування зовнішньої політики інтересам США, або іншими словами, США здійснюють зовнішнє управління Україною в своїх інтересах. Це підтверджується у доповіді екс-посла США в Україні С. Пайфера «Попереджуючи кризу в Україні», де йдеться про нашу країну як про державу із зовнішнім управлінням і ставить завдання щодо цього управління точно за адресою – Вашингтону.
Пайфер говорить про те, що США вже «вклали мільярди доларів на підтримку впорядковування» України, натякаючи на необхідність захисту цих інвестицій. Він малює такі сценарії можливих конфліктів в наший країні, які «являють собою істотні ризики для України і інтересів США»: «кримський сепаратизм», Чорноморський флот, відносини з Росією, етнічні росіяни, питання російської мови і «політизування питання вступу до НАТО». Слід зазначити, що імовірність зазначених сценаріїв з приходом до влади В. Януковича суттєво не знижена. На ключових постах державного управління, в експертному середовищі, яке повністю контролюється США через так звані «структури громадянського суспільства» (різні центри, фонди, інститути, що фінансуються Заходом), «законсервовані» агенти впливу, що активно працювали над втягуванням України в НАТО.
Оскільки останнім часом загроза великомасштабного військового зіткнення держав та розв’язання світової ракетно-ядерної війни значна ослабла, то на порядок денний вийшли економічні фактори, які стали відігравати вирішальну роль у забезпеченні стабільності міждержавних відносин. Не можна не зважати на прискорення науково-технічного прогресу, досягнутого в останні роки, і появу нових, більш витончених засобів збройної та інформаційної боротьби. Вони внесли корінні зміни у сучасне воєнне мистецтво.
У цих умовах забезпечення національної безпеки України ускладнюється рядом факторів, серед яких:
реформування сусідніми державами своїх збройних сил у напрямку підвищення їхніх бойових можливостей;
перехід до блокової політики у сфері забезпечення воєнної безпеки, західні сусіди стали членами блоку НАТО;
поява нових систем зброї й військових баз поблизу кордонів України, про що зазначалося раніше, й ін.
Сучасні міжнародні відносини України із суміжними державами останнім часом набули чіткого ідеологічного забарвлення. З одного боку - члени блоку НАТО, з ними в ідеологічній сфері не простежується конфліктності й напруженості. З іншого боку - РФ і Білорусія, з ними періодично загострюються відносини. В ідеологічній сфері опозиційні сили постійно нагнітають антиросійську риторику, що особливо проявилося наприкінці 2005-початку 2006 року по проблемі торгівлі й транзиту газу, та у 2009 році з питань історії українсько-російських стосунків. Росія стурбована намірами України інтегруватися в НАТО, у чому Росія вбачає для себе зростання рівня воєнної загрози. І хоча ці наміри на офіційному рівні призупинені прийнятим з приходом до влади В. Януковича Законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (законом встановлено позаблоковий статус), але на практиці немає гарантії того, що питання інтеграції України в НАТО зняте з порядку денного. На цьому наголошував С. Пайфер у згадуваній вище доповіді «Попереджуючи кризу в Україні». Він по суті відкрито закликав Вашингтон вплинути на Київ з тим, щоб той одурював власне населення. Так, у зв'язку з незручністю теми НАТО в період президентських виборів колишній посол пропонує наступне: «Щорічна національна програма може бути наповнена змістом ПДЧ без назви ПДЧ, яка спричиняє небажані непорозуміння усередині України і в українсько-російських відносинах». Тобто практично мова йде про те, щоб заспокоїти пересічного українця, нав'язавши нам все-таки ПДЧ під іншим соусом. А ось вже після виборів 2010 р., по рекомендації С.Пайфера, адміністрація США повинна добитися підтримки ідеї вступу в НАТО серед еліти і широких верств населення України.
У цілому в Європі склалися сприятливі умови для пом'якшення воєнно-політичної обстановки через скорочення чисельності збройних сил держав, які входили в різні блоки, але не можна й закривати очі на модернізацію збройних сил держав-нових членів НАТО, на переміщення до кордонів України баз й інфраструктури НАТО, радіолокаційних постів й елементів нової системи ПРО, недотримання вимог Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ), про вихід з якого заявила Росія.
У цих умовах Україна повинна прогнозувати як можливі сценарії розвитку воєнно-політичної ситуації в Європі можливу її дестабілізацію залежно від результатів політики США в Європі, на Близькому й Середньому Сході, а також у Центральній Азії.
Збройні конфлікти й осередки напруженості в різних регіонах світу не можуть не впливати на Україну, а збройні зіткнення, що відбуваються, поблизу її кордонів, роблять уразливою територію України у військовому відношенні.
У разі збройного конфлікту Заходу з будь-якою державою, що розташовується на схід від України, незалежно від того, буде Україна позаблоковою чи ні, бойові дії (у повітряно-космічному просторі або на землі) розгорнуться на її території, що матиме для її й так непростої екології катастрофічні наслідки.
Зміцнення геополітичного положення України в цьому контексті можливе шляхом зміцнення державності й суверенітету, насамперед, шляхом забезпечення її енергетичної незалежності та дотримання позаблокового статусу.
У цих умовах забезпечення національної безпеки держави, розробка обґрунтованого зовнішньополітичного курсу для реалізації проголошених національних інтересів вимагає більш повного виявлення й врахування глибинних воєнно-економічних інтересів суміжних держав.
Спектр цих інтересів дуже широкий: від перегляду існуючих кордонів і домінування в регіоні до встановлення контролю за стратегічними об'єктами й комунікаціями України, завоювання вільного доступу до сировинних ресурсів України й використання дешевої висококваліфікованої робочої сили.
Найбільш важливими джерелами нестабільності воєнно-політичної обстановки навколо України, які будуть домінувати на початку ХХІ сторіччя і які варто розглядати як можливі причини гіпотетичного конфлікту із втягуванням у неї України, є:
розширення НАТО на Схід;
нарощування військових баз та військової інфраструктури поблизу кордонів України;
застосування військової сили проти сусідніх держав, або держав, де реалізуються найважливіші національні інтереси України;
спроби використання території України для тиску на Росію;
збереження неврегульованої конфліктної ситуації на території Придністровського регіону Республіки Молдова, що безпосередньо межує з Україною;
невирішеність питання щодо розмежування лінією державного кордону акваторії Чорного і Азовського морів та Керченської протоки, відсутність демаркації державного кордону України з Російською Федерацією, Республікою Білорусь та Республікою Молдова, що стримує врегулювання правових засад забезпечення його режиму і облаштування, ускладнює ефективну протидію транскордонним загрозам;
недосконалість державної міграційної політики та неефективність системи державного регулювання міграційних процесів, що не забезпечують належний захист прав та інтересів громадян України, які працюють за кордоном, не створюють умов для допуску іммігрантів у відповідності до інтересів України, їх належної інтеграції в українське суспільство та ін.
Все це спричиняє необхідність своєчасного відстеження у відносинах із сусідніми державами ознак зростання загроз воєнного характеру й прихованого нарощування їх військових потенціалів.
Таким чином, через більше десятка років після закінчення “холодної" війни основною тенденцією зміни геополітичної ситуації в Європі є розширення військової присутності США в Євразії та зростання транснаціональних загроз. Традиційні військові засоби стають усе менш придатними для протидії цим загрозам. Значно більшої ваги набувають дипломатичні, політичні, економічні, інформаційні, правоохоронні важелі, а також військові засоби в новій якості - компактні, мобільні, високоефективні, підготовлені для вирішення широкого спектра завдань на всіх етапах розвитку конфліктів. Відповідно, набагато більше уваги необхідно приділяти координації заходів безпеки на міжнародному рівні: роль нинішніх структур безпеки, зокрема ООН та ОБСЄ, а також ЄС повинна істотно змінитися відповідно до характеру й масштабу сьогоднішніх і прогнозованих загроз й їхніх можливих наслідків.
Глибокої трансформації потребують структура, функції, система підготовки й повноваження спецслужб держави. Вони повинні орієнтуватися, насамперед, на виявлення й нейтралізацію загроз національній безпеці держави на ранніх стадіях їхнього зародження.
Державне реагування на загрози повинне бути переважно превентивним й адекватним їхньому характеру й масштабу, опиратися на суспільну й міжнародну підтримку й гарантії безпеки, надані Україні у зв'язку з її приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Геополітичне положення країни не є чимсь незмінним. У процесі забезпечення національної безпеки, реалізації національних інтересів, поступального розвитку суспільства й держави зазнаватиме змін геополітичне положення. Тому надто важливо спрямувати політику забезпечення національної безпеки так, щоб геополітичне положення України змінювалося винятково в кращу сторону.
Доктор технічних наук, професор Володимир Богданович, для ЦВППБ.
