За матеріалами: uamedia.visti.net
Для того щоб процес реформування та розвитку війська протікав вдало, важливе значення має стан нашої економіки, військово-технічного потенціалу країни та соціального забезпечення військовослужбовців. Але поряд з цим велику, а часом не меншу роль відіграє й етнонаціональний чинник. Якщо перші чинники створюють матеріально-технічні та соціально-побутові передумови для успішного функціонування війська, то останній забезпечує духовний потенціал.
Зарубіжний досвід урахування цих чинників достатньо широко висвітлюється у вітчизняній літературі. Але, на жаль, етнонаціональний майже не аналізується. А він охоплює рівень розуміння та сприйняття військовослужбовцями державних інтересів та їх готовність з ризиком для життя їх захищати. Цей показник можна визначити через рівень національно-державного патріотизму війська, його морально-бойовий дух, готовність у найскладніших умовах боронити Батьківщину.
Проблема етнонаціональних відносин завжди була "тонкою", актуальною та недостатньо дослідженою. За радянських часів це питання майже не вивчалося, і зрештою саме етнонаціональні суперечності стали однією з причин розпаду
великої держави. Але чи зникла проблема етнонаціональних відносин в Україні та її Збройних Силах? Ні. Змінилися лише акценти, вектори та форми прояву. До слова, нині в Україні проживає понад 130 національностей та етнічних груп, серед яких українців понад 82%, решта - росіяни, білоруси, євреї, поляки, румуни, угорці, молдавани, татари та інші.
Конституція України закладає надійні правові основи демократичних і цивілізованих національних відносин в країні: в ст. 24 йдеться, що "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками".
Але для реалізації вимог Основного Закону необхідні конкретні політико-правові, адміністративні, виховні, педагогічні механізми та заходи, а також урахування тих специфічних завдань, що виконуються, зокрема, Збройними Силами України. Насамперед їх брак позначається на тому, що нині українською мовою в Центрі України володіють 89,2% населення, на Півдні - 21,4% та на Сході - 16,0%.
Це питання є найбільш проблемним у сучасних умовах розбудови Української держави та її Збройних Сил. Хоча на законодавчому рівні воно чітко та однозначно вирішено: державною мовою є українська - мова корінної та найбільшої нації України. Окрім того, в ст. 10 Конституції України закріплено: "Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".
Це означає, що прямий обов'язок усіх громадян - знати українську мову та спілкуватися нею. Водночас це є важливою ознакою культури міжнаціонального спілкування в Українській державі та, зокрема, у Збройних Силах.
Законність цієї вимоги є ще більш переконливою, якщо порівняти її, наприклад, з вимогами до культури міжнаціонального спілкування за часів Радянського Союзу, коли знання російської мови як мови міжнаціонального спілкування і її використання вважалися однією із вимог культури міжнаціонального спілкування.
І сьогодні в багатонаціональній Росії мова етнічних росіян є державною мовою міжнаціонального спілкування всіх громадян цієї країни. В Україні мова корінної нації, яка становить абсолютну більшість населення, мабуть, не менше заслуговує на це право. І прикро, коли деякі наші військовослужбовці, навіть знаючи українську, не спілкуються нею, а отже, й не дотримуються конституційних вимог держави, громадянами якої вони є.
Усі українські воїни мають усвідомлювати, що їх єднає спільна Батьківщина - Україна, її корінний етнос, держава, спільні національні інтереси. А тому вони мають шанувати Україну, її історію, культуру, славний та багатостраждальний український народ. І це усвідомлення сповнить їх почуттями національної гідності, морально-психологічної готовності до захисту інтересів держави. Саме у цих рисах полягає основна суть другої групи складових етнонаціонального чинника.
Етнонаціональний чинник безпосередньо пов'язаний з морально-психологічним станом військ. У Західній Європі ще Наполеон краще за інших полководців зрозумів значення морального стану військ. Він говорив, що один солдат, який має високий бойовий дух, вартий трьох, які не мають цієї зброї. Як зазначає у своїй книзі "Психологія і солдат" відомий англійський психолог Норман Коупленд, "високий моральний стан військ - це засіб і здатність перетворити поразку на перемогу. Армія не розгромлена, доки вона не проникнулася усвідомленням поразки, адже поразка - це висновок розуму, а не фізичний стан".
Традиційно велику увагу формуванню високого морального духу війська приділяють у Сполучених Штатах Америки. Так, ще в період Першої світової війни американським новобранцям разом із утриманням вручали картки з написом: "Тепер ти солдат Сполучених Шштатів, солдат, обраний своєю країною для боротьби за свободу в усьому світі. Крокуй як солдат! Дій як солдат! Будь солдатом! Спочатку це буде нелегко. Ти, можливо, зіткнешся з речами, котрих не розумієш. Не біда. Всі хороші солдати опановували те, що ти починаєш вивчати. Пам'ятай, що ти йдеш під прапором, який ніколи не покривав несправедливої війни. Пам'ятай, що американська армія ніколи не мала поразок. Виконуй свій обов'язок, і цього ніколи не трапиться. Тримай голову високо піднятою, очі відкритими і посміхайся". Як підтвердив тогочасний досвід, такі звернення до воїнів підіймали їх патріотичний дух і вели їх до перемоги.
Саме низький рівень національного духу на початку Другої світової війни став головною причиною поразки Франції від Німеччини. У своїй відомій книжці "Чому впала Франція" Андре Моруа пише: "Тепер можна стверджувати, що війна була програна Францією у той самий момент, коли вона розпочалася". Одна тільки абсолютизація лінії Мажино, яка проявилася у передачі всієї ініціативи противнику, була вже істинно згубною, але ще більші небезпеки приховували у собі інші чинники. Технічне оснащення армії було надто низьке за відсутності сучасної зброї та спорядження. Керівництво перебувало в розгубленому стані:
роками воно задовольнялося вивченням громадської думки замість того, щоб впливати на неї. Підприємці та робітники бачили один в одному давніх ворогів, що виключало можливість створити єдиний фронт проти підступного ворога. Таким чином, життєздатність нації підривалася, а не зміцнювалася. Наведені вище чинники належать переважно до морально-психологічних, але водночас саме вони привели до розгрому розвиненої держави.
Чи не нагадує певною мірою цей опис сучасний морально-психологічний стан суспільства в Україні, особливо щодо ставлення до військовослужбовців та їх соціального захисту, рівня їх національно-патріотичної налаштованості? При цьому слід врахувати, що Франція була і залишається достатньо національно-монолітною державою, яка не мала будь-яких гострих ідеологічних проблем.
Високий національний дух, єдність і організованість Німеччини у Другій світовій війні довгий час надавали їй перевагу над своїми супротивниками. Але все ж несправедливі цілі цієї загарбницької війни, принизливе та жорстоке ставлення до інших націй призвели до її поразки. Це свідчить про те, що високий морально-психологічний рівень військ і нації в цілому може підтримуватися довго і привести до остаточної перемоги лише за умов ведення справедливої війни та в ім'я гуманної мети.
Безумовно, стан боєготовності військ і характер їх бойової діяльності залежить і від специфічних ментальних якостей, характерних для представників кожної нації та етнічної групи. Ці етнічні якості (особливості психіки, менталітету, традицій) враховуються арміями світу як щодо себе, так і стосовно противника. Наприклад, у кадровій політиці США досі здійснюється багатофакторний підхід. При цьому одним із чинників є національно-психологічний, під яким розуміються національно-психологічні особливості американського народу (нації), що впливають на формування обличчя збройних сил.
Норман Коупленд, на підставі досвіду бойових дій, дає детальну реалістичну картину особливостей національної психіки та поведінки в бою американців, англійців, французів, німців та представників деяких інших націй.
Зокрема, він, маючи неабиякий бойовий досвід, характеризував англосаксів як зазвичай погано психологічно підготовлених до війни з тієї причини, що вони не здатні відчувати до будь-кого довготривалу глибоку ненависть. Кельти ж і романські народи, на його думку, особисту ненависть навіть передають своїм потомкам. Англосаксу ж почуття люті невідоме, тому ставить його у безвихідь.
Характерна особливість англійця полягає в тому, що єдиною формою боротьби, яку він уявляє, є випробовування сили та витривалості у відкритому бою. Він не здатний до такого виду бойових дій, коли вимагається "заритися в землю" та вести вогонь по невидимому далекому супротивнику. Коли бій стає для нього особистою справою, він надає перевагу рукопашній сутичці. Загалом англосакс - впевнений у собі солдат з високою особистою ініціативою.
Німець, навпаки, з давніх часів головну ставку робить лише на вогонь. До багнета він ставиться як до зброї оборони, а не наступу. Багнет, спрямований на німця, стверджує Норман Коупленд, сповнює його страхом і деморалізує.
Певні прояви національних особливостей поведінки ми бачимо і в сучасних війнах і військових конфліктах. Наприклад, під час війни США та їх союзників проти тероризму в Афганістані, в бойових діях російських військ проти чеченців тощо.
Як висновок щодо бойового духу армії, що створюється нацією, наведемо ще один вислів Коупленда: "У наш час, час масових народних армій, навряд чи можливо, щоб війська були одержимі полум'яним бойовим духом, якщо цей дух не притаманний усій нації. Пішли в минуле дні, коли була можливість відокремити моральний дух армії від морального духу нації. Якщо моральний стан нації підірвано, падає і рівень бойового духу армії. І навпаки, навіть у XX столітті, з його далекобійною зброєю масового ураження, армія може воювати з таким запалом, що її неможливо перемогти. Найбільш потужна зброя армії - її ідеали, але цей вид зброї, як і всі інші, повинен бути викуваний нацією".
Ця думка здебільшого є актуальною для українського суспільства. Питання в тому, наскільки нині здатна генерувати високий моральний і бойовий дух свого війська українська нація, чи стала українська національна ідея моральним стимулом для більшості українських військовослужбовців? Можливо, хтось думає, що професійна армія, що існуватиме на контрактній основі, перебуваючи на "голодному пайку" та відчуваючи соціально-політичний і духовний розбрат у суспільстві, якось незалежно від цього стане високодуховною, патріотичною та беззастережно готовою до захисту суспільства, яке саме себе не береже?
Впевнений, що вважати так хибно.
Василь БАРАНІВСЬКИЙ доктор філософських наук,
професор кафедри філософії Національного університету оборони України
Позиція Центру може не співпадати з точкою зору авторів статей, опублікованих на сайті
