Центр воєнної політики та політики безпеки

Гіпотеза про неможливість забезпечити військову безпеку країни тільки військовою силою, хай навіть надгігантською, і пріоритету в цій справі політичних засобів серйозно пролунала в середині 1980-х років. На початку 1990-х років на неї «налягли» критики, своєрід¬но оперуючи змінами, що відбувалися, у світі. Вони стверджували, що ставка на першість дипломатії щодо забезпечення безпеки обернулася безоглядною «гонкою роззброювання» з боку Росії та військових вигод для Заходу у зв'язку з виводом військ з ряду країн Європи. Подальший перебіг подій у світі показав неспроможність такої оцінки. Дедалі частіше підтверджувалася та істина, що для забезпечення військової безпеки політичні засоби поступово стають головними.
У найширшому розумінні всі засоби забезпечення безпеки держави можуть бути поділені на матеріальні та духовні, насильницькі та ненасильницькі, військові та невійськові. При цьому, насильницькі засоби — це не лише військові, а й невійськові. Ненасильницькі ж виключають військову силу. Військові засоби за своєю природою є насильницькими. Невійськові засоби можуть застосовуватися для насильства (економічного, політичного, ідеологічного, психологічного та ін.).
Невійськові засоби забезпечення безпеки — це все, чим володіє держава за винятком військової сили, а також міжнародні фактори, на які можна посилатися при нейтралізації військових загроз, а саме:
    • сукупність політичних, економічних, науково-технічних, духовно-культурних, інформаційних, гуманітарних можливостей країни для інтегрування її у світове співтовариство, розвитку різносторонніх зв'язків, що зміцнюють довіру, співробітництво, знижують рівень військового протистояння, споруджують бар'єри для силової політики;
     • миротворчі складові міжнародної політичної системи, відповідні глобальні організації та рухи, політико-правові й моральні норми, та світова суспільна думка, які спрямовують розвиток військово-по-літичних відносин держав у русло недопущення війн і військових конфліктів;
     • міжнародний авторитет, досвід і становища держави у світовому співтоваристві, його духовно-моральний вигляд.
Невійськові засоби повною мірою можуть служити інтересам безпеки, якщо вони використаються не в насильницькому, а в миролюбно-цивілізованому дусі. За даними вчених, налічується близько 200 видів невійськових засобів забезпечення безпеки. У цьому комплексі провідна роль належить безпосередньо політичним засобам, тому що політика формує, спрямовує, застосовує всю сукупну міць держави та її окремі компоненти в інтересах забезпечення безпеки.
Під політичними засобами захисту держави, на відміну від власне військових, розуміють такі теоретичні концепції, форми, методи і прийоми діяльності держав (коаліцій), а також інститути, установи й організації, що забезпечують мирне рішення виниклих проблем. До них належать: миролюбне політичне мислення, способи і прийоми дипломатії, переговори, діалог, угоди, зустрічі політичних і держав¬них лідерів, зміцнення довіри у військовій галузі та ін.
Наприкінці XX століття зміцнився такий політичний інструментарій забезпечення безпеки, як: договори й угоди про скорочення озброєнь і збройних сил, військово-політичне співробітництво; створення нових організації та інститутів у вигляді міждержавних і регіональних центрів з попередження військових конфліктів, механізми постійних переговорів, контролю за військовою діяльністю держав та блоків. Виникли такі нові політичні механізми, як «народна дипломатія», «дипломатія військових», незалежна експертиза військово-по¬літичної діяльності й т.д.
Дія політичних засобів у конкретній історичній ситуації може вберегти державу від безпосереднього нападу, який загрожує їй, зірвати плани агресивних кіл, поліпшити зовнішньополітичне положення, загальне розміщення і співвідносність сил, звести нанівець ворожнечу з іншими країнами, збільшити число союзників, зміцнити свій імідж. Всесвітня історія знає чимало прикладів, коли прорахунки у зовнішній політиці і дипломатії послабляли позиції могутніх держав.
Політика може закласти міцний запас безпеки при скороченні витрат на оборону, сприяючи більш динамічному розвиткові економіки, науки й техніки, підвищенню життєвого рівня народу. Вона може дати вагомі «мирні дивіденди», необхідні для вирішення наростаючих глобальних проблем. Діалектика військових і невійськових засобів забезпечення безпеки — величезний потенціал останніх полягає у тому, що навіть найпотужніше озброєння не рятує від небезпек і страхів, а політика може усунути і їх, забезпечивши певність, що на тебе не нападуть, створити такі умови, коли у країни не буде супротивників і ворогів.
Мистецьке використання політичних засобів служить формуванню міцних дипломатичних, економічних, культурних та інших відносин, що забезпечують укладення системи угод на принципах мирного співіснування держав. Але можливості політичних засобів у забезпеченні безпеки не безмежні. З початком війни частина з них знецінюється, відходячи в історію (договори, угоди, переговори з державою-нападником). Разом з тим посилюється роль політичних засобів, поклика¬них зупинити війну, приборкати агресора, відновити мир. Крім того, у всіх випадках сила політичних засобів полягає в тому, що вони застосовуються не самі собою, ізольовано, а в тісній взаємодії з еко¬номічними, науково-технічними та військовими чинниками. Реальне поєднання політичних і військових засобів у міжнародній діяльності держави залежить як від політичної волі його військово-політичного керівництва, так і від складної військово-політичної обстановки навколо нього.
Зовнішня політика не обов'язково пов'язана з військовими можливостями країни. Є чимало країн, що мають символічні армії, але проводять ефективну зовнішню політику, займають міцні позиції у світовому розподілі праці, мають значний запас безпеки. Економічні, науково-технічні, культурні й інші відносини встановлюються завдяки не танкам і ракетам, а наукоємному виробництву, високому інтелек¬туальному потенціалові, новітнім технологіям, готовності надати допомогу у важких ситуаціях.
Опора на військову силу у світових процесах, у внутрішньому житті пов'язується певною мірою із усталеним у політичної еліти держави розумінням її суті та змісту. Військову потужність дотепер розуміють, відповідно до трактування «Військового енциклопедичного словника», як сукупність усіх матеріальних і духовних сил дер¬жави (коаліції) та її здатність мобілізувати ці сили для досягнення цілей війни. Компоненти військової могутності — економічний, науково-технічний, моральний і власне військовий потенціали. Звідси випливає, що військова могутність держави ототожнюється з її за¬гальною потужністю. Ідея про призначення військової потужності, насамперед, підтримувати мир і безпеку, готовність запобігання війни і військових конфліктів, забезпечувати відсіч агресії витісняється зі смислового поля обороноздатності, а соціально-політичний, еконо¬мічний, науково-технічний та духовний потенціали суспільства, з погляду безпеки, оцінюється лише внеском в обороноздатність, мірою готовності та здатності задовольнити потреби війни, тобто без урахування їх диференційованої самоцінності. Наприклад, економічний потенціал забезпечує військову безпеку не лише військово-оборон¬ним виробництвом, а й мірою своєї інтеграції у світове господарство, пов'язаністю з економікою інших країн, зменшуючи або повністю ліквідуючи прагнення будь-кого нав'язати військовий конфлікт.
У наш час посилюється саме самостійна цінність економічних, науково-технологічних, інформаційних, фінансових, культурних та ін¬ших чинників як у зміцненні безпеки, так і авторитету, ваги держави на світовій арені, ефективності її політики при стійкій тенденції зниження ролі суто військових можливостей. Розвиток і підтримка оборонної потужності тим більше не повинні підривати економічний, науково-технічний та духовно-культурний розвиток. Історія, на жаль, показує, що, маючи надпотужний військовий потенціал, можна істотно відставати від інших держав за рівнем життя, не мати внутрішньої стабільності і бути неспроможним забезпечити належну безпеку та оборону.
Можливості військових і невійськових, особливо політичних, засобів у забезпеченні безпеки постійно змінюються. У використанні цих можливостей є позитивне й повчальне для сучасності і майбутнього, проте є й чимало помилок та прорахунків, осмислення яких необхідно для самоочищення, знаходження нової інтелектуальної і моральної сили, для розумного коригування цілей, засобів і способів зміцнення безпеки. Для впевнених дій у сьогоденні і майбутньому необхідно опиратися на аналіз та уроки минулого.
У всесвітній історії накопичений не вельми значний досвід без¬печного існування держав переважно за рахунок політичних засобів. Такі країни, як Швейцарія і Швеція, засновуючи свою безпеку на політиці нейтралітету, мають сильні сучасні армії. На Швейцарію не нападають зовсім не тому, що бояться її армії, а завдяки її дружнім відносинам з усіма країнами світу. Такі невеликі держави, як Коста-Ріка, живуть спокійно, взагалі не маючи армії.
Досвід цих країн знаменує майбутнє багатьох держав, у тому числі й великих, на шляху демілітаризації. Великі й середні держави щодо політики забезпечення безпеки рідко орієнтувалися на невійськові засоби. Напрошувалися самі собою висновки про «природну» обмеженість можливостей політичних засобів. На ділі, слабкістю страждала політика застарілого типу — політика хитрощів, обманів, вузькоегоїстичних розрахунків.
Сьогодні ми усвідомлюємо завдані збитки матеріальним і духов¬ним основам військової безпеки України, спричинені нескінченним реформуванням її Збройних сил, відсутністю стратегії воєнної безпеки, чітко вибудуваних національних інтересів держави та їх пріо¬ритетів. І це буде коштувати нам колосальних коштів (згадаймо хоча б «газову війну» з Росією!).
Результати мілітаристського змагання 80-90-х років минулого століття вчать того, що потрібно рішуче оновлювати міжнародну стратегію, усіляко оздоровлювати міжнародні відносини, діяти вива¬жено, спокійно, стримано, не скочуючись на грань військової конфронтації. Не применшуючи значення військових заходів для захисту державних інтересів, Україна, як і будь-яка інша держава, у процесі прийняття відповідних і запобіжних заходів має виходити з того — зміцнять чи послаблять вони міжнародну стабільність, глобальну безпеку або діятимуть деструктивно. Саме під цим кутом необхідно ще раз зважити доцільність інтеграції України в НАТО, у результаті чого на території України з'являться передові ешелони системи протиракетної оборони США, які відсунуть на задній план політичні засоби забезпечення безпеки держави як основні на першу половину XXI століття.
Головним напрямом забезпечення безпеки в сучасних умовах має стати не створення загроз для інших у відповідь на їхні загрози, а ослаблення загроз — аж до цілковитого їх усунення, виключення із власного «політичного репертуару» таких дій, які викликали б побоювання в будь-якої держави світу. Нерозуміння цих нових реалій веде до певної деформації функцій і завдань оборонної могутності.
Питома вага, пріоритетність, конкретний вибір політичних і військових засобів для забезпечення безпеки визначатимуться об'єктив¬ною обстановкою, позицією інших держав та блоків. Залежно від цього може мати місце урізноманітнене їх поєднання:
     • вирішальна роль військового потенціалу при допоміжному значенні політичних ресурсів;
     • порівняно рівне значення цих засобів;
     • домінування політичних засобів (створення ефективного механізму блокування війн і конфліктів);
     • суто символічне значення військових засобів, зникнення військової небезпеки й утвердження гарантованої безпеки.
Перехід від військових до політичних засобів забезпечення безпеки є загальною закономірністю, що реалізується через діяльність кожної окремо й усіх разом узятих держав. Тільки загальний підхід до безпеки через використання невійськових засобів може забезпечити їх ефективність. Політичні засоби не дадуть очікуваних результатів, якщо якісь держави (коаліції) будуть зберігати застарілий підхід до забезпечення національної безпеки і захисту військовими засобами, прагнути в цій галузі досягти переваги над іншими і підривати тим самим основи миру й міжнародного співробітництва.
Новою тенденцією є посилення взаємодії між політичним і військовим керівництвом держав у будівництві нової системи безпеки, вихід на зовнішньополітичну арену міністрів оборони, генеральних штабів, інших військових органів. Важливо, щоб до тісної взаємодії між відомствами оборони й закордонних справ для забезпечення військової безпеки примкнули й інші відомства, наприклад інформаційні. Необхідні спеціальні механізми узгодження їхньої діяльності, а також реформування збройних сил відповідно до завдань переходу до ненасильницької системи безпеки. Із цього випливає необхід¬ність створення законодавчо закріпленого механізму прийняття військово-політичних рішень, введення контролю суспільства над армією і її використанням. Необхідно утвердити відкритість і гласність в оборонних справах на рівні світових стандартів, забезпечити відповідність військового будівництва реальним оборонним потребам, пе¬рехід до професійної армії, демократизацію всієї її життєдіяльності, докорінну зміну принципів навчання й виховання військовослужбовців.
Питання про трансформації саме системи армій із знаряддя війн у засіб їх запобігання ставив свого часу Ф. Енгельс. Щоб армії служили запобіганню війни, він пропонував послідовно зменшувати їхню здатність до нападу зненацька і наступу, а «для посилення лише оборони» поетапно скорочувати чисельність, замінювати постійні армії міліційними; здійснювати ці перетворення одночасно й узгоджено у всій системі європейських армій без шкоди для безпеки якої-небудь держави; сміливо йти на однобічні скорочення чисельності найбільш підготовлених для цього країн та армій, почавши зі зменшення строку дійсної військової служби, що є «кращим мірилом» придатності військ до рішучого «стратегічного й тактичного наступу». Програму перетворень армій, розроблену ф. Енгельсом, не було реалізовано, хоча й було визнано громадськістю.
За сучасних умов одним із першочергових завдань створення системи безпеки на ненасильницьких засадах є трансформація глобальної системи армій у напрямі приведення їхніх потенціалів відповідно до концепції достатності, позбавлення здатності до раптового нападу, встановлення ефективного контролю за арміями з боку ООН, спеціальних центрів з попередження війн, створення механізму розвитку відносин між ними.
Збройні сили мають забезпечувати безпеку, залучаючись до глобального миротворчого процесу. Працюючи на стримування агресора й готовність відбити його напад, вони покликані водночас сприяти поліпшенню міжнародної обстановки, скороченню озброєнь і збройних сил до рівня оборонної достатності, створенню надійного механізму блокування військових конфліктів
Хоча певні зміни, задекларовані в політиці Північноатлантично¬го альянсу, націлені на те, щоб перемістити акцент на політичні засоби й рухатися до концепції «мінімальної оборони» при досить низькому рівні ядерних і звичайних озброєнь. Але прагнення до розширення і наближення до кордонів з Росією, збереження багаторазової військово-технічної переваги, заяви про небезпеки зі Сходу і тому подібне свідчать про застарілі підходи НАТО до проблем безпеки.
Перенесення центру ваги у забезпеченні безпеки на політичні засоби, безперечно, дедалі більше впливатиме позитивно на міжнародну обстановку й зміцнення миру. Справжня безпека немислима без переходу від миру, заснованого на балансі сили, до миру на базі балансу інтересів, співробітництва та довіри. Цей процес має відбуватися поетапно: зниження рівня військової небезпеки, створення надійного механізму блокування війн і військових конфліктів, скорочення звичайних озброєнь, а потім повний демонтаж матеріальної бази війни. Нова модель безпеки може бути створена лише зусиллями всіх держав і народів. Цей процес перебуває на самому початку, і немає жодних гарантій, що він протікатиме безперешкодно, уповільнено і без «відкатів» назад.

Позиція Центру може не співпадати з точкою зору авторів статей, опублікованих на сайті