Switch to desktop

Чи варто Україні готуватися до війни?

«Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» - хто б міг подумати, що сказане Ніцше у другій половині XIX століття, буде мати для України настільки велике значення саме зараз, коли восьмий рік, ні на мить не припиняючись, йде гібридна україно-російська війна.

Від неї втомилися, про неї не хочуть чути, нею вже занадто складно когось здивувати, але вона є і відмовитися від права говорити про неї ми не можемо, тим більше відчуваючи серйозні зміни в майбутньому.
Коли ви чуєте, що в цій війні Україна перемагає, знайте, вам цинічно брешуть хоча б з того міркування, що на війні не може бути переможців - на війні є лише жертви. Не може перемогти державу, у якої кожен день під обстрілами гинуть військові на війні, яку прийнято називати операцією. Держава, чиї стратегічні оборонні підприємства знищуються зсередини російськими олігархами та корумпованими агентами впливу, має мало переваг проти настільки підступного і добре підготовленого противника, як Росія. Але ми боремося, фіксуючи їх військові маневри та будь-яку, навіть саму незначну репліку з кремлівських кабінетів. Нам важливо звертати увагу світової громадськості на те, що відбувається в східній Європі - на крайніх рубежах ситої стабільності наших європейських партнерів. Але в той же час ми задаємося питанням: «та хіба є справа західного світу до проблем України, яка ось-ось і так вийде з орбіти економічних інтересів Європейського Союзу?». Це питання риторичне і відповідь на нього ми отримаємо з часом.
Можливо ви вже здогадалися, що сьогодні мова піде про проект «Північний потік-2». Для чого він потрібен, що собою являє і які ризики несе для України - ми постараємося розповісти в даній статті.

nord stream 2
«Північний потік-2» - це майже завершений магістральний газопровід, який з’єднує Росію та Німеччину. Він прокладений через дно Балтійського моря і має загальну протяжність – 1234 кілометри.

Газове питання для нас досить болісне вже давно, цьому є свої пояснення, які беруть початок ще з енергетичних криз 2006 та 2009 років. Саме тоді «Газпром» зініціювавши зупинку поставок газу до ЄС, звинуватив українську владу, в начебто, порушені транзитних зобов’язань. Такі звинувачення швидко спровокували потужний міжнародний скандал, а вже в 2010 році, Росія, як нібито нічого й не сталося, оголошує про необхідність збільшення поставок газу до ЄС. В їх підрахунках йшлося про поступове збільшення в країнах Шенгенської зони попиту на газ аж до 200 морд. кубометрів на рік, але цьому завадили перші пакети економічних санкцій, які були накладені на Російську Федерацію навесні 2014 року через анексію Кримського півострову. Тим не менш, анонсований ще в 2010 році проект «Північного потіку-2», почали втілювати лише в 2015 році, коли керівництво «Газпрому» на чолі з Олексієм Міллером дійшло згоди щодо будівництва двох газопроводів з впливовим німецьким енергетичним консорціумом Shell.
Коли німці з росіянами підписали контракт на будівельні роботи, то за дивною іронією, саме офіційний Берлін вперше почав схиляти нас до мирних переговорів в форматі «Нормандської четвірки». Шість років, які минули після «Другого Мінська», нам вочевидь довели повну неефективність цих угод та зобов’язань, адже жодна з них тією стороною так і не була виконана. Натомість зараз, коли німецькі національні газові корпорації Shell, OMV, Uniper і Wintershall DEA інвестують в «Північний потік-2», ми бачимо, що Берлін зняв «маску», адже саме він є основним лобістом російських інтересів на Заході.
Росія, зі свого боку, залучаючи європейські газові компанії, частково знімає з себе відповідальність за реалізацію проекту «Північний потік-2». Перекладаючи завдання по будівництву на німецьких підрядників, Кремль з однієї сторони захищає власні економічні інтереси, а з іншої - втягує в аферу німецькі корпорації, не тільки роблячи їх зацікавленими в будівництві трубопроводу, а й перетворюючи в заручників ситуації, що склалася, адже зараз Росія абсолютно непередбачуваний «гравець» і нам варто усвідомлювати, що маніпулюючи газовими контрактами, вона спробує домовитись з країнами Заходу про їх невтручання у справи відносин між Києвом та Москвою. За спробою таких домовленостей може переховуватися намір повномасштабного вторгнення в Україну і в такому разі існує ризик, що Москву вже не буде кому зупинити, адже економічні санкції Європейського Союзу в першу чергу нашкодять самим європейцям, вдаривши по акціям їх енергохолдингів. Таким чином, Німеччина, піклуючись про власну енергетичну стабільність, з великою вірогідністю спробує нав'язати Україні черговий «Мінськ», або відредаговані формули Штайнмайера - в загальному все, щоб не надавати реальної допомоги. Чи робить це її нашим союзником? Боюся, навряд. І звинувачувати в цьому їх безглуздо.

nord stream 2 1

Завершення прокладки «Північного потоку-2» наразі говорить про загострення протиріч і накопичення проблем в самому Європейському Союзі, так як з одного боку ЄС відчуває досить серйозну залежність від російських енергоресурсів, а з іншого мусить виконувати свої зобов'язання перед США, щодо біженців. В такій ситуації збереження рівнозначних відносин з Москвою та Вашингтоном неможливе, адже одне виключає інше.
Мабуть, найбільша загроза «Північного потоку-2» полягає в тому, що він, як і український газопровід, здатний постачати в країни Європейського Союзу близько 55 млрд. кубометрів газу щороку. В Кремлі та Європі вважають, що доречніше для обох сторін було б постачання газу в обхід України безпосередньо з Росії. Таким чином, Росія почне заощаджувати мільярди доларів на транзиті, а Європа позбавиться від зобов’язань підтримувати українську стабільність, яка їй гарантує постачання газу. Тому будівництво «Північного потоку-2» є найкращою можливістю для Берліна позбутися геополітичної залежності від Києва, але чи убезпечить він цим себе, досі залишається загадкою. Відстоюючи власний трубопровід, Україна акцентує увагу на наявних у неї підземних сховищах, які виконують функцію так званих «подушок безпеки» на випадок виникнення форс-мажорних, сезонних та інших перепадів попиту на газ. Наявність цих сховищ дозволяє гарантувати європейським партнерам безперебійність поставок, чого не можуть запропонувати «потоки».

Tilerson

Держсекретар США Рекс Тіллерсон в 2018 році, реалізацію «Північного потоку-2» пояснив спробою Росії підірвати енергетичну безпеку та стабільності Європи, тому Адміністрація тодішнього Президента оголосила про введення нових санкцій з забороною фірмам-підрядникам продовжувати роботи, але за дивним збігом обставин в самих Сполучених Штатах в цей час почалися протести, які не дозволили Вашингтону в повній мірі реалізувати цей план. Незабаром, ослаблені агресивними діями протестувальників, все ж погоджуються на ультиматум і звертаються до Німеччини з пропозицією відміни санкції, якщо офіційний Берлін піде на зустріч Україні і спробує запобігти її від'єднанню від європейської газової інфраструктури. Німеччина погоджується на ці умови і Джо Байден знімає санкції з «потоку». Своє рішення 46-й президент США прокоментував побоюваннями, що санкції проти «Північного потоку-2» на завершальній фазі його будівництва, ускладнять діалог США з європейськими союзниками та партнерами. Таке рішення Вашингтону на тлі нещодавно опублікованої статті Путіна стало «Рубіконом» для України.
На думку наших американських союзників, зараз Україні як ніколи важливо переглянути свої угоди з Росією щодо регулювання транзиту газу внутрішньодержавним газопроводом. Це дозволить нашій стороні мінімізувати ризики майбутніх провокацій або диверсій. Крім цього, у Вашингтоні вважають, що прийшов час Україні в рамках «Великого будівництва» концентруватися на створені власної газової інфраструктури. Виною всьому – німецькі ініціативи. Сама ж українська сторона кроки на їх підтримку сприйняла вкрай невтішно, так як фінансові надходження від транзиту газу становили майже третину річного бюджету нашої держави, деяка частина якого йде на армію і оборону. Звідси виникає питання: «чи буде Європа нас підтримувати, якщо Україна перестане отримувати прибуток з транзиту, а головне, чи захоче нас захищати Альянс, якщо Москва все ж таки зважиться на повномасштабну ескалацію конфлікту?». Передчуваючи наше занепокоєння, американці запевняють, що навіть коли «Північний потік-2» завершать, то «Білий дім» все-одно не відмовиться від задачі допомагати нам захищати власний суверенітет та територіальну цілісність і наголошує навіть на можливості введення санкцій проти європейських компаній, які купуватимуть російський газ, але згадуючи амбівалентну риторику Байдена, це знову нагадує позачергову обіцянку.
Навесні 2021 року, коли в рамках військових навчань, Росія стягнула до наших кордонів сотні одиниць техніки та сто тисяч військових - здригнувся цілий світ і неспроста, адже саме навчання є найкращим приводом для перекидання важкої бронетехніки так, щоб це не викликало підозр. У майбутньому, їх військові сили, зосереджені в прикордонних районах, стануть використовуватися для наступальних операцій. Саме тому ми звертаємо увагу на грузинський конфлікт 2008 року. Тоді Росія також в рамках своїх навчань «Кавказ-2008» стягувала війська до грузинських кордонів, потім відводила їх, усипляючи увагу - все це було за два тижні до повноцінного вторгнення.
Навесні 2021 році ми мали схожий досвід ескалації, особливо враховуючи загострення ситуації на Донбасі, але вторгнення в Україну так і не відбулося і це зрозуміло, адже ніхто при здоровому глузді не наважиться починати військову кампанію проти держави, через яке транзитом в Європу щорічно надходить 55,6 млрд. кубометрів газу. Однак зараз, коли будівництво газопроводу завершується і деталі російської підготовки випливають на поверхню, нам стає досить добре видно приготування Росії до вирішальної битви за Україну. Початком цієї підготовки можна назвати стратегічні навчання «Захід-2017», які пройшли восени в Білорусі і за підсумками яких біля кордонів НАТО і України залишилося 680 одиниць бойової техніки, включаючи 250 танків, 200 одиниць артилерії, 70 вертольотів і 50 літальних апаратів ВКС і ВСС Росії. Саме ці сили будуть зосереджені на півночі, офіційно, для стримування та залякування держав Прибалтики, оскільки останні вважаються найбільш відданими українськими союзниками, спроможними відкрити другий фронт, якщо Україна зустрінеться з відкритою російською агресією. Тому за сценарієм Кремля, Латвії, Литві та Естонії повинні перешкодити військові частини західного військового округу, в тому числі російська 1-а гвардійська танкова армія, 11-й армійський корпус, 6-а і 20-а гвардійські армії і три повітряно-десантні дивізії.
Зараз, коли Росію оточують геополітичні противники, вона просто не має права на затяжну війну, тому під виглядом навчань створюються умови «флангового охоплення», який необхідний Кремлю для швидкого оточення частин української армії, як було в серпні 2014 під Іловайськом. Політичною метою цієї регіональної війни, Кремль вважає спробу нав'язати вигідні для себе умови на чергових переговорах із Заходом. За цим задумом, який в своїй статті озвучує Путін, міжнародний діалог стосуватиметься виключно розділу нових сфер впливу і Україна до цього часу вже не буде фігурувати, як самостійна держава. На думку деяких експертів, саме така кремлівська риторика є найбільшою загрозою по відношенню до нашої незалежності.
Повертаючись до квітневого стягування військ, треба пояснити, чому військове вторгнення так і не відбулося. Причина цьому досить проста, оскільки російською стороною не здійснювалися закупівлі авіаційного палива. Жодний добре спланований наступ не може обійтися без підтримки з повітря, інакше кидок будь-яких сухопутних сил швидко «захлинувся б».
Все, що було в квітні, нами має сприйматися не інакше, як типова для Росії перевірка перед боєм, або правильніше сказати, підготовка, яка дає їм можливість скорегувати свою наступальну стратегію за допомогою оцінки нашої готовності до відбиття можливої агресії. Провівши «роботу над помилками», вони зупинилися на відпрацюванні стратегії щодо наступальних дій з півдня та півночі. Обидва плани можуть бути реалізованими лише в разі припинень поставок газу, що на думку їх аналітиків спровокує в Україні соціальний бунт. Роль даного повстання буде полягати в тому, щоб паралізувати владу і сили національної гвардії. Це стане зеленим світлом для наступальних дій їх регулярних частин з північного напрямку.
Ми не можемо не визнати того факту, що Київ знаходиться в 200 кілометровій зоні від Білорусі, з якою Україна має 1084 кілометри спільного кордону. Північний напрямок, мабуть, тим і зацікавив кремлівських теоретиків, що є найбільш коротким і найменш укріпленим шляхом до української столиці. Це дає військам противника шанс оперативно зайняти урядовий район Києва, ГЕС і об'єкти радіомовлення та телебачення, до того, як прибудуть регулярні війська. Відключивши головне місто України від зв'язку, електропостачання та води, вони спробують спровокувати швидку і «природну» зміну влади на лояльних Москві політиків з нинішньої опозиції. Сам Кремль в такому випадку відмовиться визнавати присутність своїх військ в Україні, пояснивши, що діяли невідомі військові формування.

c 400

Проведення даної операції дозволить Росії зберегти військово-промислову інфраструктуру України і змусити її працювати на окупаційну адміністрацію. Але в разі, якщо цей план не спрацює, передбачається наступ з півдня, початковою фазою якого має стати захоплення острова Зміїний. Мета – розмістити там власні мобільні комплекси ППО (імовірно С-400), які дозволять Росії вторгнутися в систему протиповітряної оборони НАТО та дезорганізувати їх засоби захисту. У той же час сили флоту під прикриттям комплексів ППО повинні здійснювати морську блокаду Одеського, Південного та Чорноморського портів, створюючи таким чином сприятливі умови для висадки десанту на південному фланзі (імовірно на лінії Одеси-Херсона-Миколаєва). Про залучення в російській наступальній операції десантно-штурмових бригад говорить факт перекидання в Крим всіх десантних військ, які є в розпорядженні Росії (виняток отримали лише далекосхідні частини). Ми не виключаємо, що наступ можливий з двох напрямків одночасно, оскільки нарощення основних сил Росією відбувається по всьому периметру україно-російських та українсько-білоруських кордонів. На жаль, це не дуже нагадує звичайні військові маневри, так як задіюються величезні сили, можливості та засоби.
Щоб захистити себе, у нас є вкрай мало часу, так як моховик тотальної війни знову набирає обертів. Дивлячись правді в очі, варто визнати, що Україна, так само як і Грузія або Молдова, не стануть членами НАТО в найближчій перспективі, тому дієвою альтернативою має бути отримання статусу особливого союзника США поза НАТО. Це обумовлено тим, що Сполучені Штати - одна з небагатьох держав, на які Росія не має важелів впливу. Крім США, нам необхідно розвивати міжнародне співробітництво в рамках так званого «Люблінського трикутника» з Литвою та Польщею і сподіватися, що ми не повторимо долю 1922 року, коли Україна стала союзною республікою.
Автор: Дмитро Первина.