Те, що одним з основних завдань кожної країни є здатність забезпечити захист від можливих викликів і загроз у воєнній сфері, є аксіомою. Не виняток і наша країна. Становлення України, як суверенної незалежної держави, неможливо уявити без розбудови власних Збройних Сил та підтримання на належному рівні їх боєздатності і готовності до виконання завдань за призначенням.
Таке місце Збройних Сил у загальній системі державотворення потребує й відповідного відношення до них самої держави.
Але на жаль приходиться констатувати, що не завжди проблемам українського війська приділяється належна увага з боку вищого політичного керівництва держави і певною мірою можна погодитись з словами колишнього Міністра оборони України Євгена Марчука після пожежі на 275-ій артилерійській базі ракет і боєприпасів у Запорізькій області: “На жаль, усвідомлення гострих проблем Збройних Сил України відбувається лише тоді, коли трапляється надзвичайна подія”.
Що спонукає робити такі висновки?
Характерним на разі є розгляд окремих проблемних питань, які на сьогодні виникають з виконанням “Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006 -2011 роки”.
Так, однією з найбільш показових проблем є приведення чисельності Збройних Сил України до визначених показників, як у середньостроковій перспективі згідно із “Державною програмою розвитку Збройних Сил України на 2006 -2011 роки”, так і безпосередньо у поточному році відповідно до Закону України “Про чисельність Збройних Сил України на 2007 рік”. Згідно з зазначеними документами чисельність Збройних Сил України має скоротитись протягом 2006 – 2011 років на 102 тисячі посад, з них у 2007 році – 21 000 посад.
При цьому необхідно зазначити, що в плануючі документи щодо розвитку Збройних Сил скорочення чисельності закладено не заради самого скорочення, – воно скоріше є наслідком приведення складу та структури Збройних Сил України до перспективної, якісно нової моделі, яка відповідатиме вимогам до сучасної армії – невелика за чисельністю, добре озброєна і забезпечена, укомплектована високопрофесійним персоналом.
У “Білій книзі 2005 (Оборонна політика України)” зазначається, що за оцінками експертів Міністерства оборони та Генерального штабу, процес прискореного, масштабного скорочення чисельності Збройних Сил за рахунок їх бойового компонента вичерпав свої можливості. Подальше скорочення чисельності Збройних Сил сплановано провести за рахунок зменшення чисельності особового складу частин забезпечення та приведення їх структури у відповідність до сучасних вимог.
Враховуючи необхідність збереження бойового потенціалу військ (сил), досягти визначеної чисельності Збройних Сил України сплановано за рахунок створення нової системи логістики, позбавлення військових частин від непритаманних їм функцій щодо утримання та обслуговування об’єктів інфраструктури, скорочення арсеналів, баз, складів шляхом забезпечення належних темпів утилізації та реалізації надлишкового озброєння, військової техніки, ракет і боєприпасів та матеріально-технічних засобів, запровадження прозорих схем конверсії військових містечок, які вивільняються внаслідок реформування Збройних Сил.
Але ретельно сплановані, за запевненнями військового відомства, заходи виконати на практиці, як з’ясувалось не так-то й легко. Вже на другий рік виконання Державної програми, проведення заходів щодо переходу Збройних Сил до перспективної структури та відповідного скорочення їх чисельності дає певні збої, їх проведення гальмується цілою низкою, як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів.
З чим же пов’язані ці проблеми, чому вони з’явились та що цьому сприяло? Зробимо спробу проаналізувати деякі з них.
Перш за все, на сьогодні, це питання пов’язані зі скороченням арсеналів, баз та складів, на яких утримується надлишкове озброєння, військова техніка, ракети і боєприпаси та інші матеріально-технічні засоби. Проведення цих заходів безпосередньо пов’язане з розв’язанням проблем утилізації та реалізації надлишкових запасів.
Існування за часів колишнього СРСР на території України великого угрупування військ та передислокація військового майна на територію України внаслідок виведення груп військ з території держав Варшавського договору, призвели до накопичення на арсеналах, базах та складах Збройних Сил України великої кількості боєприпасів, більшість яких непридатна для використання і з кожним роком стає все більш небезпечною для зберігання. Так, майже всі арсенали, бази і склади з боєприпасами переповнені на 120-130%, а умови зберігання не відповідають встановленим нормам безпеки.
За даними Міністерства оборони України, підлягають утилізації 1,5 млн. одиниць стрілецької зброї і легких озброєнь (20% загальної кількості), понад 40 тис. одиниць надлишкових зразків озброєння, військової техніки, близько 1,2 млн. тонн ракет і боєприпасів (70% загального обсягу), понад 16 тис. тонн окислювача рідкого ракетного палива. Для охорони, обслуговування та зберігання надлишкових озброєнь, техніки та боєприпасів у складі Збройних Сил України утримується понад 12 тис. осіб. Питання щодо скорочення яких безпосередньо залежить від темпів утилізації.
Проте проблема утилізації надлишкового військового майна, особливо ракет і боєприпасів, давно перестала бути лише проблемою Міністерства оборони України. Пошук оптимальних шляхів убезпечення України від “боєприпасної загрози” давно став завданням для всіх органів державного управління. Так, на той час голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, Анатолій Кінах на засіданні комітету 21 грудня 2006 року наголосив: “Ситуація, яка склалася в останні роки в Україні з утилізацією і зберіганням боєприпасів, не відповідає вимогам національної безпеки держави. Вона серйозно загрожує життю, здоров'ю громадян України, наносить величезну шкоду навколишньому середовищу і в цілому знижує обороноздатність держави”.
На сьогодні при річній потребі в утилізації 100–150 тис. тон боєприпасів та теоретичній наявності в Україні потужностей, які дозволяють щорічно утилізувати до 70 тис. тон боєприпасів, фактичний обсяг утилізації у 2006 році становив 25,9 тис. тон. Це означає, що для утилізації більше 1,2 млн. тон надлишкових, непридатних для подальшого використання боєприпасів потрібно більше 50 років.
В Україні і досі не вироблено єдиного підходу до організації та функціонування цілісної системи утилізації боєприпасів. При цьому інтереси уряду, окремих відомств і міністерств не завжди збігаються. Відсутнє єдине розуміння того, якою має бути оптимальна та водночас ефективна система утилізації боєприпасів. Відомчі і бізнес-інтереси в цьому напрямку діяльності призвели до формування різних центрів впливу на процес утилізації і добір його безпосередніх учасників.
Потребує також окремого аналізу питання щодо залучення до передачі непридатних та надлишкових ракет, боєприпасів і вибухових речовин на утилізацію та проведення робіт з їх підготовки до утилізації, наряду з Міністерством оборони, Міністерства промислової політики і Національного космічного агентства. Але необхідно зазначити, що прискорення процесу утилізації для них, на відміну від Міноборони, не є “життєво важливим” – вони не охороняють місця зосередження боєприпасів, не витрачають кошти на їх утримання, не відповідають за дотриманням заходів безпеки в місцях зберігання (що, як зазначалось, робити дедалі важче) та не утримують у своєму складі значну кількість персоналу.
Якість подальшої роботи з утилізації ракет і боєприпасів зазначеного тріумвірату під загальним керівництвом створеної Кабінетом Міністрів України Комісії з координації робіт з утилізації непридатних та надлишкових ракет, боєприпасів і вибухових речовин (постанова КМУ від 31 грудня 2006 року N 1856) буде ще оцінена, а зміни в підходах до фінансування цих робіт викликають подив вже сьогодні. Якщо з запланованих у держбюджеті 2006 року на утилізацію для Міноборони 119,7 млн. гривень за загальним фондом було призначено 59 млн. гривень (49%), то на 2007 рік з призначених 71,2 млн. гривень – за загальним фондом 2,8 млн. гривень або лише 4%. Досвід наповнення спеціального фонду бюджету дозволяє стверджувати про заздалегідь закладене недофінансування цього напрямку діяльності.
Вже в минулому році незадовільний стан з утилізацією та реалізацією надлишкового озброєння, військової техніки, ракет і боєприпасів та інших матеріально-технічних засобів не дозволив провести у Збройних Силах планове розформування визначених баз, складів та скорочення понад 3 000 посад.
Не зважаючи на цілеспрямовані дії керівництва Збройних Сил України, його самостійні зусилля без адекватної допомоги усіх причетних органів державної влади, не дозволяє сподіватись на покращення стану справ і у 2007 році, що може призвести до погіршення ситуації з розформуванням військових частин (установ), які не передбачені у перспективному складі Збройних Сил та, як наслідок з виходом на визначені “Державною програмою розвитку Збройних Сил України на 2006 -2011 роки” та Законом України “Про чисельність Збройних Сил України на 2007 рік” показники чисельності.
Другим чинником, який негативно впливає сьогодні на скорочення Збройних Сил є проблема з реалізацією та конверсією вивільнених в наслідок реформування військових містечок та об’єктів нерухомого майна, на охорону і обслуговування яких витрачаються значні кошти з бюджету Міністерства оборони та утримується особовий склад Збройних Сил.
На початок 2006 року до інфраструктури Міністерства оборони України належало понад 2 200 військових містечка, які розташовані на території площею понад 500 тис. гектарів.
На цей час у сфері управління Міністерства оборони залишаються біля 450 військових містечок та 5 тисяч об'єктів нерухомого майна, які були вивільнені в результаті реформування Збройних Сил у попередні роки, не плануються для подальшого використання у діяльності військ та підлягають відчуженню, реалізації та передачі до комунальної власності. Частина з них знаходиться у такому стані понад 10 років.
Військові містечка, які вже не використовуються в інтересах Збройних Сил, продовжують обслуговуватись, опалюватись, охоронятись за рахунок Міністерства оборони. Ситуація, коли військовослужбовці займаються охороною військових містечок, які вже вийшли зі свого цільового використання, якщо вони не задіяні в бойовій підготовці, не задіяні в життєзабезпеченні військ є не нормальною. В той же час, зважаючи на те, що 70-80 % будівель і споруд у цих містечках морально застаріли і перебувають у незадовільному стані виникають проблеми з їх реалізацією через низьку комерційну привабливість або відмову місцевих органів влади приймати такі об’єкти у комунальну власність.
Водночас, значна кількість вивільнених об’єктів військової діяльності має незадовільний екологічний стан, який створює загрозу життєдіяльності населення і довкіллю (склади пально-мастильних матеріалів та компонентів ракетного палива, полігони тощо).
Враховуючи це, необхідно визнати, що проблеми конверсії колишніх військових об’єктів не є вузьковідомчою проблемою Міністерства оборони. Це завдання загальнодержавне. Відповідно, до вирішення цієї проблеми належить підходити з державних позицій.
І політичне керівництво держави, і суспільство, повинні зрозуміти, що Міністерство оборони – це військова структура, яка має цілком певне, конституційне призначення щодо військово-політичного керівництва Збройними Силами України. Питання конверсії – це невластиві Міністерству оборони функції, які значною мірою відволікають від виконання основних завдань.
Але про те що вивільнені об’єкти продовжують “викачувати” фінансові та людські ресурси Міноборони, як з’ясовується невідомо в окремих органах державної влади. Так у заяві прес-служби Мінфіну від 15.11.2006 зокрема наголошується: “…протягом трьох років відбулось значне скорочення особового складу Збройних Сил, розформовані військові частини, навчальні заклади, установи, вивільнилися військові містечка та інфраструктурні об’єкти. Внаслідок цього мало б зменшитись споживання енергоносіїв, амортизація та витрати на інші потреби Міноборони. Проте, якісних зрушень в структурі, плануванні та управлінні бюджетними коштами у відомстві не спостерігається”.
Можливо, саме така “необізнаність” призводить до появи законодавчих та нормативних документів, які фактично призводять до призупинення робіт з продажу військових містечок та іншого нерухомого майна (стаття 117 Закону України від 19.12.06 № 489 "Про Державний бюджет України на 2007 рік") та до заборони на укладання договорів, пов’язаних з відчуженням, реалізацією та передачею, у тому числі в оренду, військового майна (розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.09.06 № 491-р "Деякі питання управління майном, яке вивільняється в ході реформування Збройних Сил").
При цьому необхідно зазначити, що зволікання процесу вивільнення Збройних Сил від надлишкового військового майна, стримує процеси їх подальшого розвитку, відволікає від виконання основних функцій і завдань та сприяє перекваліфікації військовослужбовців у охоронців все більшої кількості надлишкових об’єктів та майна.
Розглянуті дві проблеми, які гальмують розвиток Збройних Сил України на нинішньому етапі, не є вичерпними (не менш, а можливо і більш важливими, є питання переозброєння армії на сучасні зразки, вирішення соціальних проблем військовослужбовців, перехід до професійних Збройних Сил тощо), проте вони найбільше потребують спільного пошуку шляхів виходу із кризи всіх державних інституцій починаючи від Верховної Ради, Кабміну і закінчуючи районною чи селищною радою.
По різному можна оцінювати дії з вирішення цих питань керівництва Збройних Сил, але необхідно зрозуміти, що залишення його на одинці з цими проблемами означає – загнати їх вирішення у глухий кут. Ще більш глухим цей кут виглядає за умови коли Міноборони позбавлене провідної ролі у вирішенні цих проблем та не спостерігаються активні дії з боку інших причетних органів державної влади.
Ні про який розвиток з таким багажем Збройні Сили можуть і не мріяти, красиві плани переходу від “бюджету проїдання” до “бюджету розвитку” так і залишаться красивими, але тільки планами.
Бюджет – це взагалі окремий біль нашого військового відомства. Стан фінансування найбільш точний індикатор ставлення держави до потреб Збройних Сил. Мабуть дійсно, в Україні запроваджується принципово новий підхід до формування бюджету власної армії, який образно сформулював перший віце-прем’єр-міністр України, Міністр фінансів України М.Я.АЗАРОВ :“…хочуть тільки проїдати бюджетні кошти, а заробляти для держави не хочуть!” (як не дивно “проїдають бюджетні кошти” армії всіх країн світу, а “заробляють для держави” лише під час загарбницьких війн).
Можливо саме такий підхід окремих державних діячів до фінансування Збройних Сил призводить до того, що тільки протягом перших двох років виконання “Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006 -2011 роки” українське військо з запланованих 19,03 млрд. гривень недоотримає 3,62 млрд. гривень, або майже 20% коштів, які мали бути спрямовані перш за все на розвиток. А це і закупівля та модернізація озброєння, і впровадження новітніх технологій для створення єдиної автоматизованої системи управління та цифрової інтегрованої мережі зв’язку Збройних Сил, і перехід до нових систем підготовки тощо. Перелік заходів, які так і не розпочались, фахівці Міноборони та Генерального штабу можуть продовжити, але одне вже є фактом – заходи розвитку Збройних Сил України опинились під загрозою завдяки штучно створюємим бюрократичним перепонам та відсутності пріоритетності у вирішення проблем армії у Державі.
За таких умов фінансування та відношення до проблем Збройних Сил України усіх гілок влади вимагати від них виконання програмних документів щодо розбудови перспективної моделі військ (сил), які будуть здатні ефективно діяти в умовах сучасних бойових дій та бути надійним гарантом суверенітету і незалежності нашої держави, є невиправданим оптимізмом.
Хотілось би нагади усім політикам, що зміцнення оборонного потенціалу країни необхідне безвідносно до зовнішньополітичного курсу та уподобань окремих політиків, що армія як інститут стримування служить усім громадянам країни незалежно до політичного забарвлення, що військова організація не може бути заручницею будь-яких політичних ігор.
Розв'язання проблем Збройних Сил має стати одним із чітко означених державних пріоритетів. Можливо саме час замислитися для чого взагалі Україні армія. Не хотілось би вірити, що лише для представницьких функцій.
Коваленко І.В.
