Switch to desktop

1991 рік: початок створення ЗСУ

Збройні Сили незалежної України почали створюватися ще за радянської влади після спроби державного перевороту у Москві 19-21 серпня 1991 року, коли 3 вересня Верховною Радою України першим Міністром оборони України був призначений перший заступник 17-ї повітряної армії ЗС СРСР генерал-лейтенант Костянтин Петрович Морозов.

Під його керівництвом було створено національну систему управління військовим угрупованням колишнього СРСР на території України, проведено перший етап його інкорпорації у структури Збройних Сил України. Звісно цю роботу К. Морозов проводив спираючись на підтримку і роботу тисяч радянських генералів і офіцерів, які перейшли на сторону незалежної України. Процес формування ЗСУ був і залишається таким же драматичним як і вся 30-літня історія незалежності України. Були періоди, коли за часів президента-зрадника В. Януковича на посаду Міністра оборони України призначалися етнічні росіяни, громадяни РФ (Д. А. Саламатін та П. В. Лебедєв), які все робили для того щоб послабити ЗСУ. На жаль, протягом всього періоду незалежності український ОПК практично так і не спромігся забезпечити ЗСУ сучасними озброєннями, боєприпасами і військовою   технікою, а той величезний військовий арсенал, який залишився на території України після 1991 року, розпродувався або знищувався на численних складах в результаті їх навмисного  підпалу.

В даних спогадах йдеться про участь деяких генералів і офіцерів Одеського військового округу, зокрема генерал-майора В.І. Шарого, генерал-майора В. І. Назарова, полковника А. І. Русіна та полковника О.О. Воловича в процесі створення військової освіти в рамках ЗСУ. Основу цих спогадів становлять записи із щоденників О. Воловича. На нашу думку, ці спогади становлять певну цінність і сьогодні, у 2022 році, коли український народ і його славні Збройні Сили не тільки чинять героїчний опір нічим не спровокованій агресії путінського злочинного режиму проти України, а й завдають нищівних ударів «другій армії світу». В. Шарий і О. Волович сподіваються, що ці спогади можуть бути доповненні й іншими учасниками і свідками процесу формування Збройних Сил України. Звісно, про створення ЗСУ вже написано чимало спогадів і досліджень, але  все ж завжди цікаво знати як цей процес сприймався радянськими офіцерами, що вирішили служити в ЗСУ, які ще треба було створити. Цікавим є сприйняття цього процесу окремою людиною тоді в тих суспільно-політичних умовах, коли все було попереду, а не зараз через 30 років. Отже, читаймо щоденникові записи пана Олексія Воловича 30-річної давнини за осінь 1991 року і зиму 1992 року. Сьогодні ці записи можна розглядати як історичний документ.

1 2022    

25 серпня 1991 року

Вранці 19-го перед тим, як піти на кафедру, з повідомлень по радіо, я почув про заяву горезвісного ГКЧП і зрозумів, що в країні стався державний переворот. Три дні я був сам не свій, нічого не міг робити і лише слухав здебільшого «голоси з-за бугра» - єдине джерело достовірної інформації. Від заяв та фізіономій путчистів повіяло печерним холодом тоталітаризму, від якого ми вже відвикли. Переважна більшість населення була приголомшена і відреагувала на цю подію досить пасивно і вичікувально. Частина, таких як я, були пригнічені, але й водночас готові до протидії. Частина вітала путчистів, легко спокушаючись обіцянками хунти та жадаючи «порядку і сильної руки».

Віце-президент СРСР Геннадій Янаєв оголосив себе в. о. президента Союзу. Компанія путчистів була досить безбарвною та бездарною, серед них не було жодної людини з лідерськими якостями. Путчистів занапастило те, що переворот вони чинили нерішуче і боягузливо. Найголовнішою їхньою помилкою було те, що вони заповнили вулиці і площі Москви танками та БТР-ми до того, як вони практично знадобилися. Танки не можна було вводити на вулиці Москви в жодному разі, оскільки їхня поява нервувала мешканців столиці і викликала бажання щось з ними зробити. Якщо з'явилися танки, то треба будувати барикади. Якщо не вдалося заарештувати чи «нейтралізувати» Єльцина до початку путчу, то не треба було оточувати «Білий дім» танками. Якби всі бачили, що Єльцину ніщо не загрожує, то не треба було б його захищати. Таким чином, заколотники самі допомогли Єльцину стати «героєм».

2 2022Не треба було переносити сесію Верховної Ради на 26 серпня. Треба було призначити її проведення на 20-те. Тоді увага всіх була б прикута до боротьби у Верховній Раді, а не до протистояння на вулицях та навколо «Білого дому». Треба було позбавити Єльцина зв'язку з країною та зовнішнім світом. Очевидно, так мали б діяти путчисти, але, дякувати Богові, що вони виявили свою бездарність не тільки в управлінні країною, а й у скоєнні заколоту. Таким чином, вони послужили величезну службу демократам. Те, що мало статися за 30 років, сталося за 3 дні. «Демократи»  несподівано опинилися при владі. Проте я дуже побоююся, що до керівництва країною та економікою прийдуть формально віддані демократії, але бездарні чи нездатні у професійному відношенні люди. Тоді хаос та анархія за умов розвалу Союзу посиляться.

До результатів серпневих подій слід віднести і докорінну зміну суспільно-політичного устрою та ідеологічної надбудови СРСР, оскільки КПРС відсторонена від активної діяльності, більш того, вона заборонена своїм же генеральним секретарем М. Горбачовим, який махнув рукою на партію та обома руками ухопився за президентське крісло. Взагалі, якщо колишня держава зруйнована, то і її колишній глава мав би піти. Але, як сказав сам Горбачов, він «став за ці три дні іншим». Я ж у цьому вбачаю елементарну мімікрію, вражаючу здатність лавірувати, поступатися, щоби залишитися при владі.

3 2022

Одним із результатів спроби перевороту є послаблення Центру та посилення самостійності республік. Вчора, 24 серпня, український парламент оголосив Україну незалежною державою.

Усі союзні промислові підприємства на українській території оголошено власністю України. Ставиться питання про створення національної української армії та національної гвардії. Міністром оборони призначено колишнього командувача 17-ї повітряної армії генерал-лейтенанта Костянтина Петровича Морозова. Згодом буде запроваджено національну валюту. Те, що здавалося таким далеким та недосяжним, стає реальністю. Розмовляв по телефону із батьком: «Я ніколи не думав, що доживу до цієї щасливої ​​миті», - сказав він.

21 серпня Єльцин підписав указ про анулювання всіх постанов ГКЧП, війська було виведено з Москви. У ніч на 22 серпня більшість членів ГКЧП було заарештовано, а М. Горбачов повернувся до Москви. Однак він повернувся вже до іншої країни. М. Горбачов видав наказ про департизацію та деполітизацію армії. Членство офіцерів у партії призупинено. Більшість «армійських комуністів» сприйняли це рішення спокійно і навіть із полегшенням та задоволенням. Імперія розвалилася. Епоха «Великого Жовтня» закінчилася. Жорстокий експеримент, жертвою якого стало кілька поколінь людей в ​​СРСР, провалився. Що буде далі? Назад до капіталізму? Не хотілося б.

4 вересня 1991 р.       

2 вересня у Москві відкрився Надзвичайний з'їзд депутатів СРСР. М. Горбачов та керівники 10 республік виступили зі спільною заявою, в якій закликали по суті скласти повноваження з'їзду, створити Державну Раду та тимчасовий Комітет з оперативного управління народним господарством СРСР, який очолив Іван Силаєв. Його основне завдання - випросити у Заходу кредит у сумі 14.5 млрд. дол. Республіки повстали проти Центру, який довів країну до катастрофи. Вже 10 республік оголосили про свою незалежність. Тепер республіки повинні створити такий Центр, який їм буде потрібний, якщо взагалі він потрібний. Україна заявила про свою незалежність 24 серпня. Ця заява має бути підтверджена на референдумі 1 грудня. Цього ж дня буде обрано президента України. Я не маю сумніву, що ним стане Л. Кравчук.

23 вересня 1991 року

Сьогодні повернувся із Кіровограда. Багато розмовляли з батьком щодо оголошеної незалежності. Засмучувалися тим, що у більшості нашого дуже зросійщеного народу надто низький рівень національної самосвідомості, що партократи, спираючись на проросійське населення і малоросів, спробують зірвати референдум про незалежність та реалізувати свої плани щодо реанімації Новоросії, Криворізько-Донецької республіки тощо. Батько читав мою статтю «Чи потрібна нам незалежність» у машинописному варіанті та схвалив її загалом. У цій статті я проводжу ту думку, що Україна має бути незалежною, хоча це не виключає її входження до запропонованого Горбачовим Союзу суверенних держав, якщо його буде створено. Цю статтю я вручив редактору «Вечірньої Одеси» Ларисі Бурчо ще 16 вересня. Сьогодні дізнався, що моя стаття надрукована 21 вересня у суботньому номері. Статтю підписано: «Олексій Волович, кандидат історичних наук, підполковник».

Тепер слід чекати атаки у відповідь з боку місцевих сепаратистів і шовіністів. І атаки сталися негайно. Так, підполковник Воронін з кафедри суспільних наук звинуватив мене у спотворенні фактів щодо дискримінації офіцерів-українців, мовляв, я не міг так писати, не маючи документальних даних (??). Дехто дивиться на мене вовком, дехто не може приховувати своєї ненависті до мене. Кагебісти і скинуті партійні бонзи готові мене з'їсти, вжалити, але жало вже висмикнуто!

4 2022

До 1992 року Одеське  вище   воєнне обєднане   командне училище. Нині - Військова   Академія ЗСУ

30 вересня 1991 року

Сьогодні начальник навчального відділу полковник В. Шарий при мені сказав начальнику училища генералу О. Ляшенку: «Я візьму з собою підполковника Воловича та поїду з ним до Києва до міністра оборони Морозова. Нехай забирає наше училище для підготовки національної гвардії. Потрібно обов'язково реалізувати цю ідею. Але спочатку пропоную направити Воловича до Києва на розвідку та для встановлення контактів із міністерством оборони». Справа в тому, що наше училище й досі висить у повітрі – немає ні радянських, ні українських курсантів, того й дивись що закриють. А на Москву тепер сподіватися нема чого.

5 жовтня 1991 року

Отже, мені вдалося отримати дозвіл поїхати до Києва до Міністерства оборони, звідки я повернувся вчора. Точніше, мені не дозволили, а заплющили очі на мій від'їзд до Києва. Я написав рапорт, щоб мене відпустили на два дні за сімейними обставинами. 1 жовтня я виїхав увечері до Києва потягом. За 3 години до від'їзду я зайшов до штаб-квартири регіональної організації РУХу на перехресті вулиць Осипова та Кірова. «Штаб-квартира» представляє одну маленьку кімнатку і один маленький зал чоловік на 20, обставлений простими лавками. Приміщення вкрай убоге і обшарпане.

5 2022Лідер Одеського регіонального РУХу Віктор Дем’янович Цимбалюк, якого я знав уже кілька років по службі в піхотному училищі, сидів за маленьким столиком, був одягнений у сорочку з короткими рукавами та взутий у сандалі на босу ногу. Він говорив поперемінно то російською, то українською, звертаючись до кількох чоловіків, серед яких була одна жінка. Зрідка він запитливо поглядав на мене, продовжуючи говорити про тактику РУХу у майбутній компанії з виборів першого Президента України. Цимбалюк вважає, що РУХ, будучи опозицією комуністам, не повинен допуститиобрання Л. обрання Л. Кравчука в першому ж турі та має набрати більше голосів на користь Юхновського, Лук'яненка та Чорновола. Говорячи про Кравчука, він визнав, що той досить «представницький чоловік», який подобається жінкам, тому  вони голосуватимуть за нього. Через деякий час почали приходити активісти та функціонери РУХу, які розбирали листівки, про щось радились і щось уточнювали. Потім я підійшов до Віктора Дем'яновича і попросив у нього аудієнції на 5 хвилин віч-на-віч. Я розповів йому про мету моєї поїздки до Києва і попросив дати мені координати міністра оборони К. Морозова та міністра з питань оборони та національної безпеки Є. Марчука. Натомість він пояснив мені як знайти штаб РУХу в Києві (перетин вулиць Саксаганського та бульвару Шевченка) і порадив звернутися до одного з трьох рухівців: Віктора Бурлакова, Миколи Поровського чи Сергія Одарича. За його словами, вони можуть допомогти встановити контакти із оточенням К. Морозова.

Прибувши до Києва, я легко знайшов республіканський штаб РУХу - непоказний, обшарпаний будинок, але тут рухівці займають 4 поверхи. Я знайшов В. Бурлакова і він, прочитавши записку від Цимбалюка, відправив мене до В. С. Муляви, відповідального за військовий сектор. Але Муляви не виявилося, натомість був його заступник Чечило Віталій Іванович і я йому виклав суть проблеми щодо нашого училища. У свою чергу, він зателефонував підполковнику Пилипчуку Валентину Леонідовичу, щоб той мене вислухав. За годину я вже був на вулиці Орджонікідзе (з 1992 року Банкова), біля масивної будівлі ЦК КПУ (нині Офіс Президента), неподалік від будівлі Спілки письменників України. Пилипчук уважно вислухав мене і запросив на засідання представників військових вишів щодо реформи військової освіти.

6 2022На засіданні виступив один полковник Юрій Прокофєв із танкового училища, який сказав, що в Союзі налічується 198 військових училищ, у 3.5 рази більше, ніж у всьому західному світі. В Україні налічується 33 училища. За його словами, за якістю військової освіти ми відстаємо на 50 років за оцінками США та на 70 років – за оцінками Японії. Лише 15-20% випускників радянських військових училищ відповідають сучасним вимогам. Пропонується скоротити кількість військових вишів із 33 до 12. Окрім міністра оборони К. Морозова військовими питаннями займаються: генерал-лейтенант Дурдинець, головапарламентської комісії у справах оборони та державної безпеки, та військовий міністр Є. Марчук. На цей час розроблено та прийнято у парламентських комісіях у першому читанні 3 закони: Закон про Збройні Сили України; Закон про оборону та Закон про військову службу. І це при тому, що на території України діє Радянська Армія, яка підпорядковується Міністерству оборони СРСР.

        

Довідково: Після розпаду СРСР у 1991 на території України дислокувалось три загальновійськові та три танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, одна армія протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, два вузли системи попередження про ракетний напад, інші військові формування. Загальна чисельність особового складу становила понад 800 тис. військових, а на озброєнні було 6,5 тис. танків, 7 тис. броньованих машин, 1,5 тис. літаків, 350 кораблів, 1272 одиниць ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет.

На 8-11 жовтня намічено нараду представників військових училищ щодо реформи військової освіти. Я домігся, щоб була направлена ​​телеграма до нашого училища на ім'я полковника В. Шарого. Про це я прямо з Міністерства оборони повідомив В. Шарому телефоном. Я йому також порадив, щоб він готував пропозиції щодо використання училища в рамках української національної армії. В. Шарий сказав, що поїде на нараду разом зі мною.

В Одесу я повернувся вранці 4 жовтня. До обіду прийшов до училища і доповів В. Шарому обстановку. Він дав мені Пропозиції командування училища українською мовою, щоб я їх відкоригував і надрукував машинкою, що я й зробив. Увечері у присутності В. Шарого я доповів про результати моєї поїздки до Києва генералу О. Ляшенку, який займає нейтральну позицію, жодних дій не збирається робити, але й не заважатиме теж. Робить вигляд, що він нічого не знає, хоча його й заінтригувало те, що в майбутній українській армії генерали служитимуть до 60 років, а йому зараз 55, цього року має звільнятися.

В. Шарий цього ж дня зібрав начальників кафедр і загалом змалював їм ситуацію. Як не дивно, більшість відреагувала позитивно стосовно перспективи служити в українській армії. Думаю, що не варто було б Шарому  на даний час розкривати карти. А якщо все не дай Бог повернеться назад і до влади прийде ще якесь ГКЧП? Тоді ні йому, ні мені не зносити голови. Ми ризикуємо, ми йдемо ва-банк. Але зараз саме той час, коли відсиджуватись злочинно, коли не страшно поплатитися життям за незалежність України.

Сьогодні на нас із неба дивляться наші пращури – перший гетьман Дмитро Вишневецький (Байда), який на початку 1550-х років заснував Запорізьку Січ на острові Мала Хортиця на Дніпрі, наступні гетьмані – Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, Іван Виговський, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Павло Полуботок, кошові отамані Іван Сірко, Петро Калнишевський та багато інших героїв, які боролися за незалежність України. Скільки ж можна нам тремтіти від страху перед кагебістами? Вдруге в цьому столітті ми маємо шанс стати незалежними від Московії. Ми не можемо втратити цей шанс.

12 жовтня 1991 року

Вчора з полковником В. Шарим пізно увечері повернулися із Києва на мікроавтобусі. 8 жовтня об 11:00 ми виїхали до Києва та приїхали вже близько 18.00, коли було вже темно. В. Шарий розмістився у родичів, я – знову у готелі «Червона зірка». Працювали у МО два дні – 9 та 10 жовтня.

7 2022Першого дня перед нами виступив генерал-майор Вадим Гречанінов начальник кафедри оперативного мистецтва та тактики Військової інженерної академії ППО (м. Харків). Він описав загальну ситуацію, пов'язану із проблемою створення збройних сил України. Потім із доповіддю виступив полковник Юрій Прокоф'єв, начальник навчального відділу Київського танкового училища. Подейкують, що він входить до організаційного ядра зі створення Міністерства оборони України та планується очолити управління військової освіти МО України. Він говорив про концепцію майбутньоїреформи військової освіти. У дебатах до вечора виступали представники різних училищ. Загалом у нараді взяли участь 83 офіцери та генерали, з них 40 кандидатів наук та 2 доктори наук.

Наступного дня з ранку дебати продовжилися. О 12:00 перед нами виступив міністр оборони К.П. Морозов. Так само, як і Гречанінов, він загалом розповів про проблеми на шляху створення Збройних Сил України. Потім йому почали ставити запитання. За погодженням із В. Шарим я також поставив йому запитання: «Як йдуть переговори з Москвою, які результати візитів до Києва генералів В. Лобова та П. Грачова? Чим пояснити відсутність української делегації на нараді у міністра оборони СРСР маршала Є. Шапошнікова?

8 2022К. Морозов відповів приблизно так: «Переговори з Москвою йдуть напружено. Москва, м'яко кажучи, не в захваті від нашого наміру створити національні збройні сили, але відступу не буде. Компроміси та взаємні поступки – це оптимальний шлях досягнення домовленостей. Маємо уникнути військової конфронтації». До Москви К. Морозов не поїхав, бо Є. Шапошников розіслав військам шифрограму, в якій «не вітає» прагнення України до створення власних збройнихсил. У парламенті України цю шифрограму розцінили як втручання у внутрішні справи України, тому українське керівництво просто не пустило Морозова на нараду до Шапошникова, очевидно побоюючись, що в Москві його можуть заарештувати. К. Морозов пояснив Є. Шапошникову телефоном свою відсутність на нараді тим, що він має представляти пакет законопроектів щодо Збройних сил України на закритому засіданні Верховної Ради України у п'ятницю 11 жовтня, що він і зробив.

10-го жовтня по обіді ми виїхали з Києва та попрямували на малу батьківщину Володимира Івановича у м. Лубни, де мешкає його мати Ганна Степанівна. Переночувавши в будинку його матері, ми вранці 11-го виїхали на Одесу через Кіровоград, де зупинилися лише на дві години у моїх батьків.

Коли ми перебували в будинку матері Володимира Івановича,  він «за чашкою чаю» розповів мені історію, яка трапилася з ним у 1981 році, і я навіть дещо занотував у своєму зошиті. Протягом трьох років навчання в Академії   Фрунзе Володимир Іванович   був старшиною курсу, а «начальником штабу» у нього був не хто інший як Павло Грачов (нині перший заступник міністра оборони СРСР, генерал-полковник). Перед випуском з слухачами проводив бесіди  начальник 1-го управління Головного управління кадрів МО СРСР генерал-лейтенант Василь Брюхов. Бесіди відбувалися в кабінеті начальника Академії генерал-полковника Павла Мельникова, де були присутні також його заступники. П. Мельников запитав В. Брюхова: що будемо робити майором Шарим?   В. Брюсов відповів, що в його управлінні є специ, які в першій особовій справі можуть змінити його національність з української на російську і тоді майор Шарий може бути призначений на посаду командира полка. За словами Володимира Івановича, при цих словах   він зірвав з себе погони, витяг з карманів посвідчення офіцера, партквиток і кинув їх на стіл, сказавши, що його діди та прадіди перевернуться у могилах, якщо він стане «росіянином» і вийшов із кабінету. Це відбулося за   кілька днів перед випускним вечером в Георгієвському залі Кремля в присутності Л. Брежнєва. Все ж Володимиру Івановичу повернули його документи і направили начопером 38-ї мотострілецької дивізії у місті Сретенськ в Забайкаллі. Через рік В. Шарий став командиром 113-го полку цієї ж дивізії. А став би росіянином, то призначили б командиром полку відразу і скоріше всього в європейській частині Союзу, або в одній із країн Варшавського договору, де були дислоковані радянські війська. Але справа не в тому де служити, справа в тому, що В. Шарий завжди відчував себе українцем де б і на якій посаді він не служив. Сподіваюся, що таких україноцентричних офіцерів в ЗС СРСР десятки тисяч і це дає нам надію на те, що Збройні Сили України будуть швидко створені.

14 жовтня 1991 року

Вчора взяв участь у зустрічі в Одеському будинку офіцерів із полковником Віленом Мартиросяном, народним депутатом СРСР від Рівненської області у 1989-91 рр., заступником голови РУХу, першим головою «Союзу офіцерів України» (СОУ). Зустріч тривала 4 години.

9 2022Мартиросян дуже емоційно розповів про себе, про свою діяльність і закликав офіцерів вступати до СОУ: «Ми маємо знати – хто є хто, Батьківщина має знати своїх героїв». Я став одним із таких «героїв», подав заяву, в якій написав: «Хочу сприяти створенню Збройних Сил незалежної України». Полковник В. Шарий також написав заяву. 3 офіцери кафедри суспільних наук (О. Русін, Г. Темко, В. Шурінов) та В. Цимбалюк увійшли до виконкому Одеської організації, яка на сьогоднішній день налічує близько 100 осіб. Головою виконкому Одеської організації СОУ обрано підполковникаБєломєстнова Олега Євгеновича, редактора відділу пропаганди газети Одеського військового округу «За щитник Родины».

24 жовтня 1991 року

Сьогодні з В. Шарим та О. Русіним були у Будинку офіцерів на зустрічі з Л. М. Кравчуком. Зал був переповнений. Командувач Одеським округом генерал-полковник І. С. Морозов щосили «прогинався» перед Кравчуком, який виглядав надто стомленим. Очевидно, його втомили у Криму, звідки він прибув до Одеси. Його формулювання були лаконічними, обережними та обтічними.

14 листопада 1991 року

Сьогодні до училища прибула делегація представників МО України, з яких троє мені вже знайомі: Прокоф'єв Ю.М., Мулява В.С. та Пилипчук В.Л. О 13:00 вони виступили перед усіма офіцерами училища. В. Пилипчук розповів про загальну концепцію розбудови ЗС України, В. Мулява говорив про соціальні та виховні проблеми військовослужбовців ЗСУ, Ю. Прокоф'єв – про реформу військової освіти. Посередині цього заходу В. Пилипчук угледів мене в залі (я сидів майже в середині залу), підійшов до мене і потягнув мене до президії, посадивши поряд із В. Шарим та А. Русіним. Потрібно було бачити, як витягнулися обличчя деяких офіцерів. Після зустрічі в нашому училищі я з цією групою переїхав до артучилища, де повторилося те ж саме. Хоча артилеристи були налаштовані агресивніше, але в цілому обійшлося без особливих ексцесів. На мою пропозицію пан Мулява не полетів разом із групою офіцерів МО до Києва та залишився в Одесі, щоб взяти участь у І-му Всеукраїнському міжнаціональному конгресі 16-17 листопада.

10 2022Увечері я запросив В. Муляву та В. Шарого до мене додому, де ми «посиділи» на кухні й поговорили. Володимир Савович розповів, як він прийшов до ідеї створення Спілки офіцерів України і як встановив контакт із нинішнім міністром оборони України К. П. Морозовим. За його словами, на початку серпня йому зателефонував Морозов та запропонував зустрітися у парку. Під час зустрічі він просив передати керівництву РУХу та Кравчуку, що він готовий зі своєю 17-ою повітряною армією стати частиною майбутніх Збройних сил України В. Шарий попросив В. Муляву сприяти тому, щоб начальника училища генерала О. Ляшенка залишили на перехідний період і не звільняли. Оселився В. Мулява у готелі училища.

18 листопада 1991 року       

16-го з ранку я зайшов до В. Муляви у номер і після сніданку у їдальні училища ми на машині І. Чорненького поїхали до Оперного театру, де цього дня мав розпочати свою роботу Перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес. Біля входу до Оперного театру ми зустріли генерала О. Ляшенка та В. Шарого у цивільному. В. Мулява познайомив мене з дисидентом Леонідом Плющем, який із 1976 року проживає в Парижі. На мою пропозицію ми сфотографувалися на згадку перед будинком театру. Конгрес розпочався об 11.00 годині. У президії та першому ряду партеру сиділи М. Горинь, Ю. Олененко, Д. Павличко, Л. Лук’яненко, І. Драч, Р. Лубківський, П. Осадчук, Л. Скорик, О. Бураковський, Ераст Гуцуляк із Канади та інші. Коли до зали увійшов В. Чорновіл із дружиною Атеною офіцери, що сиділи поряд зі мною, піднялися і почали голосно скандувати: Чорновіл! Чорновіл! Я помітив, що це скандування декого з провідних рухівців неприємно здивувало. Вступне слово промовив М. Горинь. Після нього з вітальним словом до учасників конгресу від імені СОУ з великим емоційним піднесенням російською мовою виступив О. Русін. Делегати конгресу дуже доброзичливо сприйняли його виступ.

11 2022Потім цілий день з перервою на обід виступали представники різних національних меншин, причому переважна більшість із них говорили українською мовою. Майже всі вони підтримували незалежність України. Увечері після 18.00 було прийнято резолюцію конгресу і відбулася прес-конференція. У резолюції конгрес заявив про свою «повну підтримку Акту проголошення незалежності України», про його відповідність «інтересам усіх національностей, які населяють нашу республіку та становлять народ України». В роботі конгресу взяли участь делегати від понад 150 національно-культурних товариств. Успішній роботі конгресу значною мірою сприяла   та обставина, що за два тижні до проведення конгресу, 1 листопада 1991 року, Верховною Радою була ухвалена «Декларація прав національностей України»,   у ст. 1 якої зазначалося, що «Українська держава гарантує всім народам, національним групам та громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права».

Після завершення   конгресу для провідних його учасників з боку НРУ було влаштовано фуршет, після завершення якого я відвіз В. Муляву на залізничний вокзал, і потім до другої ночі розвозив близько 15 осіб по різним готелям.

Наступного дня у неділю В. Шарий виділив мені мікроавтобус і я в ролі старшого машини відвіз групу депутатів (М. Горинь, Д. Павличко, Л. Скорик та Е. Гуцуляк) до танкового полку 28-ї дивізії на зустріч з солдатами і офіцерами. По дорозі в дивізію Д. Павличко багато жартував. Найсерйознішим залишався М. Горинь. Він увесь час говорив про справи: «На Україні 650 районів. Ми маємо послати в кожен з них по 30 студентів за тиждень до виборів. Це становитиме приблизно 20 тисяч студентів. Ця акція потребуватиме від 2 до 5 млн. карбованців».  

На в'їзді на територію дислокації дивізії депутатів зустрів п/п-к Курбанов Рауф Ахлямович. Зустріч з солдатами (близько 40 осіб переважно азіатів) пройшла прямо в казармі, де солдати сиділи на ліжках. Перед ними виступили Д. Павличко, М. Горинь, Л. Скорик та Е. Гуцуляк. У мене склалося таке враження, що солдати дуже слабо представляли предмет виступів депутатів українською мовою. Питань від солдатів практично не було. Кілька питань було від офіцерів щодо проблеми створення ЗС України. Після цієї зустрічі згадані депутати поїхали до Миколаєва, а я з Е. Гуцуляком повернувся до Одеси, перед цим пообідавши в солдатській їдальні.

25 листопада 1991 року        

12 2022

 

Вчора у нашому училищі відбулися загальні збори Одеської організації Спілки офіцерів України. Олег Бєломєстнов розповів про роботу ІІ-го з'їзду СОУ. Потім були дебати. Перед початком зборів я виклав зміст статті Л. Капелюшного «Кому сниться Новоросія?», опублікованій в «Известиях» 23 листопада, і оголосив висновок: стаття Капелюшного – це ляпас по нахабним пикам різного роду сепаратистів. Наприкінці дебатів я запропонував опублікувати звернення до всіх громадян Одещини із закликом проголосувати за незалежність України та зачитав написаний мною його проект, який був схвалений переважною більшістю учасників зборів. Звернення я відніс до редакції трьох газет: у «Вечірню Одесу», «ЮГ» та «Чорноморську комуну». Скрізь обіцяли надрукувати. У редакції газети «ЮГ» я з'ясував, що моя стаття «Застереження з Москви, або як Президент агітує за незалежність України» опублікована ще 6 листопада без скорочень, але мені досі ніхто не сказав про це, бо мало хто читає цю газету.

3 грудня 1991 року

Велика подія, про яку мріяло не одне покоління українців протягом багатьох століть, стала дійсністю – український народ вибрав Волю. Народилася нова самостійна Україна, яка має зайняти достойне місце у європейській співдружності народів. Мої прогнози щодо виборів виправдалися. Сподівання ворогів нашої Волі були марними. Народ України хоче бути господарем у своєму домі, а не квартирантом. Ми не сепаратисти, і не ізоляціоністи, як звинувачує нас Горбачов. Натомість: відносини з сусідніми країнами будуть розвиватися ще тісніше без посередників і контролерів, без наднаціональних структур Центру. Цим референдумом український народ довів, що він достойний Свободи. У цей вирішальний час я не залишався осторонь і вніс свою невелику частку до спільних зусиль нашого народу на шляху виборювання Незалежності. А скільки роботи ще попереду! (О.В. – На превеликий жаль   дуже тяжка робота на фронтах російсько-української війни триває і зараз - у серпні 2022 року…).  

8 грудня 1991 року

Політична обстановка в рамках колишнього СРСР характеризується наступною ситуацією: З одного боку – це прагнення імперських сил зберегти хоча б у урізаному вигляді централізовану союзну державу, в якій Москва, як і раніше, здійснюватиме командні функції. З іншого боку – прагнення суверенних держав та їх народів бути господарями на своїй землі. Під прапором реанімації Союзу гуртуються всі шовіністичні сили та ще вчора несумісні політичні діячі – Горбачов, Травкін, Алксніс, Жириновський, Станкевич, Собчак та інші.

Горбачова, звичайно, найбільше турбує те, що його послуги незабаром можуть виявитися непотрібними. Але ж не можна створювати союзну державу тільки тому, що Горбачову хочеться бути президентом? Він каже, що не уявляє собі Союзу без України. Насправді він не уявляє себе без посади президента Союзу, а Україна не уявляє себе, керованою двома президентами, двома парламентами, двома урядами, на території якої діють союзні та республіканські закони. 90% населення України висловилися за незалежну Українську державу, а Горбачов, проте, у своєму зверненні 3 грудня до парламентарів країни, стверджує, що «про необхідність Союзу говорять усі опитування громадської думки» (?!).

Новоогарівські проекти, схоже, не будуть затверджені парламентами республік. Б.Єльцин заявив, що він не підпише нового союзного договору, якщо цього не зробить Україна. А Україна цього не зробить. Очевидно, рішучого удару по новоогарівському проекту союзного договору буде завдано на тристоронній зустрічі лідерів Росії, України та Білорусії, яка проходить зараз під Брестом, і що дуже важливо без Горбачова. Думаю, що на цій зустрічі пріоритет буде відданий горизонтальним багатостороннім зв'язкам і буде поставлена ​​під сумнів необхідність існування союзного парламенту, союзного президента, союзної конституції та союзного законодавства.

22 січня 1991 р.

Сьогодні – день соборності України. У Києві відкрився Світовий конгрес українців. У перші 20 днів нового 1992 відбулося багато подій, але все по порядку. Новий рік я зустрів на чергуванні в Чабанці на самоті. Новорічну ніч я провів за написанням пропозицій щодо збереження статусу нашого училища для продовження навчання у ньому іноземних курсантів та офіцерів. Наприкінці грудня я кілька разів зустрічався з полковником В. Шарим для розробки основних тез та положень цих пропозицій. 2-го січня я надрукував пропозиції, вийшло 5 сторінок. Потім вручив їх В. Шарому, а він у свою чергу – новому начальнику училища генералу Назарову Віктору Івановичу, щоб він із ними поїхав до МО до Києва. 8 січня вранці В. Назаров викликав мене до себе і сказав, що разом із полковником В. Шарим поїдемо сьогодні до Києва на нараду командного складу у Верховній Раді. О 16.00 ми з групою генералів вилетіли на АН-26 із Миколаєва до Києва, де нас розмістили у готелі «Червона зірка».

О 8.00 9 січня ми вже були у штабі КВО на сніданку. За величезним столом сиділи генерали та офіцери із трьох округів. Дещо пізніше з'явилися командувачі округами генерал-полковники - І. С. Морозов, В. С. Чечеватов та В. В. Скоков. Останній сказав, що прийшла шифротелеграма від маршала Шапошникова, де він оголошує, що війська, дислоковані в Україні, знову підпорядковуються Москві. Причому це було сказано з погано прихованим задоволенням. При цьому він заявив: «вважаю, що військовослужбовець присягає Батьківщині один раз у житті. Вдруге він не має на це морального права. Мене ніхто не звільняв від першої присяги. Я продовжую вірою та правдою служити Батьківщині, радянському народу, зокрема й українському». Після сніданку генерали пішли на нараду на другий поверх. Скоріше всього, там обговорювалася тактика поведінки на майбутній нараді у Верховній Раді, яка має на меті протидію українському керівництву.

В. Шарий залишився працювати у Міністерстві оборони. О 10.00 відкрилася нарада. Зал засідань Верховної Ради був майже повністю заповнений генералами та офіцерами. У президії сиділи Л. Кравчук та В. Фокін. У ложах сиділи відомі депутати: Д. Павличко, Л. Лук'яненко, О. Ємець, І. Заєць, Л. Скорик, В. Дурдинець, міністр оборони К. Морозов, міністр служби безпеки Є. Марчук та інші. В. Мулява сидів у партері у першому ряду. Генерал В. Назаров сидів неподалік від генерала І. Морозова. Я сидів поруч із моряками, на чолі з адміралом І. Касатоновим. Нарада тривала до 15:00. На нараді виступили Л. Кравчук, В. Фокін, К. Морозов. Виступили також близько 20 генералів та офіцерів. В основному їх виступи були обтічні та лояльні.

13 2022Запам'ятався виступ командувача 6-ї гвардійської танкової армії генерала Віталія Радецького. У своєму виступі він заявив, що він і вся його армія готові скласти присягу на вірність України, і якщо буде потрібна його танкова армія готова захищати незалежність України. Після цих слів В. Мулява підбіг до Радецького та обійняв його, а Л. Кравчук підійшов до нього і довго тиснув йому руку, щось кажучи при цьому. Капітан першого рангу, що сидів поруч зі мною, сказав, що В. Радецький - прямий нащадок російського генерала від інфантерії, героя російсько-турецької війни 1877-1878 років Ф. Ф. Радецького (1820-1890).

Командувачі округами і адмірал Касатонов зайняли явно обструкціоністські позиції. По суті, вони були проти складання присяги на вірність Україні, говорили про те, що офіцерів спочатку треба звільнити від старої присяги, що треба ухвалити якесь політичне рішення на рівні глав країн СНД. Насамкінець в результаті відкритого голосування було прийнято звернення до військовослужбовців України. Проти проголосувало лише 10 осіб. На мій погляд, якби голосування було таємним, то тих, хто голосував проти звернення, було б значно більше. Генерал В. Назаров та полковник В. Шарий того ж дня полетіли з усіма до Одеси, а я ще на добу залишився у Києві.

Наступного дня, 10 січня, я побував у МО, де зустрівся з В. Мулявою. Його призначили начальником Управління соціально-психологічної служби та присвоїли звання полковника. Потім я перейшов через дорогу та зайшов до колишнього будинку ЦК КПУ, де розмістилися комісії Верховної Ради. Доволі швидко я знайшов кабінет Д. Павличка. Поки він був зайнятий, я поговорив із членом комісії із закордонних справ О. Воробйовим. З Д. Павличком у мене відбулася 5-хвилинна розмова. Я нагадав йому, що познайомився з ним в Одесі у середині листопада, коли проводився 1-й Всеукраїнський міжнаціональний конгрес і розповів йому про свої враження від вчорашньої наради у Верховній Раді. При цій розмові був присутній Б. Горинь. Після цього я зайшов до В. Чечило у будівлі на розі бульвару Т. Шевченка та П. Саксаганського. Добре поговорили із ним. Він сказав, що такі «фахівці», як я, потрібні для роботи в групі стратегічних досліджень МО, якою керує генерал В. Гречанінов. Я сказав, що подумаю.

       24 січня 1992 року

       Період з 10 по 20 січня був надто гострим у плані складання присяги. 17 січня у Москві відбулося так звана Всеармійська нарада, на яку імперіалісти покладали великі надії. 12 січня на Дерибасівській у районі міського саду виконком СОУ Одеського гарнізону провів мітинг під гаслом: «Україні – свою армію та флот». Я взяв активну участь у цьому мітингу. Першим виступив О. Бєломєстнов, після нього В. Цимбалюк, А. Русін та я. Усі ми були у шинелях із портупеями. Трибуною нам служив вантажний автомобіль із опущеними бортами. За моїми оцінками, на мітинг зібралося кілька сотень одеситів, які загалом схвально реагували на наші до них звернення.      

Начальник училища генерал В. Назаров тричі переносив складання присяги з 5-го на 12-те, потім на 18-те січня. 12-го присягу склали солдати, а 18-го - офіцери. Хоча погода 18-го була холодною та вітряною, все ж таки було урочисто: жовто-блакитні прапори, звучали український гімн та запорізький марш. (Місяць тому я пообіцяв начальнику оркестру училища 4 пляшки горілки, якщо оркестр вивчить цей марш. Вперше він прозвучав на плацу училища саме у день присяги. Я виконав свою обіцянку).

Офіцери в парадних шинелях вишикувалися коробками по периметру плацу. На трибуні було прикріплено великий жовтий тризуб на блакитному тлі. Першим присягу прийняв генерал В. Назаров, потім його заступники та всі офіцери. Кожен офіцер зачитував текст присяги українською мовою. Заступник начальника політвідділу училища полковник В. Лисенко прийняв присягу разом із офіцерами кафедри суспільних наук. Схоже, що крім нього ніхто з політпрацівників присягу не складав. Загалом того дня в училищі склали присягу 83% військовослужбовців. Одеське радіо записало церемонію складання присяги і наступного дня цей запис пролунав по місцевому радіо.

       У вівторок, 21 січня, я був присутній на засіданні Одеської організації СОУ, де був і В.Д. Цимбалюк. Цього дня о 10 годині вечора він із групою у 40 осіб збиралися вирушити до Києва для участі у Першому Всесвітньому конгресі українців та засіданні Великої Ради РУХу. До відходу поїзда залишалося три години, і я запросив його додому «на чай». Вдома я йому показав книги з історії України. Особливо його зацікавив літопис Самійла Величка. Віктор Дем'янович виявив  неабиякі знання з історії України.

       Віктор Дем'янович розповів трохи про себе, про свою «націоналістичну» діяльність ще з 70-х років. Вже тоді він переслідувався за свої переконання, але, незважаючи на це, став начальником кафедри суспільних наук у нашому училищі, де викладав іноземним курсантам і офіцерам марксизм-ленінізм. 13-го жовтня, коли він виступав у Будинку офіцерів з полум'яною промовою, у Сочі бандити отруїли його дочку-красуню 32 років від народження. У середині січня Цимбалюк виступив по місцевому радіо із засудженням позиції командувача округу генерала І. Морозова, організував пікетування штабу округу з гаслом «Морозова – у відставку!». Нещодавно із групою депутатів ВРУ він їздив до Севастополя для зустрічі з моряками Чорноморського флоту, проте адмірал І. Касатонов не дозволив морякам зустрічатися з депутатами.

         На завершення нашої зустрічі Віктор Дем’янович розповів мені   історію, пов’язану з ним, яку я вже чув від її прямого учасника полковника  Андрія Івановича Русіна. Це відбулося невдовзі після ГКЧП десь в середині вересня.

15 2022Одного дня, коли Андрій Іванович був вдома,   за ним прислали з училища «Волгу» і доставили   в кабінет генерала О. Ляшенка, в якому вже на той час крім нього були двоє «особістів»: представник ГРУ МО СРСР підполковник А. Патрушев і представник КДБ СРСР С. Куріло, а також заступник начальника політвідділу полковник Володимир Володимирович Лисенко.

А. Русіна  запитали чи знає він   В. Цимбалюка і чим міг би він дати йому характеристику в письмовій формі   як офіцеру і лідеру Одеського РУХу? Андрій Іванович, який три роки з 1983 по 1986 рр. працював в одному кабінеті з В. Цимбалюком, будучи його заступником на кафедрі суспільних наук, був здивований цим запитанням, але характеристику написав. Вона була позитивною, що викликало нервозність у «особістів». А. Патрушев з криком запитав А. І.: Ви что, близорукий?! Вы не понимаете, что ваш бывший начальник по службе является антиобщественным элементом?! А. І. на це відповів: а вы что – дальнозоркий, вы все предвидите, все знаете и понимаете? Тут втрутився   полковник В. Лисенко, який взяв характеристику і також підписав її. Вкрай розлютовані «особісти» вибігли із кабінету генерала О. Ляшенка.            

         1 лютого 1992 року

         З 28 по 31 січня я знову був із полковником В. Шарим у Києві. Поїхали туди «рафіком». З нами був ще полковник А. Олійник з кафедри суспільних наук. Знову зупинилися у готелі «Червона зірка». На цей раз доба в готелі коштувала 136 руб., хоча зовсім недавно, 9 січня, було всього 6 руб.! В. Шарий знову зупинився у своїх родичів. Увечері я зателефонував В. Муляві до МО, але його помічник п/п-к Сербін сказав, що п-к Мулява дуже зайнятий. Я подзвонив йому додому і залишив його дружині номер мого готельного телефону. І справді В. Мулява зателефонував мені вранці о 7.00. Він сказав, що терміново з п-ком В. Лазоркіним та групою депутатів вилітає до Севастополя.

       О 9.00 ранку 29 січня зустрівся з В. Шарим у МО. Начальник Управління військової освіти п-к Ю. Прокоф'єв сказав, що на базі трьох одеських військових училищ прийнято рішення створити Військовий інститут сухопутних військ (ОІСВ). Потім, годині об 11.00 ми поїхали з В. Шарим до Управління з зовнішніх зв'язків МО, яке очолює п-к Цапенков Віктор Єгорович. Оскільки в бюро перепусток було дуже багато військових, В. Шарий не став чекати на перепустку і залишив мене зустрітися з Цапенковим, а сам поїхав на зустріч із депутатами ВРУ. Біля воріт Головного штабу (колишнього штабу КВО) я зустрів колишнього перекладача нашого училища Дмитра Білого, який допоміг мені зустрітися з паном Цапенковим. Останній підійшов до бюро перепусток, де я з ним коротко поговорив про проблеми формування ОІСВ на базі трьох училищ. Кандидатура на посаду начальника ОІСВ поки що невідома. Цапенков сказав, що дуже важливо вирішувати кадрові питання таким чином, щоб на керівні посади було призначено професіоналів та патріотів України. Цапенков сказав також, що він «взяв мене на облік», але я не став уточнювати, що це може означати для мене. Після розмови з Цапенковим я замовив перепустки наступного дня для В. Шарого і себе. Але коли я повернувся до номера готелю, п-к Олійник повідомив мені, що телефонував В. Шарий і сказав, що він  для чогось виїжджає до Вінниці. Наступного дня вранці я пішов до Цапенкова один без В. Шарого. Домовився з ним про те, що коли він поїде до Москви для зустрічі з послами іноземних держав щодо набору спецконтингенту для навчання в нашому училищі, то візьме з собою представників нашого училища, зокрема  підполковника С. Курило та полковника В. Шарого.

19 квітня 1992 року

В. Шарий, А. Русін  і я одержали листи  подяки за підписами генерал-майора Ю. Прокоф’єва і полковника В. Пилипчука майже однакового змісту, в яких зокрема говориться:

«Ваші пропозиції відносно військового співробітництва України з іноземними державами з метою підготовки для них військових спеціалістів та розвитку і модернізації Української оборонної промисловості мають дуже велике значення. Ці питання зараз вивчаються в Міністерстві оборони України, після чого будуть прийняті відповідні рішення Урядом України. В тому, що Україна здобула Незалежність і стала самостійною державою, що на даний час відбувається розбудова її власних Збройних Сил, ми бачимо велику заслугу й Одеського осередку СОУ та особисто Вашу, шановний Олексію Олексійовичу. Тому Управління військової освіти Міністерства оборони України щиро вдячне Вам за цю працю та просило б Вас у подальшому нарощувати Вашу діяльність на цьому напрямку серед військовослужбовців, а також в місцевих ЗМІ. З нашого боку Ви завжди знайдете підтримку та розуміння…»

         Далі наші дороги з Володимиром Івановичем розійшлися. Невдовзі він виїхав служити до Києва, а я до липня 1995 року очолював кафедру іноземних мов в Одеському інституті сухопутних військ і у 1996 році звільнився із ЗСУ, перейшовши на дипломатичну роботу. Контактую з В. Шарим до сьогоднішнього дня.

                                                                                        Олексій Волович,

                                                                                 кандидат історичних наук       

         ВІД РЕДАКЦІЇ: Нам видається, що читачам, які прочитали спогади полковника Олексія Воловича про його і генерала Володимира Шарого причетність до  процесу формування військової освіти Збройних сил України,  було б цікаво знати як склалося їх життя протягом останніх 30 років. З їх дозволу повідомляємо деякі факти з їх життя і діяльності. На наш погляд, життєві шляхи Володимира Шарого і Олексія Воловича можуть бути прикладом для наслідування   з боку нашої молоді:

            Генерал-майор Шарий   Володимир Іванович

Освіта - УВОКУ у 1970 р. Військова академія ім. М. Фрунзе - 1981 р., закінчив із золотою медаллю. Ад’юнктура ВА ім. М. Фрунзе - 1988 р. Прослухав курс про засади національної безпеки в Школі управління імені Джона Ф. Кеннеді в Гарвардському університету в Кембриджі, який готує фахівців у галузі державного управління, економічного розвитку та політології.

Ключові посади: командир роти – 3 роки; командир батальйону – 2 роки;

Начальник оперативного відділу штабу дивізії - 1.5 року; командир полку – 3 роки. Заступник начальника оперативного управління штабу Одеського воєнного округу.

Педагогічна діяльність з 1985 року: Викладач ВА ім. Фрунзе; Заступник начальника Одеського вищого військового обєднаного командного Училища з УНР; Начальник кафедри тактики Академії ЗС України;

Заступник начальника Національної академії оборони України;

Начальник Національного науково-дослідного центру оборонних технологій та воєнної безпеки.

16 2022Доктор військових наук, професор, генерал-майор запасу Шарий Володимир Іванович є видатним вченим в галузі військових наук, одним із фундаторів воєнної науки в Україні. За роки своєї наукової діяльності професор Шарий В. І. створив та очолив потужну і єдину в Україні наукову школу дослідження проблем загальної тактики. Професор Шарий В.І. є засновником нового напрямку воєнної науки – воєнно-наукового забезпечення операцій військ та ініціатором створення відповідного виду забезпечення військ Збройних Сил України.

За безпосередньої участі професора Шарого В.І. та під його керівництвом розроблені нормативні документи, що мають фундаментальне значення для теорії і практики застосування Збройних Сил, а саме - Засади підготовки і застосування Збройних Сил України, бойові статути Сухопутних військ Збройних Сил України, Настанова з авіаційної підтримки військ (сил) та інші. Загалом науковим доробком професора Шарого В.І. є більше ніж 180 наукових і науково-методичних праць. За його участю розроблялися Державна програма розвитку озброєння та військової техніки Збройних Сил України на період до 2009 року, Державна програма розвитку озброєння та військової техніки на період до 2015 року, Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006 – 2011 роки.

Наукові досягнення професора Шарого В.І. здобули визнання і за межами України. Він є Дійсним членом Науково-координаційної ради Міжнародного консорціуму оборонних Академій, багаторазово очолював військові делегації України на міжнародних наукових комунікативних заходах в Італії, Франції, Німеччині, США та інших країнах. Читав лекції військовим фахівцям Європейського центру досліджень безпеки Центру ім. Джорджа Маршалла в місті Гармиш-Партенкірхені в ФРН та  Школі НАТО в Обераммергау на півдні  Німеччини

17 2022Донедавна Володимир Шарий мав велику родину – дружину Валентину, сина Олександра, дочку Вікторію та семеро онуків. Однак, на превеликий жаль, його 45-річний син Олександр загинув в боях при обороні Києва 13-го березня. Він був полковником ЗСУ, служив у ГУР МО. Закінчив розвідувальний факультет КІСВ, Військову Академію США, Воєнно-дипломатичну академію ім. Є. Березняка, кандидат політичних наук. У нього залишилися дружина і четверо дітей. Нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня…

Дочка В. Шарого Вікторія Арнаутова закінчила в Одесі Південноукраїнський педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, викладачка педагогіки і психології. Національна гендерна експертка проєктів ОБСЄ. Психолог-консультантка, коуч, тренерка соціально-психологічного тренінгу (СПТ). Загальний досвід психологічної практики – понад 20 років.

18 2022Має багаторічний досвід роботи з державними структурами (МОЗ, Міністерство соціальної політики, МОУ, ЗСУ, МВС, НГУ, ДПСУ), з міжнародними організаціями - НАТО, ОБСЄ, ООН. Брала активну участь у створенні системи психологічної реабілітації в Україні в різних робочих групах при Адміністрації Президента, у Верховній Раді, в Міністерстві соціальної політики. Має досвід реформування психологічної служби Національної гвардії України та спільних проектів з психологічною службою Генерального штабу Збройних сил України, атакож досвід роботи з інституалізації гендерної політики в складових сектору безпеки і оборони, гендерного навчання військовослужбовців, державних службовців цивільних міністерств та обласних, районних адміністрацій. Чоловік пані Вікторії - Олександр Арнаутов - волонтер, вивозить біженців із місць боїв. Пані Вікторія - мама трьох доньок.

19 2022Одна з них Анна Арнаутова 24-25 липня ц.р. на юніорському чемпіонаті Європи зі стрибків у воду у Бухаресті завоювала дві золоті медалі. Після завершення змагань, на яких наша команда посіла друге місце в медальному заліку, вона написала на своїй сторінці у Фейсбуці: «Свої перемоги я присвячую рідному дяді, Олександру Шарому, який захищав нашу Землю і загинув під час бомбардування передмість Києва з боку рашистських орків. Це відчуття, коли ти змагаєшся не тільки за те, щоб бути кращим, а заради того, щоб твій гімн та твоя країна були почуті звідусіль».

І насамкінець чоловік найстаршої онуки В. Шарого Аліни, яка пише і співає українські пісні, доброволець артилерист Максим Корнійчук воює на Півдні України. Отже діти й онуки генерала Володимира Шарого воюють і захищають Батьківщину та її інтереси так, як він їх навчав, і він може, та і всі ми можемо лише пишатися ними.

            Полковник   Волович Олексій Олексійович

У 1968 р, перебуваючи на строковій службі в Групі радянських військ в Східній Німеччині, О. Волович вступив до Військового інституту іноземних мов у Москві, який закінчив у 1974 році, отримавши спеціальність військового перекладача арабської та англійської мов. У 1984 році закінчив заочне відділення історичного факультету Іванівського державного університету в Росії. У 1989 році захистив кандидатську дисертацію на тему американо-лівійської конфронтації в Інституті військової історії у Москві.

20 2022Уу70-80-ті роки в якості військового перекладача служив в Єгипті, Іраку та Лівії. З 1986 по 1995 роки служив в ОВВОКУ та ОІСВ в Одесі. У 1995-96 рр. служив військовим спостерігачем ООН в Хорватії та Боснії і Герцеговині. Після звільнення у 1996 р. із лав ЗС України у званні полковника і до 2003 року працював на посаді завідувача відділом Близького сходу в Міністерстві закордонних справ України,   протягом 4-х років першим секретарем Посольства України в Лівані, протягом 2-х років викладав арабську мову в Інституті соціальних наук в Одесі. У 2003-2011 рр. очолював Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень в Одесі, в якому продовжував працювати до червня 2014 року провідним науковим співробітником. На даний час є позаштатним провідним експертом Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» у Києві. Має близько 450 публікацій з близькосхідної і української суспільно-політичної проблематики. Має дружину Людмилу, двох синів і трьох онуків.