| Головна статті |
|---|
| Збройні Сили України: етапи становлення |
| Сторінка 2 |
| Всі сторінки |
Сторінка 1 з 2
Юрій Юрчина, 20.08.2009
Збройні Сили України: етапи становлення
Воєнна безпека держави забезпечується проведенням воєнної політики, яка є невід’ємною складовою політики держави в цілому. Воєнна політика, в свою чергу, може бути реалізована при наявності її основного інструменту – збройних сил.
Незважаючи на те, що в світі поширюється ідея про ненасильницьку цивілізацію, про розширення можливостей вирішення суперечностей мирним шляхом, дійсність свідчить, що армії існують і продовжують відігравати значну роль в забезпеченні воєнної безпеки країн.
Збройні сили створюються та існують в умовах конкретного суспільства та залежать від стану його політичного, економічного та суспільного розвитку.
Не винятком тут є і Збройні Сили України (ЗСУ), які ведуть свою новітню історію з 1991 року, часу розпаду Радянського Союзу та набуття Україною незалежності.
Із проголошенням 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України найважливішого значення набуло питання військового будівництва та створення гарантованої національної безпеки молодої держави. Суверенна Україна була першою серед країн колишнього СРСР, яка законодавчо затвердила створення національних збройних сил.
Керівництвом України було прийнято рішення про формування власних Збройних Сил на основі об'єднань, з'єднань та частин Радянської армії. Початок процесу взяття Україною під свою юрисдикцію військових формувань, дислокованих на її території, поклало прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року постанови “Про військові формування в Україні”.
Геополітичне положення України сприяло розміщенню на її території на початку 90-х років минулого сторіччя значного угруповання військ Радянської Армії, яке фактично було одним з найбільш потужних у Європі. На території України на той час дислокувалися ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони, Чорноморський Флот.
Це угруповання військ нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисяч танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.
Проте це ще не були Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова. Україна отримала лише окремі фрагменти військової структури Радянського Союзу. Їх структура, склад та чисельність була підпорядкована виконанню завдань часів “холодної війни”, біполярного світу і не відповідала ані новітнім реаліям у світі, ані критеріям збройних сил суверенної держави.
Формування ЗСУ потребувало створення правової бази їх функціонування у державі, відпрацювання механізмів реалізації законів та інших рішень з оборонних питань і організації органів воєнного управління.
В основу створення ЗСУ, формування військового керівництва й управління обороною держави було покладено принципи розумної достатності як за чисельністю та структурою, так і за озброєнням.
Цей процес був унікальним як за масштабами, так і за кількістю заходів. Аналогів Україні щодо зменшення бойового потенціалу за часом і обсягом у світі немає. Будучи третьою на планеті за ядерним потенціалом країною, Україна стала без’ядерною державою, більш ніж у тричі було скорочено чисельність Збройних Сил.
За роки незалежності зроблено значні кроки на шляху створення Збройних Сил, які б відповідали сучасним вимогам, та були здатні забезпечувати реалізацію національних інтересів у воєнній сфері, брати участь у всьому спектрі сучасних і майбутніх операцій, в тому числі й спільно з країнами – партнерами.
В той же час, розвиток геополітичної та геостратегічної ситуації ставлять Україну перед об’єктивною необхідністю подальшої трансформації та розвитку українського війська. Так, за словами екс-Міністра оборони України Єханурова Ю.І.: “Сьогодні більшість експертів у сфері воєнної безпеки єдині в тому, що безпосередня загроза широкомасштабного застосування воєнно-силових заходів проти України в найближчій перспективі малоймовірна… Проте події в Грузії у серпні 2008 року засвідчили про прояви нових викликів і загроз для України, зокрема реальну небезпеку втягування України в міжнародні конфлікти та реальність загрози територіальної цілісності і суверенітету України. Тому, потенційні можливості виникнення збройного конфлікту та використання збройних сил як можливого інструменту зміни військового балансу зберігаються”.
Як наслідок, роль ЗСУ, як гаранта забезпечення державного суверенітету та територіальної цілісності держави не зменшується, а навпаки, – зростатиме ще більше.
Одночасно, виникнення нових загроз, таких як міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового ураження, інформаційне протиборство, кіберзлочинність тощо, призвели до усвідомлення необхідності проведення оборонної реформи у збройних силах та забезпечення їх здатності протидіяти новим викликам.
Щоб зрозуміти необхідність подальшого розвитку і трансформації української армії та видів ЗСУ доцільно здійснити невеликий огляд історії їх створення та розбудови.
Етапи становлення ЗСУ
Процес військового будівництва в Україні та становлення української армії з 1991 року по теперішній час розподіляється військовими експертами на чотири етапи:
перший (1991–1996 роки) – формування основ;
другий (1997–2001 роки) – подальше будівництво;
третій (2001–2005 роки) – реформування та розвиток;
четвертий (2006– теперішній час) – розвиток.
Формування основ ЗСУ (1991–1996 роки)
Характерними ознаками першого етапу були одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.
В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без’ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому, враховувалися також обмеження, пов’язані з ратифікацією Договору “Про звичайні збройні сили в Європі”.
У стислі терміни Верховною Радою України було прийнято пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, Постанова “Про утворення Ради оборони України”, Закони України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”, Воєнна доктрина України тощо.
В ці роки було закладено основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ тощо.
На той же період припадає й ядерне роззброєння України. Воно є однією із найбільш значних історичних подій кінця ХХ-го сторіччя. Вперше в історії людства одна з держав світу добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. Станом на 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.
Крім того, до кінця 1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків – на 600 одиниць, вертольотів – майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно.
Проте згодом стало зрозумілим, що процес будівництва ЗСУ лише починався. Бракувало системного підходу та послідовного плану вирішення проблем військового будівництва. Не вистачало підготовлених кадрів. З початком формування ЗСУ було оновлено понад 70% керівного складу. Змінилися майже усі командувачі військових округів, армій, командири корпусів та дивізій.
З усього спектра завдань реформування ЗСУ виконано тільки скорочення чисельності персоналу та озброєнь. З 1992 по 1996 роки чисельність військ скорочена на 48 % і доведена до 370 тисяч осіб. Але при цьому у процесі скорочення допущено стратегічні прорахунки, внаслідок яких порушено пропорції між видами Збройних Сил, родами військ, між категоріями військовослужбовців.
Яка причина того, що перший етап реформи не досяг намічених цілей?
Звичайно, Україна, на відміну від Росії, змушена була створювати національні Збройні Сили з розрізнених часток угруповання, яке не мало необхідних структур управління, керувалося з Москви і було зорієнтоване на виконання завдань, що в умовах нової незалежної держави або частково втратили своє значення, або вимагали суттєвих коректив.
Крім того, відсутність обґрунтованого аналізу сучасних загроз не давала змоги чітко сформулювати стратегічні завдання Збройних Сил, без чого неможливо було визначити нову оборонну концепцію та військову стратегію.
Прорахунки, допущені у реформуванні Збройних Сил, посилились економічною скрутою та обмеженим фінансуванням.
Подальше будівництво ЗСУ (1997–2001 роки)
Невизначеність чітких орієнтирів розвитку Збройних Сил, невідповідність їх структури, чисельності, характеру підготовки, дислокації новим геополітичним реаліям та внутрішнім соціально-політичним і економічним умовам призводила до того, що військове керівництво змушене було концентрувати основні зусилля на проблемах самовиживання армії, а не на виконанні покладених на армію державних функцій та її розвитку.
Керівництво держави та ЗСУ прийшло до висновку, що при збереженні зазначеної тенденції армія не мала перспективи і необхідно проведення глибокої реформи у військовій сфері.
Точкою відліку наступного етапу в житті ЗСУ прийнято вважати затвердження Указом Президента України від 20 січня 1997 року Державної програми будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 року, яка була розроблена протягом 1996 року.
Програма дала можливість визначити напрями розбудови ЗСУ, уточнити відповідно до завдань їх склад, структуру та чисельність; співвідношення видів, родів військ, побудову організаційно-штатної структури органів управління, з’єднань і частин; перспективи модернізації існуючих зразків і оснащення військ новими зразками озброєння та військової техніки.
Так, було визначено наступну структуру ЗСУ:
Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади і військового управління. У його підпорядкуванні перебувають ЗСУ;
Генеральний штаб ЗСУ як основний орган військового управління;
види ЗСУ – Сухопутні війська (СВ), Військово-Повітряні Сили (ВПС), Війська Протиповітряної оброни (ВППО), Військово-Морські Сили (ВМС);
об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів ЗСУ.
Програмою передбачалось мати наступне співвідношення чисельності особового складу між видами ЗСУ: СВ - до 54%; ВПС - до 16%; ВППО -13,5%; ВМС - до 4,5%; інші з'єднання, військові частини та установи, що не входять до складу видів Збройних Сил, - до 12%.
Протягом 1997 – 1998 років було проведено необхідні зміни у законодавстві України з метою правового забезпечення виконання програми. Розроблена нова редакція Воєнної доктрини, законів України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України” , Указом Президент України затверджено Положення “Про Міністерство оборони України” i “Про Генеральний штаб Збройних Сил України”.
22 грудня 1998 року Верховною Радою України прийнято постанову “Про чисельність Збройних Сил України”, якою було визначено, що на кінець 2000 року Збройні Сили матимуть штатну чисельність 310 тисяч військовослужбовців та 90 тисяч працівників.
Розпочато перехід до нової системи управління ЗСУ, створення нових систем оперативного, тилового і технічного забезпечення, які б максимально враховували регіональні можливості. Відпрацьовано також принципово нові системи підготовки та комплектування Збройних Сил.
В той же час, в умовах хронічного недофінансування здійснення всього комплексу заходів реалізації оборонної реформи не було проведено.
Але обмеженість фінансових ресурсів стала не єдиною перешкодою на шляху реалізації оборонної реформи в країні. Не менш значущими виявилися проблеми воєнно-політичного та методологічного характеру.
Протягом двох перших етапів процес розбудови ЗСУ носив еволюційний характер. Відсутність практичного досвіду з питань військового будівництва, інші проблемні питання не дозволили керівництву країни та Збройних Сил розпочати глибинні перетворення військової організації.
Необхідно було внесення коректив в процес реформування ЗСУ та перенесення зосередження уваги з кількісних на покращення якісних показників військової складової держави.
Реформування та розвиток ЗСУ (2001–2005 роки)
Цей етап проходив під знаком виконання Державної програми реформування і розвитку ЗСУ на період до 2005 року.
Державна програма будівництва та розвитку ЗСУ на період до 2005 року була скоригована у липні 2000 року й отримала остаточну назву Державна програма реформування та розвитку ЗСУ на період до 2005 року. Зміни назви і власне самої програми відбулися згідно з Указом Президента України від 28 липня 2000 р. № 927/2000.
Головна мета реформування та розвитку Збройних Сил полягала у створенні за принципом оборонної достатності сучасної моделі ЗСУ – оптимальних за чисельністю, мобільних, багатофункціональних, добре озброєних, всебічно забезпечених, професійно підготовлених військ (сил), які спроможні виконувати покладені на них завдання у будь-яких умовах і в той же час не були б занадто обтяжливими для держави.
Державна програма уточнила баланс чисельності Збройних Сил у співвідношенні: СВ – 51 %, ВПС – 20 %, ВППО – 12 %, ВМС – 5-6 % та інші формування.
Одним з найбільш знакових заходів в житті ЗСУ під час виконання Державної програми було проведення Оборонного огляду в Україні, який завершився у червні 2004 року. Результати його проведення були відображені у Стратегічному оборонному бюлетені України на період до 2015 року, який був затверджений 22 червня 2004 року Указом Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 2004 року “Про Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року”.
Розробка та прийняття цього документу була обумовлена змінами воєнно-політичної обстановки у світі та навколо України, виникненням нового спектру викликів та загроз національній безпеці, змінами у характері збройної боротьби, потребою приведення бойового та чисельного складу Збройних Сил до економічних можливостей держави. У цьому документі також визначено обрис ЗСУ зразка 2015 року та напрями і шляхи його досягнення.
До безперечних здобутків реалізації Державної програми слід віднести перехід до структури ЗСУ за функціональним принципом: Об’єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони та Стратегічні резерви (Схема 1). Основні зусилля з формування такої структури сконцентровано на створенні Об’єднаних сил швидкого реагування, які були б здатні виконувати завдання як самостійно, так і в складі багатонаціональних сил, під єдиним керівництвом і в тісній взаємодії між собою.
Також в цей період було остаточно вирішено питання щодо кількості видів ЗСУ та здійснено перехід до тривидової структури, згідно відповідним законодавчим рішенням, коли 3 червня 2004 року Верховна Рада України ухвалила закон про інтеграцію ВПС та ВППО в один вид – Повітряні Сили (ПС) ЗСУ (Схема 2, 3).
Завершено перехід на бригадно-батальйонну бойову структуру, якій притаманні мобільність, багатофункціональність, самостійність у виконанні бойових завдань. Така структура дозволяє втілити в життя модульний принцип та змінювати компонування частин і з’єднань, нарощувати їхній потенціал залежно від поставлених завдань.
Інша проблема, яка вирішувалась в рамках програми була пов’язана з необхідністю зміни підходів до принципів комплектування. Основним Державна програма визначила змішаний принцип комплектування, який поєднував призов в армію на основі загального військового обов’язку та проходження військової служби за контрактом.
Розвиток ЗСУ (2006 рік – теперішній час)
Зміна воєнно-політичної обстановки в Європі, яка відбулася у результаті завершення другої хвилі розширення НАТО та його внутрішньої трансформації, поставило Україну в нові реалії, за яких позаблоковий статус почав втрачати своє продуктивне значення в сенсі обороноздатності країни. Євроатлантична модель ЗСУ була визнана такою, що найбільшою мірою відповідає вимогам сьогодення. Побудова нової моделі української армії потребувала і нових підходів.
Вони знайшли своє відображення в Державній програмі розвитку ЗСУ на 2006 – 2011 роки, з введенням в дію якої розпочався новий етап розвитку ЗСУ – проведення заходів спрямованих на глибинні зміни в системах військового управління, всебічного забезпечення, військової освіти, та перехід на контрактний принципом комплектування, розпочато впровадження нової системи кадрового менеджменту, підготовки військ (сил), оптимізації системи їх всебічного забезпечення, взято курс на прискорену професіоналізацію Збройних Сил та наближення їх за всіма показниками до стандартів, прийнятих в збройних силах країн-членів НАТО.
Втілення в життя такої моделі дасть змогу мати збройні сили, які б відповідали сучасним європейським стандартам, були добре підготовлені й оснащені, здатні до захисту державного суверенітету і територіальної цілісності країни, а також спроможні здійснювати посильний внесок у підтримання миру і стабільності в європейському регіоні.
Таким чином, з 2006 року ЗСУ почали виконання затвердженої в рамках середньострокового оборонного планування Державної програми розвитку ЗСУ на 2006 - 2011 роки. У програмі оцінено умови розвитку армії, визначено цілі застосування і основні завдання Збройних Сил відповідно до сучасних умов, а також завдання щодо розвитку озброєння і військової техніки, інтенсифікації підготовки військ.
Програмою передбачена докорінна реорганізація всієї структури української армії, видів ЗСУ, системи управління та підходів до планування і організації їх підготовки і застосування.
Метою оновлення системи управління Збройних Сил є створення системи органів військового управління, яка передбачає чіткий розподіл оперативних і адміністративних функцій та функції всебічного забезпечення військ (сил) між органами військового управління усіх ланок (Схема 4).
Нормативно врегульовані і практично розподілені функції і повноваження між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил.
Оптимізація структури органів військового управління здійснюється з урахуванням стандартів збройних сил провідних країн Європи та Організації Північноатлантичного договору.
Протягом 2006 – 2008 років здійснено перехід від багаторівневої системи оперативного управління до найбільш оптимальної, триступеневої системи: Генеральний штаб – Об’єднане оперативне командування – армійський корпус, повітряне командування, центр морських операцій, центр військ берегової оборони (Схема 5, 6).
Структуру Генерального штабу приведено у відповідність до стандартів штабів збройних сил держав-членів НАТО (Схема 7, 8).
Розпочато створення однієї з найбільш важливих структур сучасної армії – Сил спеціальних операцій. Сформовано відповідний орган військового управління, який в подальшому планується переформувати у Командування та підпорядкувати йому структури спеціальних операцій видів ЗСУ (Схема 9).
В 2006 році було створено Об’єднане оперативне командування, призначене для оперативного планування та управління міжвидовими угрупованнями військ (сил) у збройних конфліктах і кризових ситуаціях, миротворчими контингентами Збройних Сил України, а також силами і засобами, виділеними від ЗСУ для участі в антитерористичних операціях, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру загальнодержавного і регіональних рівнів (Схема 10).
Протягом останніх двох років Об’єднане оперативне командування здійснює управління українськими миротворчими контингентами та персоналом в районах проведення операцій під проводом ООН і НАТО.
У ході реалізації Державної програми уточнено розподіл військових частин та установ ЗСУ за функціональним призначенням (Схема 11).
Українська армія зразка 2011 року матиме у своєму складі: Об’єднані сили швидкого реагування (30% бойового складу Збройних Сил), у складі яких будуть Сили негайного реагування – близько 6 тисяч чоловік, які знаходяться в постійній боєготовності і несуть бойове чергування, та ще приблизно 23 тисячі чоловік – Сили швидкого реагування, у яких буде різний термін боєготовності, починаючи від кількох годин до кількох діб.
Ще одна функціональна складова ЗСУ – Основні сили оборони. Це близько 70% бойового складу армії, які складатимуться із Сил нарощування чисельністю біля 20 тисяч чоловік і Сил стабілізації чисельністю 45 тисяч.
Сили та засоби до складу міжвидових угруповань будуть виділятись зі складу видів Збройних Сил України.
Збройні Сили України: етапи становлення
Воєнна безпека держави забезпечується проведенням воєнної політики, яка є невід’ємною складовою політики держави в цілому. Воєнна політика, в свою чергу, може бути реалізована при наявності її основного інструменту – збройних сил.
Незважаючи на те, що в світі поширюється ідея про ненасильницьку цивілізацію, про розширення можливостей вирішення суперечностей мирним шляхом, дійсність свідчить, що армії існують і продовжують відігравати значну роль в забезпеченні воєнної безпеки країн.
Збройні сили створюються та існують в умовах конкретного суспільства та залежать від стану його політичного, економічного та суспільного розвитку.
Не винятком тут є і Збройні Сили України (ЗСУ), які ведуть свою новітню історію з 1991 року, часу розпаду Радянського Союзу та набуття Україною незалежності.
Із проголошенням 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України найважливішого значення набуло питання військового будівництва та створення гарантованої національної безпеки молодої держави. Суверенна Україна була першою серед країн колишнього СРСР, яка законодавчо затвердила створення національних збройних сил.
Керівництвом України було прийнято рішення про формування власних Збройних Сил на основі об'єднань, з'єднань та частин Радянської армії. Початок процесу взяття Україною під свою юрисдикцію військових формувань, дислокованих на її території, поклало прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року постанови “Про військові формування в Україні”.
Геополітичне положення України сприяло розміщенню на її території на початку 90-х років минулого сторіччя значного угруповання військ Радянської Армії, яке фактично було одним з найбільш потужних у Європі. На території України на той час дислокувалися ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони, Чорноморський Флот.
Це угруповання військ нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисяч танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.
Проте це ще не були Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова. Україна отримала лише окремі фрагменти військової структури Радянського Союзу. Їх структура, склад та чисельність була підпорядкована виконанню завдань часів “холодної війни”, біполярного світу і не відповідала ані новітнім реаліям у світі, ані критеріям збройних сил суверенної держави.
Формування ЗСУ потребувало створення правової бази їх функціонування у державі, відпрацювання механізмів реалізації законів та інших рішень з оборонних питань і організації органів воєнного управління.
В основу створення ЗСУ, формування військового керівництва й управління обороною держави було покладено принципи розумної достатності як за чисельністю та структурою, так і за озброєнням.
Цей процес був унікальним як за масштабами, так і за кількістю заходів. Аналогів Україні щодо зменшення бойового потенціалу за часом і обсягом у світі немає. Будучи третьою на планеті за ядерним потенціалом країною, Україна стала без’ядерною державою, більш ніж у тричі було скорочено чисельність Збройних Сил.
За роки незалежності зроблено значні кроки на шляху створення Збройних Сил, які б відповідали сучасним вимогам, та були здатні забезпечувати реалізацію національних інтересів у воєнній сфері, брати участь у всьому спектрі сучасних і майбутніх операцій, в тому числі й спільно з країнами – партнерами.
В той же час, розвиток геополітичної та геостратегічної ситуації ставлять Україну перед об’єктивною необхідністю подальшої трансформації та розвитку українського війська. Так, за словами екс-Міністра оборони України Єханурова Ю.І.: “Сьогодні більшість експертів у сфері воєнної безпеки єдині в тому, що безпосередня загроза широкомасштабного застосування воєнно-силових заходів проти України в найближчій перспективі малоймовірна… Проте події в Грузії у серпні 2008 року засвідчили про прояви нових викликів і загроз для України, зокрема реальну небезпеку втягування України в міжнародні конфлікти та реальність загрози територіальної цілісності і суверенітету України. Тому, потенційні можливості виникнення збройного конфлікту та використання збройних сил як можливого інструменту зміни військового балансу зберігаються”.
Як наслідок, роль ЗСУ, як гаранта забезпечення державного суверенітету та територіальної цілісності держави не зменшується, а навпаки, – зростатиме ще більше.
Одночасно, виникнення нових загроз, таких як міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового ураження, інформаційне протиборство, кіберзлочинність тощо, призвели до усвідомлення необхідності проведення оборонної реформи у збройних силах та забезпечення їх здатності протидіяти новим викликам.
Щоб зрозуміти необхідність подальшого розвитку і трансформації української армії та видів ЗСУ доцільно здійснити невеликий огляд історії їх створення та розбудови.
Етапи становлення ЗСУ
Процес військового будівництва в Україні та становлення української армії з 1991 року по теперішній час розподіляється військовими експертами на чотири етапи:
перший (1991–1996 роки) – формування основ;
другий (1997–2001 роки) – подальше будівництво;
третій (2001–2005 роки) – реформування та розвиток;
четвертий (2006– теперішній час) – розвиток.
Формування основ ЗСУ (1991–1996 роки)
Характерними ознаками першого етапу були одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.
В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без’ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому, враховувалися також обмеження, пов’язані з ратифікацією Договору “Про звичайні збройні сили в Європі”.
У стислі терміни Верховною Радою України було прийнято пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, Постанова “Про утворення Ради оборони України”, Закони України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”, Воєнна доктрина України тощо.
В ці роки було закладено основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ тощо.
На той же період припадає й ядерне роззброєння України. Воно є однією із найбільш значних історичних подій кінця ХХ-го сторіччя. Вперше в історії людства одна з держав світу добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. Станом на 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.
Крім того, до кінця 1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків – на 600 одиниць, вертольотів – майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно.
Проте згодом стало зрозумілим, що процес будівництва ЗСУ лише починався. Бракувало системного підходу та послідовного плану вирішення проблем військового будівництва. Не вистачало підготовлених кадрів. З початком формування ЗСУ було оновлено понад 70% керівного складу. Змінилися майже усі командувачі військових округів, армій, командири корпусів та дивізій.
З усього спектра завдань реформування ЗСУ виконано тільки скорочення чисельності персоналу та озброєнь. З 1992 по 1996 роки чисельність військ скорочена на 48 % і доведена до 370 тисяч осіб. Але при цьому у процесі скорочення допущено стратегічні прорахунки, внаслідок яких порушено пропорції між видами Збройних Сил, родами військ, між категоріями військовослужбовців.
Яка причина того, що перший етап реформи не досяг намічених цілей?
Звичайно, Україна, на відміну від Росії, змушена була створювати національні Збройні Сили з розрізнених часток угруповання, яке не мало необхідних структур управління, керувалося з Москви і було зорієнтоване на виконання завдань, що в умовах нової незалежної держави або частково втратили своє значення, або вимагали суттєвих коректив.
Крім того, відсутність обґрунтованого аналізу сучасних загроз не давала змоги чітко сформулювати стратегічні завдання Збройних Сил, без чого неможливо було визначити нову оборонну концепцію та військову стратегію.
Прорахунки, допущені у реформуванні Збройних Сил, посилились економічною скрутою та обмеженим фінансуванням.
Подальше будівництво ЗСУ (1997–2001 роки)
Невизначеність чітких орієнтирів розвитку Збройних Сил, невідповідність їх структури, чисельності, характеру підготовки, дислокації новим геополітичним реаліям та внутрішнім соціально-політичним і економічним умовам призводила до того, що військове керівництво змушене було концентрувати основні зусилля на проблемах самовиживання армії, а не на виконанні покладених на армію державних функцій та її розвитку.
Керівництво держави та ЗСУ прийшло до висновку, що при збереженні зазначеної тенденції армія не мала перспективи і необхідно проведення глибокої реформи у військовій сфері.
Точкою відліку наступного етапу в житті ЗСУ прийнято вважати затвердження Указом Президента України від 20 січня 1997 року Державної програми будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 року, яка була розроблена протягом 1996 року.
Програма дала можливість визначити напрями розбудови ЗСУ, уточнити відповідно до завдань їх склад, структуру та чисельність; співвідношення видів, родів військ, побудову організаційно-штатної структури органів управління, з’єднань і частин; перспективи модернізації існуючих зразків і оснащення військ новими зразками озброєння та військової техніки.
Так, було визначено наступну структуру ЗСУ:
Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади і військового управління. У його підпорядкуванні перебувають ЗСУ;
Генеральний штаб ЗСУ як основний орган військового управління;
види ЗСУ – Сухопутні війська (СВ), Військово-Повітряні Сили (ВПС), Війська Протиповітряної оброни (ВППО), Військово-Морські Сили (ВМС);
об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів ЗСУ.
Програмою передбачалось мати наступне співвідношення чисельності особового складу між видами ЗСУ: СВ - до 54%; ВПС - до 16%; ВППО -13,5%; ВМС - до 4,5%; інші з'єднання, військові частини та установи, що не входять до складу видів Збройних Сил, - до 12%.
Протягом 1997 – 1998 років було проведено необхідні зміни у законодавстві України з метою правового забезпечення виконання програми. Розроблена нова редакція Воєнної доктрини, законів України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України” , Указом Президент України затверджено Положення “Про Міністерство оборони України” i “Про Генеральний штаб Збройних Сил України”.
22 грудня 1998 року Верховною Радою України прийнято постанову “Про чисельність Збройних Сил України”, якою було визначено, що на кінець 2000 року Збройні Сили матимуть штатну чисельність 310 тисяч військовослужбовців та 90 тисяч працівників.
Розпочато перехід до нової системи управління ЗСУ, створення нових систем оперативного, тилового і технічного забезпечення, які б максимально враховували регіональні можливості. Відпрацьовано також принципово нові системи підготовки та комплектування Збройних Сил.
В той же час, в умовах хронічного недофінансування здійснення всього комплексу заходів реалізації оборонної реформи не було проведено.
Але обмеженість фінансових ресурсів стала не єдиною перешкодою на шляху реалізації оборонної реформи в країні. Не менш значущими виявилися проблеми воєнно-політичного та методологічного характеру.
Протягом двох перших етапів процес розбудови ЗСУ носив еволюційний характер. Відсутність практичного досвіду з питань військового будівництва, інші проблемні питання не дозволили керівництву країни та Збройних Сил розпочати глибинні перетворення військової організації.
Необхідно було внесення коректив в процес реформування ЗСУ та перенесення зосередження уваги з кількісних на покращення якісних показників військової складової держави.
Реформування та розвиток ЗСУ (2001–2005 роки)
Цей етап проходив під знаком виконання Державної програми реформування і розвитку ЗСУ на період до 2005 року.
Державна програма будівництва та розвитку ЗСУ на період до 2005 року була скоригована у липні 2000 року й отримала остаточну назву Державна програма реформування та розвитку ЗСУ на період до 2005 року. Зміни назви і власне самої програми відбулися згідно з Указом Президента України від 28 липня 2000 р. № 927/2000.
Головна мета реформування та розвитку Збройних Сил полягала у створенні за принципом оборонної достатності сучасної моделі ЗСУ – оптимальних за чисельністю, мобільних, багатофункціональних, добре озброєних, всебічно забезпечених, професійно підготовлених військ (сил), які спроможні виконувати покладені на них завдання у будь-яких умовах і в той же час не були б занадто обтяжливими для держави.
Державна програма уточнила баланс чисельності Збройних Сил у співвідношенні: СВ – 51 %, ВПС – 20 %, ВППО – 12 %, ВМС – 5-6 % та інші формування.
Одним з найбільш знакових заходів в житті ЗСУ під час виконання Державної програми було проведення Оборонного огляду в Україні, який завершився у червні 2004 року. Результати його проведення були відображені у Стратегічному оборонному бюлетені України на період до 2015 року, який був затверджений 22 червня 2004 року Указом Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 2004 року “Про Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року”.
Розробка та прийняття цього документу була обумовлена змінами воєнно-політичної обстановки у світі та навколо України, виникненням нового спектру викликів та загроз національній безпеці, змінами у характері збройної боротьби, потребою приведення бойового та чисельного складу Збройних Сил до економічних можливостей держави. У цьому документі також визначено обрис ЗСУ зразка 2015 року та напрями і шляхи його досягнення.
До безперечних здобутків реалізації Державної програми слід віднести перехід до структури ЗСУ за функціональним принципом: Об’єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони та Стратегічні резерви (Схема 1). Основні зусилля з формування такої структури сконцентровано на створенні Об’єднаних сил швидкого реагування, які були б здатні виконувати завдання як самостійно, так і в складі багатонаціональних сил, під єдиним керівництвом і в тісній взаємодії між собою.
Також в цей період було остаточно вирішено питання щодо кількості видів ЗСУ та здійснено перехід до тривидової структури, згідно відповідним законодавчим рішенням, коли 3 червня 2004 року Верховна Рада України ухвалила закон про інтеграцію ВПС та ВППО в один вид – Повітряні Сили (ПС) ЗСУ (Схема 2, 3).
Завершено перехід на бригадно-батальйонну бойову структуру, якій притаманні мобільність, багатофункціональність, самостійність у виконанні бойових завдань. Така структура дозволяє втілити в життя модульний принцип та змінювати компонування частин і з’єднань, нарощувати їхній потенціал залежно від поставлених завдань.
Інша проблема, яка вирішувалась в рамках програми була пов’язана з необхідністю зміни підходів до принципів комплектування. Основним Державна програма визначила змішаний принцип комплектування, який поєднував призов в армію на основі загального військового обов’язку та проходження військової служби за контрактом.
Розвиток ЗСУ (2006 рік – теперішній час)
Зміна воєнно-політичної обстановки в Європі, яка відбулася у результаті завершення другої хвилі розширення НАТО та його внутрішньої трансформації, поставило Україну в нові реалії, за яких позаблоковий статус почав втрачати своє продуктивне значення в сенсі обороноздатності країни. Євроатлантична модель ЗСУ була визнана такою, що найбільшою мірою відповідає вимогам сьогодення. Побудова нової моделі української армії потребувала і нових підходів.
Вони знайшли своє відображення в Державній програмі розвитку ЗСУ на 2006 – 2011 роки, з введенням в дію якої розпочався новий етап розвитку ЗСУ – проведення заходів спрямованих на глибинні зміни в системах військового управління, всебічного забезпечення, військової освіти, та перехід на контрактний принципом комплектування, розпочато впровадження нової системи кадрового менеджменту, підготовки військ (сил), оптимізації системи їх всебічного забезпечення, взято курс на прискорену професіоналізацію Збройних Сил та наближення їх за всіма показниками до стандартів, прийнятих в збройних силах країн-членів НАТО.
Втілення в життя такої моделі дасть змогу мати збройні сили, які б відповідали сучасним європейським стандартам, були добре підготовлені й оснащені, здатні до захисту державного суверенітету і територіальної цілісності країни, а також спроможні здійснювати посильний внесок у підтримання миру і стабільності в європейському регіоні.
Таким чином, з 2006 року ЗСУ почали виконання затвердженої в рамках середньострокового оборонного планування Державної програми розвитку ЗСУ на 2006 - 2011 роки. У програмі оцінено умови розвитку армії, визначено цілі застосування і основні завдання Збройних Сил відповідно до сучасних умов, а також завдання щодо розвитку озброєння і військової техніки, інтенсифікації підготовки військ.
Програмою передбачена докорінна реорганізація всієї структури української армії, видів ЗСУ, системи управління та підходів до планування і організації їх підготовки і застосування.
Метою оновлення системи управління Збройних Сил є створення системи органів військового управління, яка передбачає чіткий розподіл оперативних і адміністративних функцій та функції всебічного забезпечення військ (сил) між органами військового управління усіх ланок (Схема 4).
Нормативно врегульовані і практично розподілені функції і повноваження між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил.
Оптимізація структури органів військового управління здійснюється з урахуванням стандартів збройних сил провідних країн Європи та Організації Північноатлантичного договору.
Протягом 2006 – 2008 років здійснено перехід від багаторівневої системи оперативного управління до найбільш оптимальної, триступеневої системи: Генеральний штаб – Об’єднане оперативне командування – армійський корпус, повітряне командування, центр морських операцій, центр військ берегової оборони (Схема 5, 6).
Структуру Генерального штабу приведено у відповідність до стандартів штабів збройних сил держав-членів НАТО (Схема 7, 8).
Розпочато створення однієї з найбільш важливих структур сучасної армії – Сил спеціальних операцій. Сформовано відповідний орган військового управління, який в подальшому планується переформувати у Командування та підпорядкувати йому структури спеціальних операцій видів ЗСУ (Схема 9).
В 2006 році було створено Об’єднане оперативне командування, призначене для оперативного планування та управління міжвидовими угрупованнями військ (сил) у збройних конфліктах і кризових ситуаціях, миротворчими контингентами Збройних Сил України, а також силами і засобами, виділеними від ЗСУ для участі в антитерористичних операціях, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру загальнодержавного і регіональних рівнів (Схема 10).
Протягом останніх двох років Об’єднане оперативне командування здійснює управління українськими миротворчими контингентами та персоналом в районах проведення операцій під проводом ООН і НАТО.
У ході реалізації Державної програми уточнено розподіл військових частин та установ ЗСУ за функціональним призначенням (Схема 11).
Українська армія зразка 2011 року матиме у своєму складі: Об’єднані сили швидкого реагування (30% бойового складу Збройних Сил), у складі яких будуть Сили негайного реагування – близько 6 тисяч чоловік, які знаходяться в постійній боєготовності і несуть бойове чергування, та ще приблизно 23 тисячі чоловік – Сили швидкого реагування, у яких буде різний термін боєготовності, починаючи від кількох годин до кількох діб.
Ще одна функціональна складова ЗСУ – Основні сили оборони. Це близько 70% бойового складу армії, які складатимуться із Сил нарощування чисельністю біля 20 тисяч чоловік і Сил стабілізації чисельністю 45 тисяч.
Сили та засоби до складу міжвидових угруповань будуть виділятись зі складу видів Збройних Сил України.
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису.