Switch to desktop

Росія дипломатично, військово та економічно готується до довготривалого конфлікту — британські аналітики

Звіт Королівського Об’єднаного інституту оборонних досліджень щодо російсько-української війни.

Королівський Об'єднаний інститут оборонних досліджень (The Royal United Services Institute for Defence and Security Studies, RUSI) — британський аналітичний центр, що спеціалізується на проблемах міжнародної безпеки та військової справи. 22 квітня організація оприлюднила спеціальний звіт під назвою "Операція Z: агонія імперського марення" ("Operation Z: The Death Throes of an Imperial Delusion"). Автори — Джек Вотлінґ та Нік Рейнольдс — спираючись на інформацію з широкого кола джерел, провели глибокий аналіз військового, дипломатичного та економічного аспектів російсько-українського протистояння, а також окреслили його перспективи. Колеги з "Тиждень" підготували повний переклад документу.

Операція Z: агонія імперського марення

Коли російські війська почали їхати до українського кордону ввечері Дня захисника вітчизни, 23 лютого, Москва очікувала захоплення Києва протягом трьох днів. Багато сторонніх спостерігачів — зокрема й автори цього тексту — побоювалися знищення українських військ, навіть якщо ми очікували, що боротьба триватиме довше, ніж сподівалася Москва. Планом Москви були репресивні заходи для стабілізації контролю над Україною до Дня перемоги 9 травня. Натомість російський напад було відбито з великими втратами, і тепер він переходить у обмежений наступ, щоб спробувати захопити Донецьку й Луганську області.

Війна в Україні породила значний обсяг дуже детального аналізу щодо воєнного перебігу кампанії, інформаційної боротьби, каскадних економічних наслідків — як високих цін на енергоносії та порушення логістичних ланцюгів, так і геополітичних наслідків, у той час як країни все частіше закликають обрати сторону. Однак, незважаючи на наголос у західних концепціях безпеки щодо необхідності загальнодержавного підходу, більша частина аналізу війни в Україні зосередилася на вузьких аспектах. Цей Спеціальний Звіт досліджує, як взаємопов’язані виклики, з якими стикнулася Москва, змінюють російську політику, і ризики, які представляє потенційний курс дій Москви, в час, коли війна вступає в нову фазу. Головний висновок полягає в тому, що Росія зараз дипломатично, військово та економічно готується до довготривалого конфлікту.

Цей звіт базується на широкому колі джерел. На військовому фронті звіт спирається на дані про постійні, але періодичні бої за участю українських комбатантів, та на свідчення незалежних репортерів, які спостерігають за бойовими діями на місцях, постійний аналіз відкритих джерел з війни, а також періодичні розмови з українськими високопосадовцями й офіцерами під час польових досліджень у березні та квітні. Дипломатичний та економічний аналіз спираються на інтерв’ю з представниками української та західних розвідок, експертами з енергетики, зокрема колишніми працівниками стратегічних галузей Росії, а також дипломатами та представниками національної безпеки з кількох країн НАТО і країн, які підтримують зв’язки з Росією. Звіт також спирається на огляд авторами захопленої російської військової техніки з поля бою під час польових досліджень у квітні, а також на велику кількість документів зсередини російського уряду. Через чутливість методів, за допомогою яких ці документи були отримані, їхні джерела здебільшого приховані, хоча автори вжили заходів для встановлення їхньої правдивості.

Поразка: неспроможність Росії захопити Київ

У ніч проти 24 лютого українські радари протиповітряної оборони почали фіксувати сильні перешкоди у всіх діапазонах частот. Радарам далі всередині України тим часом надокучали БПЛА E95M, що імітують російські літаки. Коли засоби протиповітряної оборони активізувалися для бою, вони були атаковані. «Ми думали, що нас заглушать у всьому електромагнітному спектрі навколо Києва», — зазначив український спеціаліст із радіоелектронної боротьби. Початкова хвиля ударів крилатими та балістичними ракетами та радіоелектронні атаки викликали достатню кількість перешкод для того, щоб повітряний десант пробив українську оборону на північ від столиці та приземлився на аеродромі Гостомель, де російські десантники сподівалися створити плацдарм для швидкого переміщення військ до Києва. Тим часом основні сили почали просуватися на південь від Білорусі за двома основними маршрутами постачання, які проходили через густі ліси й болота.

ВДВ — російські повітряно-десантні війська — очолювали вторгнення. У грудні спеціалізовані підрозділи ВДВ відпрацьовували придушення українського громадянського суспільства разом із 9-м управлінням П’ятої служби ФСБ Росії. Штурмові підрозділи ВДВ отримали план за три дні до вторгнення й почали збуджено говорити в очікуванні їхньої сміливої операції. Командири ВДВ навіть обговорювали свою головну мету — Гостомель — у відкритому ефірі. Тож, коли вони приземлилися, їх зустріла українська артилерія та координована контратака, яка швидко змусила їх відступити з аеропорту. Тим часом на півночі українські частини зі значним успіхом затримували супротивника. Російськи мотострілки і Росгвардія отримали наказ менше ніж за 24 години до вторгнення. Як наслідок, вони не вели методичну кампанію прориву й закріплення послідовними ешелонами, як диктувала їхня доктрина, і вони не були підтримані достатньою артилерією, що вважається обов’язковим. Натомість вони були висунуті вперед уздовж двох основних ліній постачання у віддалені цільові напрямки без розвідки або захисту флангів. Росгвардія, призначена забезпечувати безпеку тилу, іноді випереджала бойові частини. Швидкість деяких бронетанкових підрозділів дозволила заїхати в передмістя Києва лише через 48 годин війни, але, оскільки вони були в кілометрах попереду основної частини російських сухопутних військ, це призвело лише до їхньої ізоляції та знищення. Маючи мало можливостей підготуватися, психологічно чи практично, багато російських підрозділів розсіялися, отримавши серйозний опір.

Оскільки ситуація в Гостомелі погіршувалася, а рух на південь зупинився, російські командири висунули вперед більше резервів і почали підводити артилерію, змусивши українських захисників відступати. Але в міру просування росіян вони стикнулися з новими труднощами. Серед боліт і лісів вони здебільшого були обмежені просуванням дорогами. У той час як перевага в кількості та артилерійський вогонь, який вони могли залучити, дозволили росіянам продовжити наступ, українці виснажували їх, використовуючи протитанкові засідки для розсіяння російських підрозділів, що відділялися. У міру того, як росіяни рухалися по містах, місцеві жителі почали повідомляти про їхні переміщення, тоді як українські спецпризначенці та БПЛА позначали цілі для артилерії. Хоча артилерія росіян була потужнішою, їм бракувало хороших відомостей про те, де перебували розосереджені українські позиції. Тим часом затори на дорогах означали, що російські гармати часто були надто далеко від українських батарей, навіть тоді, коли українська артилерія могла дотягнутися до передових російських позицій. Як зазначив старший радник командувача Збройних сил України генерала Валерія Залужного, «протитанкові засоби сповільняли росіян, але вбивала їх наша артилерія. Це і зламало їхні підрозділи».

Перед росіянами постала інша проблема: постачання. Без доступу до залізниці, яка зазвичай перевозить російську важку техніку, і з забитими наявними дорогами стало дедалі важче переміщувати постачання на передову. Атаки по всій глибині просування також змусили росіян відмовитись від переміщення чутливих систем РЕБ і протиповітряної оборони в Україну через ризик їхнього захоплення. Поки ці системи були за українським кордоном, вони не могли ефективно глушити українські радари і комунікації без того, щоб також глушити зв’язок із передовими російськими підрозділами. Це було дуже проблематично в той час, коли російські командири намагалися розплутати хаос, що охоплював ці самі передові частини. Це мало два наслідки: електронне придушення українських РЛС і зв’язку припинилося після першого тижня, а старші російські офіцери стали з’являтися на передовій, де, як і все інше в російській армії, вони стали мішенню для снайперів і артилерійських ударів. Росіяни продовжували наступ, але все більш високою ціною, тому що на той час, коли вони закріпилися в Гостомелі і були готові почати атаку на Київ, було зрозуміло, що їм не вистачає бойових сил, щоб успішно захопити місто. Натомість росіяни почали оточувати столицю, але при цьому потрапляли в радіус дії дедалі більшої кількості артилерійських підрозділів українців і ставали все більш вразливими до рейдів по тилах.

Те, що російські військові невдало виконували поганий план, не має затьмарювати інтенсивності боїв, які вели українці. Українські військові зробили вибір, що їхнім центром тяжіння є столиця і її оборона, і це визначило пріоритет в артилерійських системах, повітряній обороні, протитанковій зброї та резервах. Вони навіть були перекинуті зі східного берега Дніпра, щоб підсилити західний. Військам на Донбасі та в Маріуполі було наказано виграти час, але їм часто не вистачало ключових боєприпасів. Українці знали, що вразливі на півдні. Як зазначив високопосадовий український офіцер ще перед вторгненням: «Нам просто немає чим їх зупинити. Вони займуть багато території». Захисники Маріуполя значно перевершили сподівання українського Генштабу в їхньому опорі, відмовляючись капітулювати або евакуюватися, і відчайдушно билися, щоб доставити в місто боєприпаси та продовольство і зберегти запаси води. Зрештою росіяни ізолювали оборону і відтоді здійснювали систематичні обстріли, які спустошили величезні ділянки міського середовища.

На північному сході України точилися інтенсивні бої. Українські загони, що лишилися у ворожому тилу, воювали рішуче, але зрештою були «зачищені» в окупованих містах. Артилерійські обстріли завдали важких втрат українським підрозділам, а вогонь з 30-міліметрових гармат виявився нищівним у ближньому бою. Як зазначив український офіцер, «російська техніка працює настільки ефективно, як ми і боялися, але вони її некомпетентно використовують». Кілька найдосвідченіших в Україні спецпризначенців загинули або отримали поранення під час бойових дій. Хоча ці підрозділи організовували оборону міських опорних пунктів або проникали на північ, щоб атакувати російські колони, інколи українцям доводилося покладатися на людську масу мобілізованих добровольців, щоб зупинити російський наступ. Згодом Кремль зрозумів, що просування більшої кількості сил на південь не приведе до прогресу. Поки вони рухалися тими ж дорогами, вони сильно страждали від артилерії. А підрозділи, які були вже на місці, не мали бойової сили, щоб прорватися в українську столицю. Тому було прийнято рішення про відведення та переорієнтацію зусиль на Донбас. Російські підрозділи, які відступали від Києва в білоруському напрямку, потрапили під сильний і тривалий обстріл української артилерії. Україна вийшла з битви за Київ з її урядом у столиці, але з побитою та втомленою армією, яка тепер мала виправляти ситуацію на півдні, що ставала дедалі гіршою.

Оголошення про переорієнтацію російських операцій на Донбас залишило низку західних аналітиків здивованими розривом між прагненнями Росії та її можливостями. Деякі аналітики — зокрема один з авторів цього звіту — припускали, що початковий намір до оголошення 9 травня про успіх змусив би розпочати цей наступ раніше, і загальним консенсусом серед західних спостерігачів було те, що російським військовим не вистачає бойової потужності в регіоні для виконання такої операції. Однак з часом стало очевидно, що думки в Кремлі еволюціонували. Призначення єдиного військового командира операцією в Україні на початку квітня — генерала Алєксандра Дворнікова — сигналізувало про утвердження лідерства Міністерства оборони в плануванні, перехоплення керівництва війною у ФСБ Росії. Російські військові, схоже, дійшли висновку, що їм знадобиться час і що захоплення півдня в будь-якому разі потребуватиме більше військ уже влітку, які вони і почали збирати. Таким чином, 9 травня, схоже, перейшло від кінцевого терміну до точки переламу, коли буде активізовано ширшу мобілізацію.

Незважаючи на необхідність зібрати достатні сили для нової мети Росії на Донбасі, зволікання також становило ризики. У міру того, як західна допомога посилювалася й почала надходити в Україну, що довше наступ затримувався, то важчим він був би для росіян. До того ж окремі українські контрудари ризикували знівелювати завоювання Росії навколо Харкова, і вони змушені були витрачати дедалі більш обмежені запаси артилерійських боєприпасів, щоб відбивати ці атаки. Росія намагалася розсередити українську протиповітряну оборону по всій країні, здійснюючи балістичні та крилаті ракетні удари по містах, але — не бажаючи бачити, як її вже здобуті позиції поступово погіршуються, — Росія змушена була почати операцію.

Однак операція на Донбасі не може бути вирішальною. Росія може захопити Донбас, але Україна не зможе погодитися на припинення вогню на таких умовах, оскільки це дасть змогу консолідувати російські здобутки й надасть Росії можливість анексувати Україну частинами. Для України тим часом метою є звільнення втрачених територій, операція, яку можна провести лише якщо російський наступ буде відбито. Тому питання кампанії на Донбасі не в тому, де лінія фронту опиниться в кінці травня, а в тому, які це створює умови для наступного раунду операцій протягом літа. Для українців стоїть питання відновлення та запобігання виснаженню своїх бойових частин. Для росіян є проблема забезпечення достатньої кількості підрозділів у резерві. Тому нині обидві країни готуються до більш затяжного бою. У Росії ці приготування помітні у зрушеннях у риториці, що карбують шлях до продовження боротьби.

Мобілізація на ідеологічну боротьбу

Одним із найцікавіших аспектів російської «спецоперації» в Україні було те, наскільки мало зусиль Кремль доклав, щоб підготувати власне населення до того, що мало б статися. Обґрунтування операції робилося раптово, протягом приблизно 10 днів. У цьому вона нагадувала анексію Криму, незважаючи на те, що була набагато більшою справою; що свідчить про те, що російський уряд хотів представити це російській громадськості як доконаний факт. Нестача підготовки інформаційного середовища видавалася для українців обнадійливою. Протести почалися в Москві, Санкт-Петербурзі та інших містах. У перші два тижні конфлікту, коли російська військова машина почала давати збій, український уряд робив сотні тисяч повідомлень до російських соціальних мереж, поширюючи інформацію про війну серед мас російського населення.

Це вікно можливостей було відкритим недовго. Російський уряд швидко закрив незалежні ЗМІ, погрожуючи 15-річним тюремним ув’язненням будь-кому, хто розповсюджує неофіційний інформаційний наратив про конфлікт, та закрили доступ до неросійських соціальних мереж. Результати були високоефективними. Хоча люди в Росії можуть отримати доступ до зовнішніх джерел інформації через використання VPN, ці заходи означали, що тільки ті, хто активно шукав інформацію, знаходили її. Це радикально скоротило кількість людей, які мали доступ до непідконтрольних Росії ресурсів ЗМІ, а також зменшило кількість людей, які потребували моніторингу ФСБ. Через таке ретельне спостереження й загрозу позбавлення волі ці заходи також зменшили внутрішнє поширення інформації до кіл довіри між однодумцями. Українці повідомляли, що їхні родичі в Росії заперечують, що відбувається будь-яка воєнна операція; ймовірно, це відображення як загрози арешту, так і впливу пропаганди. Українські посадовці також помітили, що широта їхнього доступу до російської аудиторії скоротилася в десять разів і що у російській інформаційній сфері їхні повідомлення часто залишаються в адресата, а не розповсюджуються ширше.

Убезпечивши своє інформаційне середовище, російський уряд опинився перед точкою прийняття рішення. Аргументи за війну ще не були чітко сформовані. Публічне обговорення війни взагалі було заборонено. Вони могли б зменшити масштаб своїх амбіцій і тим самим підготувати населення до прийняття деескалації. Натомість було прийнято рішення не лише продовжити наратив про боротьбу з нацизмом в Україні, а й розширити сферу амбіцій на системне протистояння. Дослідження внутрішніх документів російського уряду від середини березня показує, що ідеологічна мобілізація російської громадськості на війну з використанням дедалі більш радикалізованої мови не була націоналістичною реакцією на події, а цілеспрямованим, централізованим рішенням і супроводжується практичними, організаційними кроками для того, щоб поставити Росію на воєнні рейки. 24 березня, наприклад, Брянський губернатор Алєщксандр Богомаз випустив документ, в якому зазначено, що «Збройні Сили Російської Федерації, незважаючи на значні людські втрати, продовжують наводити порядок в Україні, повторюючи подвиг Героїв Великої Вітчизняної війни». Він наказав місцевій владі підготуватися до «проведення інструктажів у навчальних закладах про порядок дій учнів, а також працівників у разі артилерійських обстрілів чи авіаударів»; йшлося і про те, що місцеві органи влади повинні «проводити разом з патріотичними організаціями підготовчі роботи щодо формування місцевих загонів цивільної оборони». Підприємствам було доручено підготувати протитанкові засоби оборони, а також низку додаткових заходів. Найголовніше, чиновники мають звітувати про заходи, які вони вживають, та нестимуть відповідальність за їхнє виконання. З боку українців тоді не було загрози вторгнення в Росію. Таким чином, ці накази показують, наскільки плекання відчуття територіальної загрози для Росії використовується, щоб виправдати війну.

Пряме порівняння війни в Україні з Великою Вітчизняною війною у внутрішньому документообігу важливе, оскільки воно передувало трансформації у посилах, що пронизують російські ЗМІ та публічні офіційні заяви, від подання війни в Україні як обмеженої боротьби за Донбас до системної боротьби з НАТО, в якій Україна є лише воєнним полем бою. Іронічно, але ця трансформація в риториці відбувалася в той самий час, коли російські військові цілі скорочувалися. 3 квітня Патріарх Кіріл виголосив проповідь у храмі Собору Збройних сил Росії, в якій він сказав: «Ми зламали спину фашизму колись; ми зробимо це знову». 4 квітня Тімофєй Сєрґєйцев написав в РІА Новости, що: «Денацифікація — це комплекс заходів, спрямованих проти нацифікованого населення [України], яке технічно не може бути піддано прямому покаранню як військові злочини... значна частина народних мас... пасивні нацисти... Денацифікація неминуче є також деукраїнізацією: відмовою від штучного роздування етнічної самоідентифікації населення».

Несподівано говорити про «спецоперацію» як про війну стало