Switch to desktop

Гібридна холодна війна

Відгриміла російсько-грузинська війна "08.08.08" — перша відкрита агресія Росії проти незалежної держави після 1991 р. Аналізуючи її наслідки, відомий англійський журналіст Е.Лукас видав у 2009 р. книжку "Нова холодна війна. Як Кремль загрожує Заходу і Росії". Т
ак широка спільнота отримала ефектну пояснювальну метафору, що, відсилаючи до досвіду недавньої історії, давала оманливе відчуття повної ясності ситуації. Яскрава формула запала у мізки й душі багатьох політиків та експертів, насамперед у країнах Центрально-Східної Європи, і, поряд із мобілізаційним ефектом відродженої загрози зі Сходу, спричинилася до багатьох помилок у діагностуванні та описі швидкоплинних подій останніх років.
очнемо з кількох зауваг з приводу схожостей та відмінностей ситуацій сьогодення і 30-річної давності. Насамперед, холодна війна була наслідком протистоянням двох суспільних систем, які, принаймні в теорії, мали різні набори цінностей та ідеалів, а також своє власне бачення майбутнього розвитку людства. "Вільний світ" протистояв "реальному комунізмові" (соціалізму), йшлося про виживання одного з двох.
Натомість сьогодні Росія не репрезентує жодної, навіть хибної, альтернативи, а головне — Кремль не дуже приховує, що його метою є не "світле майбутнє людства", а увічнення путінського режиму. Після вичерпання резервів соціально-економічної моделі, побудованої на експорті вуглеводнів, Кремль повернувся до традиційної парадигми російської політики: забезпечення суспільної консолідації на основі роздмухування імперсько-шовіністичної істерії. Оточена фортеця і вороги звідусюди, що зазіхають на споконвічні російські землі в Сирії, — що може бути більш звичне для російського вуха? Причому ефективність сучасних пропагандистських технологій істотно вища, а імунітет російського суспільства до інформаційних маніпуляцій — значно нижчий, аніж було в часи брежнєвського СРСР. Порівняйте РТР чи 1-й канал із ЦТ, хто, звісно, пам'ятає.

Отож. Росія декларує прагнення до відновлення зони впливу у межах СРСР/Російської імперії, навіть не наближаючись до їх колишньої могутності. Понад те, далекосяжні прогнози, у тому числі російські, свідчать, що соціально-економічний занепад колишньої наддержави триває, і "путінські олімпійські села" не здатні приховати цього невтішного для росіян факту. Далі буде тільки гірше. Усвідомлюючи це, Кремль прагне компенсувати економічну слабкість, дедалі більшу обмеженість ресурсів та величезну економічну, і навіть ідеологічну, залежність від Заходу агресивною зовнішньою політикою. Велич, у тому числі військова, доживає останні роки. І ними слід скористатися повною мірою.
Ставки в цьому покері зависокі. Російська політика значно більш непередбачувана у своїх деталях, ніж політика Радянського Союзу у 1970-1980-ті роки. Правителі Російської Федерації не брали участі у страшній Другій світовій війні, а отже не мають тих запобіжників, які стримували верхівку СРСР. Володарі Кремля готові ризикувати й не завжди адекватно усвідомлюють наслідки своїх кроків. Знову, як і в 1960-ті, у Кремлі погрожують атомною бомбою і волають про це з екранів ТБ. А раптом Захід повірить? Важливі рішення у Кремлі приймаються дуже вузьким колом осіб, коли не однією людиною, взагалі. На ці рішення можуть впливати доволі непередбачувані чинники, а отже у спостерігача складається враження, що зовнішня і безпекова політика РФ — ірраціональна. Це, безумовно, не так. Ось тільки ця раціональність дуже специфічного штибу. Таким чином, рівень невизначеності, а відтак небезпека й ціна помилок, радикально вищі, ніж були 30 років тому.
Кремлю йдеться не про ідеали, а про інтереси. Таким чином, нинішня криза міжнародної безпеки має принципово іншу природу, ніж холодна війна. Нинішня ситуація значно менш структурована й визначена. Світовий порядок денний сьогодні далеко не вичерпується відносинами Захід — РФ, на відміну від другої половини ХХ ст., коли відносини США—СРСР, НАТО—ОВД були віссю світової системи міжнародних відносин. Наприкінці 2010-х років політика КНР, ситуація у Південній Азії, а насамперед — близькосхідна криза, що тільки загострюється, мають не менше, а в багатьох випадках — більше значення для глобальної політики, ніж події на периферії Європи. Ісламістський тероризм, ІДІЛ, міграційна криза зачіпають інтереси Європи, та й США, значно більше, ніж активність РФ на пострадянських теренах. Росія активно використовує проти України, та певним чином — і інших європейських країн, форми й засоби боротьби, на які так полюбляв спиратися Й.Сталін. Справа МГБ СССР, Судоплатова й Ейтінгона "живее всех живых". Після 1953 р. спецслужби СРСР не відмовилися від політичних убивств і підривних кампаній, але творчо переосмислили їх.
Тут варто згадати генерала О.Сахаровського, начальника розвідки КДБ у 1955—1971 рр., з чиїм ім'ям пов'язують створення і розвиток терористичних рухів у країнах так званого третього світу (насамперед — мусульманських). Отже, в часи Брежнєва/Андропова Кремль використовував той підхід, який нині називають гібридною війною, переважно у країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Водночас слід підкреслити, що нинішній конфлікт — специфічний і не може бути повністю пояснений у межах історичних аналогій. Не виключено, що ця напруженість матиме тривалий характер і вже сформовано "нову норму" міжнародної політики. Принаймні при плануванні слід виходити саме з цього припущення. Водночас, обмеженість російських ресурсів збільшує ймовірність того, що активна фаза протистояння буде значно коротша від 40 років холодної війни. Втім, навіть радикальні політичні зміни в Росії не означатимуть, що вона перестане залишатися джерелом загроз міжнародній безпеці, і насамперед безпеці її сусідів. Зміниться лише характер цих загроз.
Вираз обличчя на портреті — це важливо, але не настільки, як багато хто думає. Глибока дестабілізація світового порядку відчиняє вікно можливостей для задоволення історичних амбіцій регіональних держав, і це слід усвідомлювати. Балто-Чорноморсько-Каспійський регіон змінюється на наших очах. Сценарії, що ще вчора видавалися неймовірними, сьогодні стають реальними. Наочним прикладом став демонтаж кемалістської системи влади у Туреччині, що триває. Характерна особливість нової ситуації — розмивання відмінностей між зовнішніми і внутрішніми загрозами. Гібридна війна, яку практикує Росія в сучасних міждержавних конфліктах, спрямована на руйнування суспільств, проти яких вона ведеться, пригнічення в них волі до спротиву.
Головний її об'єкт — громадськість та інституції, а не збройні сили. Ця війна має комплексний і багатовимірний характер. Військові засоби в ній можуть відігравати як провідну, так і підпорядковану роль. Частіше підпорядковану, бо, як відомо, "ихтамнет". Оманливе відчуття миру — один з інструментів гібридної війни. І про це годиться пам'ятати всім. Росія активно використовує слабкі й уразливі місця суспільств та держав, проти яких здійснюється гібридна агресія. Недарма в українських медіа така популярна термінологія часів громадянської війни в Іспанії, на кшталт "п'ятої колони". Недарма антитезою до перемоги в Україні нині є зрада, а не поразка, як це, відповідно до формальної логіки, мало би бути. Безпекове середовище навколо України на довгі роки стало непередбачуваним і загрозливим. Формули старих часів більше не діють або діють непередбачуваним чином. Європа увійшла у кризовий період, який не конче вибухне відкритою війною, але, попри будь-який сценарій, характеризуватиметься потрясіннями та конфліктами. Варіативними є лише їх глибина й характер. Уперте намагання дотримуватися старих, "перевірених" стратегій лише посилюватиме небезпеку.
Для України з її вкрай неефективною суспільною моделлю це означає, що боротьба йде за виживання, а виживання можливо забезпечити лише через розвиток. Якщо ми хочемо існувати як незалежна держава, то маємо змінитися, причому в багатьох сферах — докорінно. Прискорена модернізація — умова виживання. Стагнація, продовження нинішніх тенденцій неминуче обернеться крахом. У цих умовах Україна має виходити, як видається, з таких основних моментів. Насамперед, слід покладатися передусім на власні сили, бо, на відміну від СРСР, Російська Федерація не сприймається багатьма на Заході як екзистенційна загроза, а отже протистояння з Росією не є автоматичним приводом для американської і європейської допомоги. Водночас Україна повинна активно намагатися залучити іноземну, насамперед західну підтримку, і навіть боротися за неї. Тільки так можна бодай частково компенсувати принципову асиметричність потенціалів з Росією. Слід визначати реальні цілі, а не витати у фантазіях. Членство в НАТО сьогодні не на столі, швидше йдеться про певну версію шведської моделі, а ось стратегічне партнерство зі США і Великою Британією — у принципі, можливе.
Принагідно підкреслимо, що реформи мають проводитися для забезпечення розвитку, а не для задоволення кредиторів, співпраця з якими хоч і важлива, але не повинна суперечити завданням модернізації. Основний зміст модернізаційної стратегії на цьому етапі полягає в усуненні штучних адміністративних перешкод веденню бізнесу, насамперед малого та середнього. Обмеження ролі держави відповідно до її реальних можливостей має забезпечити і справжню боротьбу з корупцією.
Варто усвідомлювати, що корупція — це невід'ємна риса нинішньої моделі суспільних відносин і не може бути подолана виключно репресивними заходами, які до того ж апріорі матимуть вибірковий характер. Безумовним пріоритетом має стати зміцнення оборонних і безпекових спроможностей України. Принципова обмеженість українських ресурсів (при ВВП близько 90 млрд дол. навіть значна його частка, що виділяється на оборону і безпеку, означає дуже малі, порівняно з російськими, абсолютні обсяги фінансування — 2,5 млрд проти 66 млрд дол. ) визначає необхідність вкрай раціонально використовувати оборонний та безпековий бюджети. При цьому зусилля мають спрямовуватися насамперед на розвиток системи управління, логістики, комунікацій та розвідки.
Треба робити те, що можемо зробити і що дасть найбільший ефект у найкоротший термін, а не стенати про нездійсненне. При цьому слід пам'ятати і про стратегію, а саме про справжнє, а не показове запровадження євроатлантичних принципів побудови збройних сил: солдат має сприйматися командуванням як людина, а не як гарматне м'ясо.
Деколонізація армії полягає саме в цьому, а не тільки у зміні одностроїв і зірочок на ромбики, що, втім, теж безумовно важливе. І насамкінець. Великий час — за Україну. Росія поступово слабшає. Але східна мудрість про річку і труп ворога тут і тепер не працює. У середньостроковому вимірі РФ залишатиметься смертельно небезпечною загрозою.
Понад те, у середньостроковому вимірі час грає проти нас. Цілком імовірно, що нижчої точки кризи, у тому числі військової, ми ще не пройшли. Виграти в цій гонці можна лише наполегливою працею, якістю державних рішень і раціональним використанням наявних, дуже обмежених ресурсів. Здійснити все це — вкрай складно, але можливо. Тим більше одне таке диво ми вже бачили. І досить недавно — у 2014 р.

Сергій Немирич, для "Дзеркало тижня"